Вхід

Священномученик Микола Конрад

Конрад_Микола

«Що вища гора, то ближче до Бога…»

Струсів… Мальовниче село на Тернопільщині, знане своїми народними майстрами, талановитими і високодуховними людьми. Саме тут 16 травня 1876 р. в родині Йосифа Конрада і Марії з роду Житковських народився син Микола.

struchiv_zamok1

Батько його був різьб’ярем. Родина не мала великих статків, не могла забезпечити синові блискучого майбутнього матеріально, проте християнський дух батьківського дому заклав у дитячому серці ті справді безцінні основи, що провадять у житті вірною дорогою.

У 1887-1889 р.р. закінчив перші два гімназійних класи середньої школі оо. Сілезіанців у Львові. Вищі класи закінчив матуральним іспитом у Римі, куди був скерований кардиналом Сильвестром Сембратовичем на студії у Колегію Propaganda DeiFide (Колегія поширення віри) як один із найздібніших учнів. За сім років навчання закінчив “Scholas literarius”, філософський курс Академії св. Папи, 9 грудня 1895 року став доктором філософії, а 8 травня 1899 одержав ступінь доктора богослов’я.

Того ж 1899 року був рукоположений на священика Львівської Архиєпархії, від 1900 р. виконував обов’язки заступника учителя релігії у школах Золочева, у 1902 р. був призначений катехитом виділової школи у Теребовлі, невдовзі був переведений до Тернополя.

Будучи скромним катехитом у провінційній школі, о. М.Конрад видав сміливу працю-критику на твір І.Франка “Поема про сотворення світа”, де Каменяр заперечував Божу причетність до світобудови, критикував біблійні тексти, спираючись на досягнення тогочасної археологічної науки та популярну тоді теорію Дарвіна.

У першодруку (часопис “Новий громадський голос”, 1905, ч. 2-7, 9, 12-14, 18) ця студія мала назву “Поема про сотворенє сьвіта”. Такою назвою Франко акцентував на введеному до тексту статті перекладові старовавилонської поеми про створення світу “Інума Іліш”. Під цією ж назвою – “Поема про сотворенє сьвіта” – редакція “Нового громадського голосу” здійснила того ж 1905 року окреме видання дуже скромним накладом 200 чи 500 примірників. Твір мав науково-популярний характер, Франко цілком свідомо писав так, аби зміст був зрозумілий гімназійній молоді. Оскільки текст праці й досі залишається практично невідомим широкому загалові, варто процитувати першоджерело:

«Жиємо в часах, в яких на наших очах довершується грандіозна переоцінка нових вартостей. Доконується вона й на полі невідмінних, як здавалось донедавна, релігійних вірувань. Усе те, в що досі вірилося як в неоспориму, бо самим Богом об’явлену правду, розсипається в порох, й невеличкий гурток оборонців старих поглядів питає себе з нетаєним переляком:

- Що дальше нам діяти і на чім на будуче опиратися, коли Наука розбила безпощадно і безповоротно тверду скалу, на якій опиралася досі уся наша дотеперішня віра?

…Наука і археологія засвідчили безмежну давнину людського роду й спорідненнє людини з нисшими сотворіннями, й виявили нашу ефемеридну марноту у Всесвіті…

-                    «В що ми можемо ще дальше вірити?» – питають вони злякано, – й отримують з усіх усюдів одну, тверду й холодну як сталь відповідь:

-                    Пишіть: «пропало»… Панованиє теольогії й попів скінчилося навіки»

(Іван Франко. Сотворенє сьвіта. – Українське видавництво «ОРІЯНА», Нью Йорк, 1969. – ст.107-108)

 

