Вхід

Смерть – найдешевше з найдорожчого

075109101

ВОВЧА ЗГРАЯ

Він лежав, тримаючи поглядом стелю, що повільно наближалася.. скоріш би вже.. скоріш..

За вікном тихо летіли назустріч землі сніжинки – замерзлі сльози неба..

Якась із них плаче й за ним. Бо більше нікому.

Стеля тихо наближається, і матове скло плафона приглушує світло, розмиває тіні, знелюднює те біле й сіре, що оточило його тіло віднедавна і витерло чіткість граней і контурів.. витерло запахи, смаки, навіть біль. Біль, який тримав його ногу і пронизував при кожному хибному рухові, також стерся, ущух. Бо біль – це тіло, а тіло покинуло його. Чи дух покинув тіло? Усе це – стеля. Це вона в усьому винна. Вона невблаганно насувається і скоро накриє. А йому, ще так недавно жвавому і веселому, несила підняти руку, незмога поворухнутися. В ньому живе тільки думка. Але цим людям навколо здається, що й думка вмерла. Бо вони щось запитують, а відповіді не чують.

А я ж кричу вам, люди, кричу! Ніхто, ніхто не чує..

Але тепер я знаю, як було їй, Марії.. Вона вмирала так само. Сидів поруч, тримав безвладну руку в своїй, бачив цей погляд, що кричав безгучно, і не знав, що воно значить, не знав, як зарадити..

А ще – боявся..

«От тільки писни – і буде тобі, як їй!»

Цей вовчий голос завивав, немов зимовий вітер, завивав сірим і глухим, але таким знайомо-гострим.

Як же це сталося тоді, з Марією? Вона ж пішла до лікарні лиш трохи кашляючи. А за місяць лежала нерухомо і дивилася в стелю. Отак, як він зараз.. Її очі кричали – і ніхто не чув.. Лиш медсестра приходила, приносила якісь таблетки.. Такі ж, які приносять зараз йому.

Він упізнав їх, та було надто пізно.

А тепер шлях один – до стелі.

Ми завжди розплачуємося за спричинене зло, навіть якщо не коїли його власноруч. Навіть якщо хижі вовки напали і.. ні, вони не розірвали, не розтерзали, не роздерли, не пошматували. Вони надто обережні, ці вовки. Вони їздять на дорогих машинах, вони пахнуть дорогими парфумами, вони носять дорогі сорочки. У них досить грошей на це, бо вони торгують найдорожчим товаром – смертю.

Ви досі гадаєте, що найдорожче на землі – життя? Навіть не натякайте, бо сміятимуться на всю свою хижу пащу, на всі свої звірячі ікла.

Це ви, там, де сонце й вода, де квіти й поцілунки готові віддати скарби за життя.

Тут, у царстві вовчому, царстві лютому, царстві вироків без вини панує король без очей і серця, замість скіпетра – ножиці, і ймення йому – «Ятакхочу!» Тут підписують – і не питають. Тут вкорочують – і не бояться. Бо той, хто потрапив до їхніх лабет – пропав.. він безсилий, він не вирветься.. йому шлях один – до стелі.

Бо тут торгують найдорожчим. Найдорожчим – для найрідніших. Для тих, хто старістю і неміччю своєю заважає молодим і здоровим жити і насолоджуватися дорогими парфумами.

Іноді смерть бариться, не квапиться.. тоді кличуть на допомогу вовків. Ця вовча порода пещена. Їхня зграя особлива, ці вовки – у білому.

Марія.. Він віддав її без бою. З отією підленькою думонькою – а нехай діють, що діється. Він же нічого не знає. Йому невтямки, чому ще вчора рожевощока, нині вона лежить нерушно і шукає сонця у криво-сірій штукатурці. А той каро-вицвілий благальний погляд, який тримає на гострій нитці спогадів, нехай відійде, зникне, пропаде, не заважає. Йому ж невтямки!

От воно і вдарило.. Зараз він сам дивиться таким же поглядом у стелю, і нікого просити, нікого благати. Хіба дочку – дитятко небесне, ангеля золотокосе, кучерики дрібненькі, голосок мов скрипочка.

Ангелятко-Ангелінка, чим же я тобі набрид? Ви ж далеко, діти, від вас же ні листа, ні дзвінка, ні вітання. Ще ж зовсім недавно, коли падолист золотив тротуари, футболив каштанчики – улюблені Ангелінкою з дитинства, і чекав, чи привітають тата з днем народження.. Коли упав, зламав ногу, навіть зрадів – отепер вона приїде, неодмінно приїде з недалекої далечі, бо ж як він – сам? Не відповіла на дзвінок.. Прислала його, білого вовка.

