Вхід

Бабуся Меланка

молитва4

Моя мама, Лідія Романчук, родом з легендарного Дерманя на Волині – славного ще із часів Батиєвих походів та козаччини. Тут є Батиєва криниця, з якої напився води знаменитий завойовник, є капличка, в якій молився Богдан Хмельницький, ідучи на ворога. Тут – знаменитий з часів козаччини монастир, де не тільки служили Господу – тут лікували рани і доглядали покалічених, сюди, до Дерманя, стікалися струмочки мудрості, аби дати витік потужному джерелу книжництва і Христової віри.

Тут народився Улас Самчук – автор неповторної української прози, трилогії «Волинь» – живого портрета волинського села його часів. Одна з його книг називається «Куди тече ця річка?» Так питав себе малий Улас, питала себе доросла уже Леся, переступаючи вузький потічок Устя, який потім стане річкою. «Не знаю, куди ця річка біжить, та знаю, та знаю, звідкіль витікає» – напишеться згодом, як доведеться співати в ювілейному концерті до 90-ліття Уласа Самчука в Києві. Отак переплітаються наші життя, річки наших доль.

А потім буде літературна премія ім. Уласа Самчука і запрошення на «Дерманський світильник» – свято пам’яті великого співця Волині.

І я шукатиму цвинтар, де поховані бабуся, дід Яків та мамина сестра Марія.. І незнайомий чоловік спитає: «А ви – Леся Романчук? Бо хто ж із гостей свята шукатиме у Дермані родичів?»

 

У діда Якова та бабусі Меланії дітей було не мало, не багато – п’ятеро. Старший син Іван – красень на все село, дочки – Марія та Лідія, і ще двоє меншеньких синів – Адам і Микола. Як упала на Волинь війна, Іван пішов до Повстанської Армії. За ним – Адам, зовсім іще хлопчик – ще не мав і 16-ти..

Мою маму Лідію заарештували у 45-му – за участь у «бандитському формуванні», бо була зв’язковою УПА. Бо носила братові та його побратимам їжу, а від них – грипси, записки, передавала тим, кому треба. І не говорила про справу «з тим, з ким можна, а лише з тим, з ким треба». Бо так вимагав Декалог українського націоналіста. Бо так серце просило – бути зі своїми, з тими, хто воює проти окупанта – і німецького, і радянського. Лікувала поранених.. як уміла.. Злочин.. звісно, тяжкий злочин супроти радянської влади – годувала, гоїла рани, та ще й навчала дітей у розореній війною дерманській школі українською мовою. Цей злочин потягнув на 15 років каторги і 10 – заслання.

Востаннє Лідія бачила свою маму вже з вагона, який вивозив у своєму ненаситному череві цвіт української молоді на північ та схід – назавжди. Майже усіх – назавжди. Додому з того етапу повернулося двоє.

Ой, скоро-скоро поїзд поїде,

Ой, скоро-скоро він загуде,

Ой, скоро-скоро мене молодого

В далекий Сибір повезе..

Ой, скоро-скоро мене, молодую, повезе на далеку, сувору, холодну Колиму. А там, за крихітним заґратованим віконцем, до якого спрагло припали, аби вдихнути наостанок запах рідної землі, сфотографувати оком образ рідного краю, щоб не забути ніколи, там, за віконцем… «Лідо, та це ж твоя мама!»

«Мамо, матусю!!!»

Мама щодуху мчить пероном, готова молитвою материнською перепинити потяг, що викрадає улюблену доню.. щось вигукує.. простягає руки з клуночком, який приготувала, та не змогла передати..

Реве гудок, краде у дочки те останнє мамине слово.. ой, краще б накрив димом паровозним перон, краще б украв зір.. ні, побачила.. Останнє, що побачила – як солдат замахується на маму, як опускає приклад їй на голову.. як мама падає, залита кров’ю..

Отак і долала ту гірку дорогу через усю величезну люта країну – аж до останнього північного моря – сиротою.. ні тата, ні мами.. ні листа, ні звісточки довгі-довгі роки..

Баба Меланка вижила. Усе життя «догорала» їй проломлена совітським прикладом голова, і нікому було погамувати того болю. А ще більше «догорало» серце матері, що втратила трьох дітей – двох синів і дочку.

Чим могла допомогти, як порятувати? Сини загинули. А дочці на далеку Колиму надсилала, що могла – материнську молитву. А ще – попросила священника, щоб написав гарним почерком молитви. Ці листочки пройшли з мамою табори.