Доктор Франко на той час уже був добре відомий в Україні своїми прогресивними поглядами, що часто ішли усупереч традиційно усталеній у суспільстві думці, проте «Поема про сотворення світу» шокувала громадськість. Твір значного розголосу не набув. Небагато голосів пролунало на підтримку, але й рішучо заперечити величезному авторитету Івана Франка мало хто наважився. Чи не поодиноким прозвучав голос д-ра Конрада з провінційного містечка на Тернопільщині. Через критичну статтю «Д-ра Франка «Поема про сотворенє сьвіта» // Нива. – 1905. о. Микола Конрад і досі зазнає критики франкознавців як один з тих, хто насмілився заперечити геніальному Каменяреві. Проте звернімося знову до першоджерела, до оригіналу ідеї Франка:

«…вони так сердяться на Дарвіна і на інших новочасних учених, бо ті наважилися не вірити сьому оповіданню, якому вірено більше як дві тисячі літ, і почали людськими способами, дослідами, огляданням природи та порівнюванням ріжних явищ доходити до того, чи не дасться сей великий і таємний факт – сотворення світа й чоловіка – пояснити іншим, натуральним і науковим, а не чудесним способом. Бо ж сотворення світа з нічого, виліплення чоловіка з глини й оживлення його одним хухом у ніздрі, сотворення жінки з чоловічого ребра, все се чуда, які по біблійному оповіданню діялися лиш раз і перечать усім законам природного життя, які ми знаємо і які визначаються власне тим, що дійствують постійно, все і всюди однаково».

Минуло понад сто років. Ми живемо у ХХІ столітті. Наука за останні роки сягнула так далеко, що дослідники часів Франка й уявити собі такого не могли. Зроблені епохальні відкриття в історії стародавнього світу, доведено, що світ існує мільйони років, новітні методи дослідження дозволяють датувати викопні рештки давніх людей з великою точністю. Відкриті рукописні пам’ятки давнини, що вносять щораз точніші відомості про історичні події. Сучасна наука знаходить природне підтвердження багатьом подіям, описаним у Біблії, доводить, зокрема, що вогняний дощ, що став причиною загибелі Содому і Гоморри, насправді був спричинений падінням уламків велетенського астероїда, і в Святому Письмі описаний дійсний історичний факт. Людина досліджує Космос і мікросвіт, проникає глибше й глибше в структуру атома і в глибини віддалених від нашої планети галактик. Сучасна генетика дослідила закономірності походження і розселення людей по континентах, встановила тенденції міграції та формування рас. Ми знаємо чимало про тварин, що населяли нашу Землю мільйони років до Христа, знаємо про людину незмірно більше, ніж на початку двадцятого століття. А от теорія походження видів Дарвіна так і залишилася на маргінесі сучасної науки…

Медицина вивчила людський організм в усіх його тонкощах, сучасні репродуктивні технології дозволяють провести злиття чоловічої та жіночої клітини поза людським організмом, практично «виліпити людину з глини»! Але таїною таїн попри всі епохальні та геніальні відкриття залишається отой незбагненний Господній «один хух у ніздрі»! Чимдалі проникає наука в таємниці природи, тим більше усвідомлює своє безсилля в отому подиху, що вдихає душу в тіло, і видиху, що душа з ним із тіла відлітає. Бо цей таїнственний подих належить Творцеві. Бо лише за Ним таїна життя і смерті. І тут немає суперечності з природними законами. Треба лише зрозуміти, що це речі різних порядків – Віра і Наука.

Франка не стало у 1916 році. Ще за рік прогримить жовтневий переворот. І чудові соціалістичні ідеї, прихильником яких в ідеалі був великий Каменяр, зовсім скоро дадуть свої плоди – передова соціалістична держава будуватиме свою індустрію на кістках безкоштовної праці бранців ГУЛАГу, колективізація сільського господарства влаштує своє «процвітання» через розорення, пограбування і фактичне закріпачення селян, література, про вільний розвій якої завжди мріяв геніальний письменник, опиниться в тенетах соцреалізму, в яких гинутиме талант і вільна думка поетів і прозаїків, соціалістична наука працюватиме головно на розвиток озброєнь і доведення абсурдних атеїстичних природничих теорій, що спотворять у кінцевому підсумку лик Землі й природи на століття наперед. Знищення релігії та церкви означатиме занепад моральності, руйнування підвалин духовності суспільства.