Мовчав. Боявся. «Тільки писни – буде тобі, як їй»..

Я ні.. я нічого.. мені невтямки!

Не брав з його рук ні ложки, ні чаю.

Та вовк поїхав, а прийшов друг. Добрий, давній. Приніс випити-закусити.

Не здогадався одразу, чому ті вареники, що його жінка наліпила, такі дивні на смак. І голубці дивні. І капусняк дивний. «То вона замість солі таку приправу додає!» – сміявся добрий давній вірний друг.

Спати хотілося від тих вареників. І від капусняку.

А потім не зміг поворушити ногами. Ні тією, що в гіпсі, ні здоровою.

І вони привезли його сюди. Тут почали давати таблетки. Дивні. Зі смаком вареників, що ліпили другова жінка..

Коли зрозумів, що тутешні вовки – з тієї самої зграї, сказати вже нічого не міг.

Буде тобі – як їй. Ти змовчав. Не захистив. Не вберіг. Тоді вони були ще вовченятами, їх можна було отямити.. А ти злякався. Тому буде тобі як їй. І кожному з вас, хто перемовчить, буде як їй! Бо ж зграя!

Ні, не всі вони зграя. Хтось помітив, хтось кричав на повен голос – зупиніться, бо ж лихо вам на голови! І стеля на хвилю завмерла.. поїхала угору. «Доня, доня..» – ледь ворушив неслухняним язиком, в останні години, поки міг говорити. Почув голос, немов скрипочка, почув слова ангельські: «Дайте татові спокій, він вже своє віджив, не заважайте, хай..» Милосердна рука вимкнула телефон.. не розчув, що там далі, за тим «хай..» Ангелятко моє, кучерики золотаві..

Хтось помітив, хтось бився об стіну плачу, гуркотів кулаками – зупиніться, нелюди! Та інша зграя, в чорному, чорним по білому винесла реченець: «Складу злочину не виявлено..»

Не виявлено.. а так явно-людно.. і не виявлено.. Так ви виявляли, щоб не виявити.

Та й пізно вже.. іду я від вас.. розсипатиму каштанчики в садах небесних..

Бо стеля так близько. Стеля зовсім скоро. Надвечір її приберуть гладеньким білим шовком у вибагливих бганках. Вимкнуть лампу. І ніч упаде. Та хіба заснеш, оточений зграєю білих вовків у місці, де торгують найдорожчим?

Мені вже пізно..

Та нехай хоч замерзлі сльози неба впадуть на цю ще теплу землю, може, розтануть..

Zgraya

2431загальна кількість відвідувань,4відвідувань сьогодні

Tags:
2 Коментарі
  • Анжела
    Опубліковано 15:15h, 21 Грудень Відповіcти

    Коли є зрада рідних, то і боротись у багатьох немає ні сил, ні бажання. Жахливо, коли ці “рідні” легко знаходять “потрібних” людей, щоби вкоротили вік без будь-яких наслідків для себе. Колись у нас в громаді захворіла сестра Єлізавета. Вона була самотня, але мала сестру і племінницю. У старості, в обмін на догляд, переписала квартиру цій племінниці. Та, довго не думаючи, квартиру продала і виїхала в Канаду. Тітці орендувала однокімнатну квартиру і поки та була в силі себе обійти – було добре, а як захворіла, то вирішила улюблена племінниця здати стареньку у хоспіс… Ми прийшли на провідування, а життєрадісної Лізочки не впізнаємо – прощається навіки! Хоспіс хороший, багатий, але живуть там недовго і всі те знають, і Лізочка знає… Знайшли племінницю. Докорили. Передумала. Лізочка прожила ще 5 років. Її доглядала, аж до смерті, чужа, але рідніша рідної заробітчанка, Вона і поховала. А племінниці не було, бо не було за чим їхати – спадок давно вже її.

  • Леся Романчук
    Опубліковано 20:53h, 21 Грудень Відповіcти

    Зазвичай справа у спадку Добре, що Вам вдалося розшукати і переконати. . Іноді люди слухають докори.. іноді – ні. Іноді діти не хочуть чекати природної смерті батьків і прискорюють її. Земних суддів не бояться, а в небесних – не вірять.