Вхід

Священномученик Григорій Лакота


G.Lakota

 

“Не задзвонили катедральні дзвони Перемишля,

а гудів буйний вітер тайги.

Не ховала їх рідня,

А ховали їх чужі люди.

Так, ще одна жертва за віру Христову,

За свою греко-католицьку віру”

 

Григорій Лакота народився 31.01.1883 р. в с. Голодівка біля м. Комарно  на Львівщині. Батько, Іван Лакота, дванадцять років служив в Австрійській армії, після завершення служби повернувся до села, одружився із Єфросинією Лаврів та займався сільським господарством. В сім’ї було троє дітей, старший за Григорія син Петро та молодша донька Катерина.

Діти росли працелюбними, проте Петро віддавав перевагу роботі на землі, а Григорій прагнув до навчання. Батько підтримав порив сина до науки і віддав його до Народної школи у невеличкому містечку Комарно за дев’ять кілометрів від села Голодівки. Там Григорій успішно закінчив початкові чотири класи. Для продовження навчання батько обирає для здібного до науки сина Львівську Академічну гімназію.

У 1903-му році Григорій Лакота вступає до Львівської Духовної семінарії. Три роки навчається у Львові, а четвертий, завершальний, відбуває у Перемишлі, де знаходився на той час богословський відділ семінарії.

30 серпня 1908 року в Перемишлі відбулося рукоположення Григорія Лакоти на священика. Рік молодий священик пробув сотрудником парафії в с. Тростянець Немирівського деканату, однак Владика Чехович зауважив його ревне служіння і відкликав його до Перемишля. Там о. Григорій починає працю як особистий капелан Владики і вчитель релігії в українській гімназії. Від ока Владики не сховалося прагнення молодого Лакоти до продовження науки, у жовтні 1910 року він відсилає свого капелана до Відня, на вищі богословські студії в інституті Святого Августина.

1 квітня 1911 року Митрополит Андрей Шептицький своєю грамотою іменує о. Григорія Лакоту сотрудником парафії св. Варвари у Відні.

Наука просувається швидко та успішно, вже 28 березня 1911 року Григорій Лакота отримує ступінь доктора богослов’я.

«…на становищі помічника пароха у Тростянці, як і наш капелан домовий, Ви відзначились зразковою поведінкою, охотою до праці для Христа і духом правдиво священичим. Нам мило було чути з уст Ваших настоятелів лише похвальні відозви о Вас…» – так по-батьківському лагідно зустрічає Владика Чехович нового доктора на новому місці роботи, оскільки 1 жовтня о. д-ра Лакоту призначають на посаду духівника Перемиської духовної семінарії, він стає професором, викладає катехитику та гомілетику. У грудні призначений референтом консисторії.

Під час Першої світової війни обслуговує парафії Гусаків, Болеховичі, Радохів, Мишлятич, щоб не залишити вірних без Служби Божої та Святих Тайн.

23 жовтня 1916 року повертається до семінарії заступником професора церковного права.

Про часи навчання згадує колишній семінарист:

«Я попросив Митрополита перенести мене до Львова, бо так буде мені легше. Однак митрополит (Андрей) Шептицький мене не прийняв, кажучи, що є така домова, що хто з якої єпархії походить, то там студіює, і так я продовжував навчання в Перемишлі. З Кошелева 1920р. я йшов до Перемишля […]. Я пішов до ректора Лакоти, а він сказав мені другий раз здавати іспити. Але казав, що не тепер, бо потрібно комісію. Так то я ще вернув додому. Але коли повернувся до Перемишля, вже не питали за іспити і прийняли мене на 3-ій рік. Початково не було в Перемишлі професорів і виклади не почались як належало. Вчив передусім сам (о. Григорій) Лакота, який викладав кілька предметів, а з того, що пам’ятаю – викладав історію, право. (розмови о. Бориса Балика ЧСВВ з о. Василем Гриником від дня 23.09.1976 р., що зберігається у Василіанському Архіві у Варшаві, доповнення та уточнення зроблені рукою редактора, о. Ігоря Гарасима, ЧСВВ, Варшава )

Ситуація у Перемишлі та в Духовній семінарії на той час і справді була непростою. Заснована у 1845-му році, вона мала лише богословський відділ для студентів четвертого курсу, які три роки навчалися у Львові, а закінчували студії в Перемишлі. Працювало тільки дві кафедри – церковно-слов’янської мови та богословсько-пастирської діяльності.

Преосвященний Йосафат Коциловський, номінований Папою Бенедиктом XV на Єпископа Перимисько-Самбірської єпархії 1 листопада 1916 року, мав на меті поставити освіту в семінарії на високий науковий рівень. О. д-р Григорій Лакота, що мав ґрунтовну богословську підготовку, якнайкраще відповідав цим вимогам.

Дбаючи про розбудову семінарії, Владика Йосафат у 1921 році отримає будинок, хоч і новий, але з ушкодженнями, що яких зазнав під час воєнних дій. Ректор Лакота виявив себе ще й як ретельний господар, за нетривалий час йому вдалося відновити будинок і розпочати навчальний процес, поставивши його на якісно вищий рівень. Новий навчальний рік розпочали у новому приміщенні, і кількість студентів у ці роки перевищувала 100 осіб. Проте часи були важкими, бракувало коштів на утримання Семінарії та платню для професорів, так тривало до 1925-го року, коли Польща підписала конкордат з Апостольською Столицею, відтоді ситуація покращилася.