Проте звірства комуністичного режиму породили хвилю мучеництва за Христа, рівну часам раннього християнства чи й більшу. Тисячі священиків, сотні тисяч вірян приймали муки за свою католицьку віру, приймали смерть, але не відрікалися ні від Бога, ні від свого католицтва. Кров наших мучеників є тим безпомилковим критерієм, що дозволяє відрізнити ідеали істинні від фальшивих.

І немає дива в тому, що саме скромний провінційний священик, який усією душею дбав про виховання моральності молоді та утримання юнацтва у межах вимог Божого закону, розпочав свою громадську діяльність протестом не проти наукових доказів Франка, лиш проти заперечення вічних біблійних істин, а скінчив своє достойне життя актом мучеництва, гідно виконуючи священичий обов’язок. І що переважить на терезах Ісусової правди – слово геніального письменника чи крапля крові мученика?

z1508769769a14i

З 1907 р. о. Конрада призначають заступником учителя релігії в українській гімназії в Тернополі, де згодом став дійсним учителем і викладав до 1914 р. Працював, як пише сам: … “вкладаючи всю працю, всі сили і лишній час”, але відчував енергію та бажання працювати з молоддю: “В мені жиє енергія, і я за Божою поміччю міг би м много працювати…”

«Моєю мрією було завсігди працювати в школі, і то в школі середній, посвятитися цілковито морально-релігійному вихованню нашої молодіжи. Знаю, що се становисько дуже тяжке, що стаючи катехитом, беру на себе велику відповідальність перед Богом, моїм Єпископом і Церквою та народом, однак прийму се ярмо з охотою і ревно нестиму його до кінця мого життя.

При шкільництві остаю вже 11 літ, при гімназії 4 літа (від 1907 р.) – маю практику, ученики відносяться до мене з довірієм – маю повну надію осягнути ціль мого уряду і піднести морально й релігійно молодіж. Є свідомий всіх трудностей і перепон, які не раз треба буде мені поборювати, але з нами Бог, а за Божою ласкою і щирою молитвою надіюся побіди.

Свщ. Миколай Конрад, катехит в Тернополи

Тернопіль, 4 липня 1911»

Саме таким, відданим праці викладання, а щонайперш – душпастирському обов’язку, запав отець у душу тернополянам, і згадку про його самовіддані труди не витерли з пам’яті ні роки, ні тривалий гніт безбожної червоної влади.

«Хто ж з нас, тернопільців, не пам’ятає нашої Середньої церкви? Бувало, в неділю перед год. 9:30 ішла туди зорганізовано двійками на читану Службу Божу шкільна молодь української державної гімназії, Рідної Школи, семінарії та початкових шкіл. Ці Богослуження для молоді відправляли наші шановні і люблені отці, як д-р Микола Конрад (згодом професор Богословської Академії у Львові),» – пригадує тернополянин Богдан Остап’юк (Тернопіль: Погляд крізь століття. Частина 1)

Саме у ці роки в Тернопільській гімназії навчався майбутній Митрополит Йосиф Сліпий. От як пише про це о.Іван Хома: «В тих часах катехитом був о. д-р Микола Конрад, людина освічена і побожна. Він видав книжку про створення світу, що відкидала аргументи прихильників модерних теорій. Микола Конрад дуже добре ставився до Йосипа Сліпого, так що пізніше він згадував: “Від 5-6 року життя я почав ходити до школи і провів в ній майже весь свій пізніший вік, та відчував завжди батьківську опіку Божу аж до кінця віку. А мушу зазначити, що впродовж усього життя я багато разів стояв в обличчі смерті і завжди я знаходив багато прихильних людей, більше ніж ворожих. З численних моїх виховників і учителів, передусім поміж священиків, я назвав би катехитів о. Левицького (сотрудника в Заздрості – К. О.) і о. д-ра М. Конрада”. Твори Патріарха Йосифа, том XII, ст.174.