молитва5

молитва3

молитва4

На одному з листочків ледь помітні слова, написані рукою бабусі Меланки: “Почитай ці молитви то тобі буде лекше і нибуде на душі такого гора”..  Як уміла, так і писала бабусенька.

Минули роки, позаду Колима, дочка повернулася, виросла онука Леся..

Хатинка, що притулилася обіч дороги.. величезний сад.. а одразу за садом – густий дерманський ліс, де гриби та ягоди, де прихисток і захист, де б’ється серце Волині..

Хата, в якій доживала віку та померла бабуся Меланка. Навіть не хата, а маленька кімнатка, частина стодоли чи хліва, бо через сіни жувала і ремиґала корова, а в сінях зберігали сіно.. У таких приміщеннях люди зазвичай не живуть, бо хлів – це для худоби.. Моя бабуся жила. А в їхній хаті, великій і просторій, що збудував для великої сім’ї дід Яків, мешкає й досі родина тих людей, що зрадили, що написали на маму донос. Так тоді бувало нерідко – пишеш наклеп на сусіда – сусіда в тюрму, а тобі – його хату, живи, радуйся.. Радій життю, украденому в ближнього, радій, якщо радістю називатимеш переступ заповіданого – не пожадай.. не свідчи неправдиво.. не укради.. не убий.. Бо в ті літа неправдивих свідчень пожадання майна ближнього вирішувалося просто – убий його руками червоної влади..

Я пригадую ту хатинку.. і бабусю.. пригадую крізь товсту ковдру часу, що все притишує і робить теплим – спомини, враження, здивування і незвичайність.

Тоді усе було високим – столи, лави, піч.. Справжня піч із лежанкою.. тут гріла тоненькі кісточки бабуся Меланка – маленька-маленька..

Коли до хатинки заходив тато, ставало мало місця – тато майже досягав головою стелі.. і навіть удень було присмерково – крихітні віконця майже не давали світла.. а в куточку під іконою горіла лампадка – завжди..

А ще до бабусі приходили люди. Бабуся Меланка була сільською знахаркою – уміла лікувати. Я бачила двох. Спершу прийшла жінка, що трималася за голову і тихо стогнала – аж так «догорала» їй голова. Бабуся Меланка чи Мелашка – так називала її жінка – помолилася до ікони над лампадкою, узяла з полички під іконою.. ножа!.. і над головою жінки замерехтіло гостре лезо – наче вінець..

Маленька Леся визирала з печі – анічичирк, тихесенько! Дивне творила бабуся – тихе і дивне. Тихі слова, швидкі рухи.. і лампадка просто над головою хворої.. і от уже все минуло, жінка дякує..

За якийсь час приходить чоловік – тримає біля носа рушника, а з носа струмочок крові. Ті самі швидкі рухи – вінець довкола голови, тихі слова молитви.. і кров уже не біжить, а крапає.. і от уже й зупинилася..

Чоловік іде.. і Леся не витримує – як це, бабусю, як це, що ви зробили? «Це не я, дитинко, це – Господь, сила Господня лікує..» Розглядаю ніж на поличці – та звичайний собі.. але ним не крають хліба, він крає біль.. «Не бери до рук, рано тобі.. виростеш – тоді..»

Перед смертю бабуся надіслала мамі текст своєї молитви, якою визволяла від хвороби людей – написаний церковно-слов’янською, дивними літерами, візерунковими, чорнильними.. і листа: «Передай Лесі, їй відійде мій дар..»

Мама переписала нерозбірливі літери:

 

молитва1

 

Давно уже немає бабусі. Не знаю, де той чарівний ніж. Якщо чесно, то рідко перечитую бабусину молитву – в моїх руках інші інструменти для зцілення людського тіла, для покріплення людських душ. Лікую і вчу лікувати інакше – скальпелем, ліками.. але й словом.. Маю кому передати той дивний бабусин дар – розводити чужу біду руками, відсікати біль зблиском леза професійного знання.

Тоді усе було високим – столи, дерева.. просто Леся була малою.

А сьогодні 13 січня – Меланки. День, коли згадую..

2335загальна кількість відвідувань,2відвідувань сьогодні

3 Коментарі
  • SEO Referral Program
    Опубліковано 21:34h, 27 Січень Відповіcти

    Awesome post! Keep up the great work! :)

  • Неоніла
    Опубліковано 17:23h, 09 Березень Відповіcти

    Випадково натрапила на Ваш сайт. У Вас велике серце і дивовижний дар Слова. Достатньо прочитати цей есей, аби прийти до такого висновку. Зцілюйте знаннями і словом.