У 1925 році Владика Коциловський запроваджує для семінаристів целібат, чим викликає обурення деяких громадських організацій і навіть протести, зокрема, з боку Інституту Дівочого.  Ставлення до цього рішення було неоднозначним не лише у суспільстві, а й серед самих семінаристів, у перші 2-3 роки кількість бажаючих вчитися на таких умовах різко зменшилася. Так згадує о. Гриник: «Коли в 1925р. Преосвщ. Коциловський впроваджував целібат, він радився професорів. Він кликав професорів одинцем і запитував про (їхню – І.Г.) думку. Більшість професорів була за целібатом. Сам єпископ мотивував тим, що немає серед жонатих священиків таких, які могли б провадити Семінарію. Крім того, Рим боїться, що як буде війна, то прийдуть москалі і будуть переслідувати нашу Церкву, і тоді багато не витримає переслідування і перейде на Православ’я. А целебсам буде легше витримати переслідування, як жонатим».  Правильність такої політики покаже недалеке майбутнє.

Студенти не лише навчалися, під керівництвом ректора, що спонукав молодих богословів на дорогу праці для людей, семінаристи заснували «Апостольство молитви», «Марійську дружину», організацію «Взаємодопомога», «Місійне коло», а також музей з метою збереження цінних пам’яток давнини.

У 1923 році заслуги невтомного сіяча і трудівника «Христового виноградника» були високо оцінені Апостольським Престолом, він став шамбеланом Його Святості Папи Пія XI. Пресвященний Йосафат Коциловський іменує о. Григорія Лакоту Митратом-Архіпресвітером Греко-Католицької Церкви у Перемишлі, а згодом надає йому посаду генерального вікарія.

10 лютого 1926 року Папа Пій ХІ номінував о. д-ра Григорія Лакоту Єпископом Данійським. 3 травня 1926 року відбулася урочиста Архієрейська Літургія з хіротонією номінанта в соборі Святого Івана Хрестителя у Перемишлі.

«З серця вітаємо нового владику, надіючись, що він своєю примірно-лагідною вдачею і ніжним громадянським почуттям спричиниться до того, щоб місцеві відносини, які не є найліпші, покращають!, – писала преса, вітаючи нового єпископа.

 

Упродовж своєї ректорської та пастирської праці Владика Лакота ніколи не полишав улюбленого заняття – дослідження історії церкви, зокрема Перемиської єпархії, а також церковних старожитностей. Ретельно упорядкував архів Перемиської капітули, простежив та описав долю корони короля Данила Галицького, яку переробили на мітру Перемиських Владик. Останнім її носив Владика Коциловський.

«З гуртка перемиських професорів найбільшим науковцем був однак Преосвщ. (Григорій) Лакота, який працював у бібліотеці. Семінарія мала свій писаний статут, підтверджений Преосв. Йосафатом (Коциловським) і уложений Лакотою. Це був сталий статут» – пригадує о. Василь Гриник.

Г. Лакота був членом-засновником історично-правничої секції Наукового Богословського Товариства у 1923 р. Свої наукові розвідки учений богослов та історик церкви опрацьовував і видавав друком.

Випущена збірка його проповідей «Поступи на глибину», книги «Подружнє право в новім кодексі церковнім», «Дві престольні церкви перемиські»…

Книга «Подружнє право в новім кодексі церковнім»вийшла у 1921 р. у жовківській друкарні оо. василіян, накладом о. мітрата д-ра Василя Левицького. Її о. д-р. Григорій Лакота підготував, викладаючи канонічне право у Перемишльській семінарії. У вступі він пише: “Хоч подружне право в новім кодексі ще не обов’язує в нашій церковній провінції, вважаю відповідним познакомити Всечесне Духовенство і других, що їм це потрібне, з цим новим правом, яке своїми новими постановами усуває чимало трудностей, що виходять із дотеперішного права, та упрощує поступовання в подружих справах в практиці” (с.3).

Автор зібрав, переклав та прокоментував тут всі канони, що стосуються подружнього права, з першого кодексу Латинського церковного права, котре вийшло у 1917 р. під назвою “Кодекс Канонічного Права”. Ці канони він пов’язав їх з тогочасним церковним законодавством, яке використовувалося в УГКЦ. Це допомагало практично розв’язувати певні труднощі, котрі могли траплятися у церковній практиці, у світлі нового кодексу.

Книгу «Дві престольні церкви перемиські» автор видав, коли вже був єпископом-помічником Перемишльської Єпархії УГКЦ. Як випливає з назви, владика Григорій (Лакота) розповідає у ній про два стародавні храми, що їх УГКЦ мала  у Перемишлі – катедральнийхрам “на Владичі” та “храм босих кармелітів”. Автор не зупиняється тільки на історії цих храмів, але й розповідає про церковні організації, що діяли при них – духовнасемінарія, церковні братства, лікарня… Книга є цінною для вивчення історії УГКЦ на її давніх територіях, котрі зараз знаходяться в складі Польщі, а зокрема у давній єпископській столиці – м.Перемишлі.  У 1939 році виходить остання із виданих за життя книг «Три синоди Перемиські й єпархіальні постанови валявські».

 

Духовні науки, що давав їх своїм парафіянам о.Лакота, збирали величезну кількість людей, що прагли послухати його слова, бо воно було не лише повне Господньої мудрості та багатств Святого письма, але й по-людськи щире, торкало найтонші струни душі і залишало там глибокий слід. Та слово минуще, а книга зберігає його для вічності. Усвідомлюючи це, владика збирає тексти своїх проповідей і видає окремими книгами. Так побачили світ «Поступи на глибину» та «Принагідні науки та промови», видані у Перемишлі 1935-го року.