Ті роки, які з дистанції століття видаються нам ідилічно спокійними, насправді були далеко не простими з огляду на бурхливе політичне життя та безліч небезпек та спокус, які ставило перед молодою людиною поширення лібералізму та соціалістичних ідей, далеко не таких високоморальних, як нам ще донедавна намагалася подати комуністична пропаганда.

Ось що пише про ті часи журнал «Нива» у статті «В справі занепаду релігійно-морального української молодіжи»:

«Щоби підготовити грунт до свого вибору у 1907 році на посла до Ради державної, перенісся був Ясько Остапчук зі Збаражчини до Тернополя і став у своїй соціалістичній часописі приєднувати собі одномишлеників також межи молодіжжю гімназіальною. Позасновувано соціалістичні кружки межи учениками вищої гімназії – в кожній клясі знаходилися проводирі кружків – їх задачею було належатися до читальні і брати участь у вправах соціалістичних, котрі тривали кожного тижня в суботу до пізньої ночі. В часі таких сходин не обійшлося без закріплювання напитками алкоголічними, то нераз лучалося, що студентина з 4-ї кляси гімназії (бо з сеї кляси вербовано до стягу соціалістів) приходив невиспаний по «підхміллю» впрост до кляси та фасував двійки з наукових предметів. Товариші социял-демократи, підсичувані «Червоним прапором», насміхалися публічно з віри християнсько-католицької, священства і таких учеників, котрі не хотіли виречитися віри в Бога, особливо із синів душпастирських, кепкуючи собі з їх родичей.

Се овочі з дерева, насадженого нашими радикалами та соціалістами в гімназії Тернопільській… Гуляще життя – се ціль тої науки». («Нива», Львів, 1911)

Ось у таких умовах доводилося викладацько-професорському складу навчальних закладів протистояти згубним впливам соціалістичних ідей. Величезне значення мало в ці часи виховання у сім’ї. От що пише про свою родину Йосиф Сліпий:

“Не раз батько і мати, виправляючи мене з дому до школи – до гімназії, дуже наказували, щоб завжди тямив про опіку Матері Божої, щоби не забував молитву, прикладно поводився і не приступав з поганим товариством. Пригадую собі також, як я вже як студент теології і вихованець духовної семінарії, приїхав зі Львова додому до Заздрості, і, замучений, положився, тоді мати спитала: “Чи ти вже помолився?” Згадую про те тому, бо релігійне виховання дитини має величезне значення і вплив на пізніше життя. Як ректор у духовній семінарії я зараз бачив, чи вихованець вийшов з релігійного дому, чи ні. Дитина релігійно вихована, навіть, як звихнеться, то пізніше відізветься в неї совість і вона, як доросла, опам’ятається. Важче з нерелігійною родиною”. І.Хома. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії. (Рукопис). ст.7.

 

Отець Микола Конрад також мав родину, він був одруженим священиком і мав четверо дітей, троє з яких народилися у Тернополі. Дружина Антоніна походила з роду Бліхар. Старший син – Стефан, дочки Ярослава та Марія, наймолодший син – Володимир.

Спокійне життя родини порушила перша світова війна. З Тернополя довелося виїхати за кордон. Під час війни о. Микола душпастирював в угорському місті Градеці та в таборі українських біженців у Ґмніді (Швейцарія ), де був управителем гімназійних курсів до 1918 року.

Війна скінчилася, у 1918 році у Києві проголошують Українську Народну Республіку. Отець Конрад та його паства – українці за кордоном – щиро тішаться з нагоди створення незалежної української держави, влаштовують урочини – «Велике Свято Української Народної Республіки» – з походом духового оркестру головними вулицями, концертом за участю соліста німецької опери у Празі Олексія Носалевича та Богдана Бережницького, виступами відомих політиків та духовних отців. На жаль, радість виявилася недовгою…

У 1919 році, під час польсько-української війни, о.Конрад разом з іншими священиками був заарештований і утримувався у таборі «Стшалково» до 1920-го. Після звільнення повернувся в Україну й учителював у гімназіях Бережан і Тернополя до 1929 року.