Наче з глибини душі промовляє до читача автор:

«Кільканадцять літ вже минуло, як наш нарід плакав два рази. Пам’ятаєте, Браття й Сестри, ті часи, як вибухнув світовий воєнний вогонь, як почали забирати з ваших хат ваших синів, батьків, мужів під кріс у воєнний вогонь. Хто з вас призабув уже на цей сум, плач і зойк по наших хатах і загородах? А відтак трохи пізніше наш нарід плакав другий раз. Плакав тоді, як з наших церковців почали стягати і забирати дзвони… Твердий, зимний металь, а тепла людська сльоза!» (Єп. Григорій Лакота. Принагідні науки і промови. – Перемишль, 1935).

Не знав тоді Владика, як близько ті страшні часи, коли плакатиме наш народ утретє, і вчетверте, і уп’яте – за своєю загарбаною червоною ордою землею, за своїми священиками, що забрано їх до тюрем і таборів та понищено, за церквами своїми, що лише дзвонів, ікон, дорогоцінних чаш та хрестів, а й самих стін своїх позбулися. Незнищенною зосталася лише наша Церква, та її глибинна внутрішня суть, що жила у серцях своїх вірян, засіяних словом пастирів-провидців, які власним прикладом утверджували незламність у Греко-католицькій вірі та вірність Ісусу Христу.

«Владика Григорій готував до друку розвідку про історію церковних дзвонів. Сам посвячував дзвони, їздив від місцевості до місцевості, оглядав, малював, вимірював. Саме цю працю він хотів забрати із собою, коли його вивозили з єпископських палат. Вояки вирвали рукопис йому з рук, і доля праці невідома» – розповідає о. Богдан Прах.

І наче у пам’ять про велику любов до дзвонів, Владика подарував дзвін церкві Успіння Пресвятої Богородиці рідного села Голодівка. Дзвін назвали на честь Владики «Григорій», він досі скликає селян Голодівки на молитву. Подарував і велику золоту чашу, яка до наших днів зберігається у церкві.

Допомагав родичам не лише словом – на кошти Владики здобули освіту племінниці Катерина та Марія Репетило, які навчалися в Гімназії в Перемишлі, а племінниця Люба здобула медичну освіту. Всі вони згодом стали сестрами-монахинями.

«Одного разу, коли Владика Григорій відвідував своїх рідних, зустрів свого приятеля з дитинства Петра Скибу, який був сільським гробарем. Петро запропонував Владиці, що викопає і для нього могилу, та Владика дав йому 25 злотих (то були великі гроші) та відповів, що «не треба мені копати могилу, бо я не знаю, де будуть мої кості поховані», – згадує родичка Владики Наталія Лакота. Можливо, тоді Владика прорік свою мученику смерть далеко від рідного краю.

 

У 30-ті роки єпископська праця Владики Григорія тісно пов’язана з Лемківщиною.

Перемишльська парафія займала велику територію – на сході до околиць Дрогобича, а на заході – майже до Кракова. Неоднорідність населення за національною ознакою та інтенсивні впливи пропаганди сусідніх країн – Польщі та Росії – спричиняли значні труднощі для священства і вірних греко-католицької церкви. Єпископу Лакоті довелося протистояти проблемам латинізації на західному краї парафії, а ще більше – боротися з антикатолицькою пропагандою серед лемків, яку наполегливо проводили православні, маючи на меті відірвати цей народ від католицтва. Робили це активно і досягали успіху, до православ’я переходила певна частина лемківського населення.

«Головною причиною цієї сумної прояви є національно-політична психологія цієї частини вірних, що вважає себе руським народом. По їх думці націю становить віросповідання, зглядно церковна приналежність, тож хотячи бути руським народом, вони чують потребу належати до православної церкви, до якої належать руські Росії. Агітатори це піддержують і голосять, що хто в нас належить до католицької церкви, є поляком. Звідси відрух: вертати до прадідної віри. Така агітація, піддержувана антикатолицькими письмами, спричинила відпадення великої частини вірних від католицької церкви в 6 парохіях на Лемках. Пастирські листи не мали достаточного заховав чого успіху. Здається, що всяка акція буде дохосенна доперва по успокоєнню умів» – так із сумом та водночас глибоким розумінням проблеми пояснює перехід на православ’я вірян шести лемківських парафій Владика.

Події 1933 року – голодомор на Східній Україні – не могли залишити осторонь ні українського суспільства, ні громадських організацій, ні церкви. З ініціативи Митрополита Андрея Шептицького у Львові створено Український Громадський комітет рятунку України, який звертається до людей із закликом про допомогу:

“Український Громадський Комітет рятунку України у Львові подає до відома всього українського громадянства поза межами Совітського Союзу, що день 29 жовтня 1933 р. призначив днем національної жалоби і протесту з приводу голоду та інших жахливих подій на українських землях у Совітському Союзі.

Того дня в усіх церквах на українських землях у Польщі відбудуться за дозволом і згодою церковної влади Богослуження в наміренні українського народу, що проживає під комуністичною диктатурою, а крім того панахиди за померших наслідком політичного більшовицького гнету і голоду. В часі Богослужень будуть виголошені відповідні проповіді про лихоліття українців у Совітському Союзі.

День національної жалоби 29 жовтня має українське громадянство провести в пості, а по церквах, на зборах, на сходинах і на вічах складати добровільні датки на орґанізацію акції допомоги. Зібрані датки треба висилати до Земельного Банку Гіпотечного у Львові, вул. Словацького ч. 14 з допискою: Комітет рятунку України.