Не полишає і наукової та громадської праці,  співредагуючи “Подільський голос”, Пише статті та рецензії до «Богословія», «Ниви». «Мети», співпрацює із видавництвами Марійського товариства молоді “Наш приятель” і “Правда».

У 1930 році о. д-р М. Конрад на запрошення Митрополита Андрея Шептицького починає викладати у Львівській Богословській Академії соціологічні науки, давню й новітню філософії, згодом займає посаду декана філософського факультету.

Ось яким його запам’ятав у роки викладання професор Василь Ящун: “Я бачу лисого, в окулярах, о.-д. Миколу Конрада, який був тоді вже в пізній п’ятдесятці, совісного викладача, автора Нарису історії старовинної філософії в 3-частинах. Хоч о. Конрад не мав нічого спільного із конфуціянізмом, ми, як це часто буває серед студентів, “пришили” йому псевдонім “Конфуцій”.

Поза сумнівом, греко-католицький священик не мав спільного з конфуціанством, проте глибоко вивчав цей напрям східної філософії, працюючи над своїм фундаментальним «Нарисом історії стародавньої філософії», і часто цитував Конфуція, визначаючи непроминальність його ідеалів:

«Мета Конфуція чисто практична, а саме довести нарід до кращих звичаїв, до кращої поведінки. Його не цікавлять справи загробного життя. Його навчання – це виключно практична мудрість дочасного життя.

Ідеал Конфуція – «благородна людина», в якої внутрішня вдача і зовнішні діяння, природа й освіта творять повну гармонію. Конфуцій признавав, що людська природа слабка, і тому, щоб досягти святості, треба великих зусиль, на які не може спромогтися багато людей. Ідеал благородності доступніший.

Головні чесноти благородної людини – це мудрість, людяність, справедливість, вірність і мужність. Мудрість спонукує людину зберігати золоту середину, людяність робить нас здатними почуватися членом усього людства й любити всіх ближніх, справедливість домагається признати кожному, що йому належить; вірність впонукує нас дотримуватися обрядів і звичаїв предків, переданих в стародавностях, а мужність зміцнює благородну людину в життєвих злиднях.  Дотримуючись тих чеснот, має людина удосконалити себе і своїм добрим прикладом впливати на інших, щоб запанувало загальне щастя й рівновага в родинах і державі.»

(О.Микола Конрад, «Нарис історії стародавньої філософії»)

Мудрість, людяність, справедливість, вірність і мужність – чи не характеризують ці чесноти самого о. Конрада, воістину зразок благородної людини?

«О. Конрад був щирим і розумним патріотом, – продовжує  професор Ящун. –  Пригадую собі, як він з початком 1933-34 академічного року заохочував нас піти на віче студентів в Академічному Домі, в програмі якого було обговорення голоду в Совєтській Україні, та протиставитись можливому бешкетові комуністів, які бажали б зірвати віче. І багато з нас тоді пішло…”

У ті часи, коли на Сході України розгортався комуністичний терор, коли радянська влада спричинила штучний голод, від якого загинули мільйони українців, коли червона пропаганда намагалася експортувати свої на перший погляд «передові» ідеї якомога далі в Європу, студентство Західної України перебувало у стані постійного й активного впливу комуністичних ідеологів. Виникла нагальна потреба згуртування молоді в товариство, засноване на засадах загальнолюдських цінностей та християнської моралі.

Першим кроком було започаткування «Академічних вечорів».

«Академічні вечори», тобто публічні академічні виклади (доповіді) з дискусіями на ідеологічні теми започаткував ректор Йосиф Сліпий. Опісля митрополит Андрей поручив ділянку виховання університетської молоді під опіку о.д-ра Миколи Конрада. І він рішився оформити українську католицьку університетську молодь організаційно, закладаючи у 1929 році у Львові перше українське католицьке студентське Товариство «Обнова», і з доручення Митрополита став постійним духівником «Обнови» аж до 1939 року.