На заклик відгукується й жіноцтво: “Головний Виділ Союзу Українок у Львові взиває оцим усі свої Філії, Кружки та все зорґанізоване жіноцтво до якнайактивнішої участи в працях Українського Громадського Комітету для Рятунку України в звязку з проголошенням жалоби в дні 29 жовтня ц. р. В цьому дні задемонструє все українське жіноцтво масовим постом проти нечуваних насильств більшовицького окупанта над українським народом та подбає, щоби зібрати з цієї нагоди датки для переведення допомогової акції».

 

Пастирський лист в справі допомоги Великій Україні

 

Всечесному Духовенству і Вірним Божий Мир і Архієрейське Благословення

 

Протестуючи недавно проти злочинів большевицької влади на Придніпрянській Україні, а передусім проти злочинів поповнених на сільському населенню — Ми спільним письмом заохочували Вас до посту, жалоби, молитви, до добрих діл для випрошення з неба Божого милосердя для страждучих і умираючих з голоду наших братів.

Ціле українське громадянство нашого краю послухало Нашого зазиву і Комітет Ратунку України установив по порозумінню з Нами на 29 жовтня — день національної жалоби і протесту, звертаючися до духовенства з проханням торжественних Богослужень і відповідних проповідей на цей день.

Ідучи назустріч бажанню Комітету, відзиваємося знову сим спільним посланієм до вірних Нашої Церковної Провінції. Відзиваємося спільним посланієм до всіх, щоби всіх зєднати у любові для наших терплячих братів.

Йде про ратування нашого народу, мусимо бути злучені любовю до того народу Христовою любовю в одно. Ця любов розтягається далеко поза границі Нашої Церковної Провінції й обнимає всіх Українців і поза ними всіх терплячих, кривджених і вбогих. Вона обнимає і всіх незєдинених наших братів, що не мають великого щастя належати до вселюдної Церкви, до того Христом установленого, а по цілому світі розсіяного всесвітнього брацтва любови. Наша любов звертається з особлившим співчуттям і глибоким болем до тих, що там за кордонами терплять невиносимі муки і вмирають з голоду. На вид того, що там діється, дрож грози і співчуття переходить майже ціле людство. Але те загальне співчуття не ратує голодуючих. Людська поміч при найліпшій волі мало може супроти страшної руїни. Ми [є] .майже безсильними свідками нечуваних і небувалих подій.

Все ж таки з великою вдячністю мусимо на цьому місці згадати ті спочування нашій недолі зі сторони многих людей і народів, викликані Нашим першим письмом. З особлившою вдячністю вітаємо започатковану віденським Кардиналом Архіепископом Теодором Інніцером акцію для ратування України через створення у Відні інтернаціонального, міжконфесійного комітету.

Благодать Господа Нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і причастя Святого Духа най буде зі всіми вами.

Дано у Львові, Станиславові й Перемишлі дня 17 жовтня Ювілейного року 1933.

АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

 ГРИГОРІЙ ХОМИШИН

 ЙОСАФАТ КОЦИЛОВСЬКИЙ

 ГРИГОРІЙ ЛАКОТА

ІВАН ЛЯТИШЕВСЬКИЙ

 ІВАН БУЧКО

У період першої більшовицької окупації Західної України (1939-1941 рр.) Перемишльська єпархія була поділена німецько-радянським кор­доном на дві частини по ріці Сян. Єпископ Йосафат Коциловський скерував єп. Григорія Лакоту до м. Ярослава і віддав під його управу цілу Західну округу аж до Кракова, а сам лишився під більшовиками. В Ярославі Владика Григорій здобув собі загальну любов парафіян міста й околиць своєю лагідністю й люб’язністю.

З приходом більшовиків у вересніі 1939 року посилився в першу чергу тиск на церкву, а особливо на греко-католицьку. У Галичині проживало майже 3,5 млн. греко-католиків.

“Велику антирелігійну пропаганду повинні розгорнути партійні організації Західних областей України” – йшлося в одній із численних статей на атеїстичну тематику, підписаній інструктором агітпрому ЦК КП(б) України. “Ксьондзи, попи, равини – ці вірні наймити ворожих елементів – активно проявляють свою антинародну діяльність, поширюють різні брехні та “чудеса”, направлені проти радянської влади і т. д. Партійні і непартійні більшовицькі агітатори… повинні розповісти правду про релігію, про антинародні дії церкви, костьолу, синагоги”.

До Західної України було завезено великі партії антирелігійної літератури, організовано читання численних лекцій на відповідну тематику. Костели небезпідставно вважалися головними осередками антирадянської агітації, що говорилося, зокрема, у звітах про хід кампанії зі скликання “Народних Зборів”.

На підставі аграрної декларації “Народних зборів” було націоналізовано всі церковні землі. Не залишили також жодного моргу священослужителям. У багатьох місцевостях було конфісковано, головним чином під радянські будівлі, храми. Особливо тяжкими були податки, накладені на духівництво. Священики, як нетрудові елементи, мали сплачувати вп’ятеро більше, ніж трудящі, за електроенергію та житлову площу, податки часто перевищували їх фактичні доходи.

Почалися і прямі репресії. У 1939-1941 рр. в Західній Україні 40 священиків було кинуто до в’язниць і вивезено, частина з них загинула. Закривалися дитячі захоронки та сиротинці, якими опікувалися Сестри Служебниці.

Радянська окупаційна влада поступово впроваджувала у Галичині свій політичний і громадський лад. Було прийнято закон про відокремлення Церкви від держави і школи та виховання від Церкви.

8 грудня 1939 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли спільну постанову “Про кооперативні організіції західних областей УРСР». Саме ця постанова спричинила в місті голод, тому що місцева влада заблокувала завіз продуктів до магазинів, за винятком спеціальних магазинів, призначених для війська, комсомольців і родин виконавчої влади. Доходило навіть до того, що помирали з голоду люди, переважну більшість яких становили діти. Фактів непоставок продуктів не заперечують самі офіційні письмові джерела центральної влади Радянської України цього періоду: “…відсутність належної уваги до торгівлі з боку облвиконкомів і обкомів КП(б)У західних областей призвела до того, що відкриття державних і кооперативних крамниць, їдалень та ресторанів затягнулося, завезення місцевих продовольчих товарів й сільськогосподарської продукції (борошно, крупа, м’ясо, жири, овочі) у міста Львів, Дрогобич, Борислав, Перемишль відбувається з перебоями”.

Продукти завозили з перебоями, проте безперебійно працював репресивний апарат країни-окупанта. 29 квітня 1940 року під грифом «цілком таємно» виходить вказівка керівництва 2-го відділу ГУДБ НКВС СРСР про оперативну роботу по духовенству УГКЦ: «пункт 2. приступити до вивчення оточення керівників уніатської церкви Шептицького, Хомишина і Коциловського, для чого слід вивчити таких осіб: Ковалевський, Сліпий, Костельник, Лиценяк, Лятичевський (так в оригіналі документа), Бойчук, Кочмар, Лакота, Грицеляк» (ГДА СБУ: Ф. 65 – Спр. С-9113. – Т.11. – Арк. 250-252). Бачимо, що іще до війни пильне око каральних органів включило Григорія Лакоту до кола осіб, небезпечних для режиму.

У 1941 р. єпископ Григорій повернувся до Перемишля, був пресвітером Перемишльської капітули при кафедральному храмі. Після німецької окупації Перемишль відійшов до Польщі.

Про часи першої радянської, а потім німецької окупації та злочинства проти церкви, які відбувалися у той час, згадує о.Василь Гриник: «В 1939 році, коли радянські війська зайняли Перемишль, вони зразу зайняли Семінарію і я мусив випровадиться з будинку. Вони знищили бібліотеку і каплицю. В бібліотеці – попалили книжки. Тоді я замешкав у (будинку) капітули. У 1939-1941 (роках) не було можливо відновити Семінарію. Але в капітулі була «стара семінарія». Там відбувалися виклади для богословів і, між іншими, я також провадив виклади. Вже за німців ми могли відновити Семінарію у властивому будинку.

Під час німецького заряду я не пам’ятаю, щоб арештували якогось греко-католицького священика в Галичині. А на Лемківщині арештували нашого пароха Ждині, о. (Володимира – І.Г.) Ардана. То був великий математик, який вчив в гімназії. Також виселили о. (Івана) Полянського, о. Євгена Хиляка з Криниці. Їх було щось трьох, і німці їх виселили в Кіелєцьке. [...] В часі війни в Уйковичах польське підпілля вбило о. Івана Сорокевича в 1945р (отець загинув 3.03.1945 – І.Г. ). разом з жінкою Константиною. Я його поховав. Серед ночі напали на його плебанію. Також вбили о. (Анатоля – І.Г.) Сембратовича у Бахові.  Також в (травні – І.Г.) 1945 року, на сам Великдень, в Негребці вбито о. (Петра) Войтовича разом з сином Богданом, богословом.» (доповнення о. Ігоря Гарасима – І.Г.)

Зі слів очевидця постає перед нами картина небезпек для життя, в реаліях якої доводилося жити і працювати Владиці та священикам, не схиляючись і не уникаючи боягузливо загроз і перешкод, але відкрито дивлячись у суворі очі буденних випробувань дійсності й виконуючи своє високе християнське покликання у щоденному служінні Господу і своїй пастві.

«Нелегка це справа – душпастирювати в часах великих світових подій, незвичайних потрясінь, журби за дочасне існування та всіляких нестач… На душпастирях тяжить обов’язок старання й праці за власну душу та душі вірних. Він не може занепадати тоді, коли парохіяни потребують його світлого прикладу» – так звертався Владика до душпастирів через «Ярославські єпархіальні відомості».

Здавалося, що може бути важче і страшніше за війну, коли гримлять гармати і убивство є щоденною і буденною справою, буденною аж настільки, що нібито вже стає поза поняттям гріха, а лиш виконанням наказу… Проте гоніння та переслідування, нестатки й терпіння, яких зазнали люди та душпастирі упродовж важких воєнних років, виявилися лише передмовою до ще страшніших переслідувань та гонінь. За німців церква та віряни зазнавали утисків. Після приходу радянських «визволителів» вона була приречена на цілковите винищення і загибель.

«В 1945р. Перемишль захопила польська влада. В тому часі в будинку семінарії був шпиталь. В кам’яницях на Владичу була Мала семінарія, де було біля 30 питомців. На Семінарію напали; питомці втікали чераз дахи, але їх полапали і поарештували – це було десь в березні 1945р. Питомців забрали на УБ. Їх порозбирали, спокушали, посилали їм дівчат. За ними ходив єп. Коциловський. Комендант сказав йому, чи він має ще відвагу за ними приходити і просити, що там – бандерівці переховуються (в семінарії), і що він на м’ясо їх пішле» – так згадує про «визволення» о. Гриник.

25.06.1946 р. о. Василь Гриник повідомив єпископа, з яким служив у Перемишлі від 1921 р., про чутки щодо виселення українських священиків і запропонував перебути тривожний час у криївці. На це єпископ відповів: «Я з палати тікати не буду, бо так чинити мені не випадає. Ви ж мусите бути серед свої парохіян».

Становище українців, а особливо духовенства та інтелігенції, стало дуженепевним, про що дізнаємося із свідчення о.д-ра М.Денька: “При прощанніВладика сказав: “Ви  виїжджаєте, але не знати, що з нами буде. Не знати, чинас застанете”. Я відповів,що може так не станеться і висказав думку: чи небуло б добре, на всякий случай одному з Владик виїхати десь в іншу місцевістьв Польщі (під якимось претекстом), щоб захоронитись перед переселенням тай щоб не залишити єпархії без “господаря” … На це Кир Григорій відповів: “Якбуде така воля, що нас вивезуть,то може так треба… може нас там чекаєхоч би одна душа, що потребує нашої помочі, може від цього залежить їїспасіння, то варто для неї посвятитися..” Ця відповідь гідна Владики, гіднасвятого, віруючого християнина…

Здавалося б, Перемишль після війни опинився на польській території, Польща – одвічно католицька країна і мала б прихильно ставитися до братів по католицькій вірі, проте до влади в Польщі прийшли комуністи, що намагалися не поступатися у безбожництві атеїстичній Москві. Розпочалися арешти, масові репресії та депортації.

Очевидець описує: «Наступного дня після Служби Божої капітулу, катедру і дяковчительську школу оточило польське військо. Усім служителям наказано зібратися до однієї з капітульних кімнат. З вікон було видно, що в єпископській палаті Владики Йосафата Коциловського діється щось зле. Як дізналися пізніше, Преосвященного побили й силою вивезли вантажівкою у Медику.

Польські вояки ввійшли до капітули разом з радянськими. Від імені державних властей Перемиський староста запропонував усім добровільно переселитися до Радянського Союзу, на що отримав категоричну відмову. Був даний час на роздуми. Деякі родини почали складати речі. О. Гринику вдалося переодягнутим вирватися з оточення і втекти до сестри. Наступного дня усе духовенство було вивезене на залізничну станцію».

25 червня 1946 року Владику Лакоту насильно депортували до СРСР, до Львова. Спершу Кир Григорій замешкав у будинку родини знайомих свого небожа о. Богдана Репетила. Та вже через місяць єпископа було заарештовано і відправлено до Києва, де відбувся суд, а насправді жалюгідне знущання з правосуддя поза межами юриспруденції, що називалося в ті часи «особоє совєщаніє», коли людей без провини і без доказів судила так звана «трійка» і присуджувала до нечуваних термінів за неіснуючі злочини.

Владика Григорій Лакота був засуджений до позбавлення волі на 10 років і відправлений до Воркути. Спершу працював на шахті, а потім через похилий вік та слабке здоров’я виконував роботи на території табору – носив воду, працював двірником, ковалем. Враховуючи дуже суворі кліматичні умови – морози до мінус сорока п’яти і сильні вітри, навіть така робота була фізично дуже важкою і немилосердно нищила організм.

У таборах людина нищиться фізично дуже швидко. Постійний голод, недосипання, важка фізична праця, постійні приниження і знущання виконували функції головних катів ГУЛАГу і зводили зі світу своїх жертв. Зовсім молоді тут виглядали сорокалітніми, а ті, кому за сорок – старими дідами. Владиці тоді вже минуло шістдесят, за радянським законодавством вік пенсійний, але табірне начальство не давало в’язням, а особливо священикам, ані найменшої знижки на вік чи стан здоров’я.

Єпископ приймав свої терпіння зі смиренням, властивим істинному християнинові. Намагався прийняти на себе найважчу роботу й полегшити нестерпні умови іншим, допомагав усім, чим тільки міг, а головно – словом і молитвою, якою рятувався сам і не втомлювався рятувати інших, бо іншого рятунку в тих страшних умовах не було, а допомоги випадало чекати лише від Господа.

Італійський священик о. Петро Леоні, який відбув десять років сибірської неволі, в опублікованих у 1959 році споминах пише: «На засланні я стрінув правдивих янголів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючи Христа. Між ними був ісповідник віри, Владика Григорій Лакота, який від 1948 до 1950 року просвічував нам, знесиленим каторжникам, своїм прикладом християнських чеснот».

Збереглося кілька листів Кир Григорія із тюрми та заслання, з яких маємо безцінні свідчення самого мученика про місця його перебування, життя і турботу про близьких в умовах, коли випадало турбуватися лише про себе.

Святошин, 26.10.1947 р. «Від й.10 перебуваю в лагері Белич, тут залізна станція біля 15 км на захід від Києва. Сестрам-служебницям поздоровлення, прощання і молитву.»

Воркута, 10.06.1948. «Перебуваю на ліченні в тім самім місці. Виходжу часом на пошту, бо потепліло. Тепер ночі тут нема»

Воркута, 23.08.1948 р. «При кінці червня перестудився, маю бронхіт і лежу, маю звечора гарячку. І так може бути до два місяці»

Воркута, 21.06.1949 р. «Сестро, тішуся, що ти здоровша і всі ви здорові проживаєте. Слава Богу. Я в минувшім році перестудився і хорував на олегочну, але то вже минуло. Тепер чуюся не зле, хоча клімат тут не пригожий. На Зелені свята через два дні падав ще сніг і тепер ще нема тепла.»

 

Воркута, 4.03.1950 р. Поселок Абезь. «Доношу тобі про місце мого перебування. Ту перебуваю від кінця січня, держусь подібно як перше. Здоровлю сердешно Тебе і всіх Твоїх з Празником Господнього Воскресіння, тож засилаю щирі побажання святочні».

 

Це був останній лист. Тут, в посьолку Абезь, Кир Григорій невдовзі зустріне свою мученицьку смерть.

Навесні 1950 року здоров’я Владики Григорія дуже погіршилося, і його перевели до санітарного табору в Абезі.

“Грудень, зима, ніч, мороз біля -45° До того вітер, а це ще збільшує студінь.

(…) Ніччю привезли етап з Воркути, самих інвалідів, майже самих старих
людей нездібних не то що до праці, але які навіть ходити не можуть. Всі виснажені, заморені, перемерзлі.  лиш шкіра і кости, тільки очі світяться, знак, що люди ще хочуть жити. Етап великий, около 1000 людей.  Гонять їх пішком, під конвоєм з псами із станції, віддаленої біля 4 км. від лагеру. (…)

Привели їх ніччю в лагер, коли ми вже спали – невільно нам було вставати – а хто вже зовсім не міг йти, відморозив руки, ноги, ніс, вуха або й ціле лице, та ще до того хворий в гарячці, тих брали до”стаціонара” (шпиталю).

До тих “щасливців”. що дісталися до “стаціонара” належав і Владика Григорій і то лиш завдяки  нашим священикам і вірним, котрі підняли “шум” (крик, що чоловік вмирає” (Свідчення д-ра Сергія Накловича, Відень).

От як описує д-р Наклович обстановку в лікарняному блоці табору:

«Входжу. Кімната невелика. Кільканадцять ліжок, доволі тісно, одне коло другого, так, що й повернутися немає куди. Цікаво розглядаюся, і якраз бачу в куточку аскетичне лице мученика. Пізнаю, а радше вгадую, що це єпископ Григорій. Для певності кажу: «Слава Ісусу Христу!» Відповідають майже всі «Слава навіки». Звертаюся до владики і питаюся: «Пізнаєте мене, Преосвященний?» «Ні, – каже, – тільки знаю, що свій». «Я Наклович, з Відня». «Ага, того о.Накловича, з бородою, син» – «Так є, цей самий». «Ходіть ближче, хай Вас поцілую». Підходжу ближче, беру суху руку Єпископа, хилюся низько і цілую з пошаною руку, а він мене в чоло.

Всі замовкли – тиша – а єпископ розпитує мене, як я дістався до «раю», про долю знайомих священиків, хто в лагері,  за що посадили, як здоров’я, чи багато повмирало…

З черги відповідає на свої запити, а радше розказує тихим старечим голосом історію свого арештування і знущання над ним… Дуже багато оповідав мені Владика про свої наукові праці і дуже журився, бо почав писати історію…»

Священики, що перебували в цьому таборі, під великою таємницею вдосвіта відправляли Богослужіння, серед них і Владика Григорій. За престол служила звичайна табірна «тумбочка» біля ліжка. Викриття такої таємної відправи загрожувало всім її учасникам суворим покаранням – карцером. Проте відправи відбувалися за кожної нагоди. Щодня до Преосвященного збиралося табірне духовенство не релігійні співбесіди.

Навіть у цих нестерпно важких умовах смертельно хворий Владика продовжує свою діяльність – таємно висвячує на священика монаха Євстафія Смаля, про що є запис у документах КДБ, зроблений за доносом таємного агента.

Дмитро Мельник, його товариш по ув’язненню, засвідчив: «Він ніколи не нарікав на свою долю, але мужньо переносив усе. Перед смертю, коли він вже був тяжко хворий, його більше не кликали на допити. Був дуже ослаблений, не міг навіть піднятися з ліжка. Священики казали, що з його особою вони втрачали найдорожчу людину в таборі. Йому завжди приносили Найсвятіші Тайни. Він молився увесь час».

Із свідчення литовського священника о.Альфрисаса Сварінскаса, який
перебував в одному таборі з Владикою, дізнаємося, що Кир Григорій помер
внаслідок туберкульозу легень.

 

Останні хвилини його життя засвідчив в’язень Абезі, вірменин Каетанович, апостольський адміністратор, який подав йому останню духовну поміч. Також перебував в Абезі з Лакотою  о. Микола Топорівський. Він згадували після звільнення, що Владика був у важкому стані, лежав і лише молився, але всім, хто його відвідував, лагідно давав своє благословення.

«Смерть владики Григорія була тиха і спокійна. Був при пам’яті до кінця, ще щось говорив до свяще­ників, які стояли біля його ліжка. Але раптово мова владики Григорія закінчилась і він немов би заснув, без стогону і крику.» (Письмове свідчення о.Альфрисаса Сварінскаса 06.11.1992р..Вільнюс.Литва.)

Помер як мученик за віру 5 листопада 1950 року (за іншими даними 12.11.1950 р.) в Абезі, похований у могилі Д-14. Похований Кир Григорій у справжній, з вирізьбленими ромбиками, труні, що свідчить про високу повагу в’язнів до Владики (зазвичай померлих ховали у збитих з дощок ящиках або й зовсім без труни). Священики також попросили гробаря покласти на груди Владиці єпископські відзнаки – енколпіон і панагію. Саме це дало можливість через багато років ідентифікувати останки.

Довгий час вважалося, що місце поховання Владики невідоме. Проте самовіддана праця дослідників зняла таємницю, хоч і сталося це вже за часів незалежної України, коли почали відкривати архіви та отримали можливість досліджувати злочини НКВС. За документами було встановлено номер могили.

Родич єпископа Лакоти п. Ярослав Гараздовський, який живе у Львові й працює на будівництві церкви Різдва Пресвятої Богородиці, отримавши інформацію про його загибель з Воркутинського архіву, у липні 1996 р. приєднався до експедиції «Пошуку», разом з парохом церкви о. Орестом Фрединою.

В Абезі вони відкрили могилу Григорія Лакоти, щоб ідентифікувати, взяли на експертизу рештки панагії, впорядкували й освятили могилу, встановивши на ній хрест.

У 2001 році, після відвідання Львова Папою і визнання ним Григорія Лакоти серед інших священномучеників УГКЦ, Я. Гараздовський і о. Орест вирушили в другу експедицію до Абезі, організовану й документально підготовану «Пошуком». За участю археолога Я. Михайловського, 10.07.2001 р. вони ексгумували тлінні останки єпископа та перевезли їх до Святоюрського Собору у Львові, де святі мощі приготували до урочистого перезахоронення. На колишній могилі в Абезі залишився хрест і табличка з відповідною інформацією.

 

Минули роки, а святий Григорій і досі допомагає своїм словом та прикладом мучеництва за віру кожному, хто звертається до нього в молитві. Проповіді, увічнені у книгах, і досі освітлюють шлях до єдності з Господом:

«Нема такого стану в суспільстві, щоб не дозволяв чи не уможливляв освячувати самого себе. Свідчать про це різні стани всіх століть, бо царі й королі, державні мужі й лицарі, ремісники й рільники, свобідні й невільники працювали над спасенням своїх душ і ставали святими. І ніхто з нас не може мати в цьому якоїсь перешкоди. При ріллі й ремеслі, у фабриці й торгівлі, в канцелярії й стодолі, в школі й при кухні можна себе освячувати, як освячується чернець у монашій келії. Бо освячуватися можна не тільки коліноприклонно зо зложеними руками до молитви, але покутувати, робити добрі постанови і сердечно духом молитися можна теж й тоді, коли в наших руках сокира або молот, серп або коса, ножиці або шило, перо, голка, долото чи пензлик”.

Якими сучасними є слова священномученика! Наче на десятиліття наперед бачили його очі наше сьогодення і посилали теперішнім поколінням слова, перед якими присоморлюється той, хто шукає причин обминути церкву, уникає правильного шляху в житті, який показує Господня рука.

Його науки писані у найтяжчі для церкви та людей часи, тому промовляють до нинішніх та майбутніх з висоти страждання, високого та усвідомленого, за віру, за Христа, за свою греко-католицьку церкву:

“Не тільки в мирних, добрих часах, не тільки у своїй рідній хаті можна освя­чуватися, але можна теж і конечно треба старатися за свою душу і в тяжких часах між рідними й чужими в журбі і недостатку. Бо в тяжких часах треба мати великі засоби моральних, душевних сил, а їх може мати тільки здорова, освячена душа”.

Не існує таких часів та обставин, які б поставили людину поза Господом чи поза церквою, якщо вона сама цього не зробить, і так навчає нас Блаженний: “В спасенному ділі освячення себе не можуть спиняти нас ні не пригожі обставини, ні невідповідне окруження, ні злі приклади других. Чим більше несприятливих обставин і перешкод в нашому освяченні, тим більше має бути наша душевна праця й старання за наше освячення, тим більше треба нам зблизитися до Христа Господа, тим сильніше Його визнавати і наслідувати в нашому житті. Так поступали всі правдиві Христові ісповідники, що в дуже несприятливих часах і обставинах, між невірними й безбожними у всіляких терпіннях і невигодах освячували себе і зростали на душевних силах і геройських чеснотах”.

200px-Hryhorij_Grzegorz_Łakota

«Так поступали всі правдиві Христові ісповідники, що в дуже несприятливих часах і обставинах, між невірними й безбожними… зростали на душевних силах»… Правдиві, пророчі, благословенні слова, що сказав їх, натхненний Господом, ісповідник віри Христової, священномученик Григорій Лакота.

 

 

 

31.01.1883 р.
народився в с. Голодівка. Початкову школу закінчив у Комарнім, згодом навчався в Академічній гімназії у Львові, Львівській Духовній Семінарії.

1908 р. – рукоположений на священика в Перемишлі. Спершу був сотрудником в с. Тростянка Немирівського деканату. Виконував уряд капелана вл. Константина (Чеховича) в Перемишлі та катехита Перемишльської гімназії, з 1909 р. – капелан.

1910-1913 рр. навчання на богословських студіях у Відні.

1911-1913 рр. – здобув ступінь доктора богослов’я.

1913-1914 рр. – духівник Перемишльської Духовної Семінарії, викладач гомілетики та катехитики.

1915-1916 рр. сповняє священиче служіння як парох кількох сіл.

1916-1918 рр. – викладач історії Церкви та канонічного права Перемишльської Духовної Семінарії.

1918-1926 рр. – ректор Перемишльської Духовної Семінарії.

1924 р. – дійсний крилошанин Перемишльської капітули. Згодом — генеральний вікарій.

16.05.1926 р. хіротонізований на єпископа-помічника Перемишльського. Продовжував виконувати обов’язки генерального вікарія та голови єпархіального суду.

1939-1941 рр. перебував в Ярославі під німецькою окупацією.

26 червня 1946 р. заарештований в Перемишлі і виданий радянській владі. Засуджений в Києві до 10 р. ув’язнення. Заслання відбував в Комі АРСР, біля Воркути.

5.11.1950 р. – помер в тюремній лікарні в с. Абезь.

27 червня 2001 р. – беатифікований.

 

4881загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

3 Коментарі