Був не тільки духовником, але й цілою душею відданим опікуном цієї нової організації. Для співпраці притягнув цілу низку відомих інтелектуалістів, між ними проф. Миколу Чубатого. Він найкраще надавався на ту працю, бо мав за собою вже традицію католицького ідеолога. (Богословія, Рим, 1990, т.54)

У середовищі української молоді панували тоді сильні націоналістичні течії, студенти гуртувалися під гаслом: «Україна понад усе!». Досвідчений педагог добре відчував струни душі молодих патріотів і вміло спрямовував запал юнацтва у русло Божих Законів, і гаслом «Обнови» стало «Україна для Бога». Ідейно Товариство базувалося на «Оновленні у Христі», заклику Папи Пія ХІ, зверненому до католицького світу. В часи незалежної України Товариство відновило свою роботу й успішно функціонує досі, шануючи свого небесного покровителя блаженного о. Миколу Конрада.

IMG_4126

О. доктор Микола Конрад ліворуч від митрополита А.Шептицького серед учасників

“Перших студентських духовних вправ” 24-28 червня 1933 року, м. Львів

 

Попри активну громадську та педагогічну діяльність, д-р Конрад продовжує працю над фундаментальним твором  “Нарис історії старовинної філософії”, який виходить друком у 1934-35 роках. На основі цієї праці Професорська Колегія Богословської Академії 7 квітня і 10 травня 1935 р. за посередництвом Й. Сліпого запропонувала Високопреосвященнішому Митрополитові найменувати о. д-ра М.Конрада надзвичайним професором Філософічного Віддділу. Митрополит Андрей рескриптом Митрополичого Ординаріяту від 31 березня 1937 р. затвердив номінацію о. Конрада звичайним професором історії філософії та соціології.

IMG_20180201_100311

У цей час прф. Конрад плідно працює, з-під його пера виходить низка праць, що збагатили скарбницю богословської науки, а також творів, що стали аналітичним дослідженням сучасних йому політичних рухів.

Основними працями, які вийшли друком, є:

1. Д-ра І. Франка: Поема про створення світа. – Львів, 1905.

2. Модерна ментальність і католицизм. Академічний виклад. – Львів: Мета, 1934.

3. Націоналізм і католицизм. Академічний виклад. – Львів: Мета, 1934.

4. Нарис історії старовинної філософії. – Львів: Богословіє, 1934.- Ч 1, число 15.

5. Нарис історії старовинної філософії. – Львів: Богословіє, 1934.- Ч 1, число 16-17.

6. Корпоративний устрій громадянства. Академічний виклад. – Львів: Мета, 1935.

7. Нарис історії старовинної філософії. – Львів: Богословіє, 1934.- Ч З, число 19.

8. Основні напрямки новітньої соціології. Лібералізм. – Львів: Богословіє, 1936. Число 21.

 

У праці «Модерна ментальність і католицизм» о.Конрад стверджує: «Цей передвоєнний націоналізм підпадав під вплив модерної ментальности, ліберальної й марксистської та в своїх, головно політичних, виявах переходив межі слушности. Він прийняв в більшій часті демократичну плятформу, плекав пересадний національний егоїзм (шовінізм), переймався духом імперіалізму і прямував до здобуття для своєї нації чужих багатств, чужих територій і кольоній та намагався проводити, де лише вдалося, якнайширшу асиміляцію чужих народів. До таких виявів передвоєнного політичного націоналізму католицизм відноситься негативно, визначуючи для здорового націоналізму етичні границі справедливости й християнської любови»

Виходячи із консервативно-християнських позицій, о.Конрад критикує «націоналізм» Д.Донцова: «Вимогою націоналізму Донцова є аморальність. Збірна мораль, говорить він за Ніцше й іншими, не має над собою, окрім себе самої, ні спільних засад, ні ніякої спільної санкції (…) З тієї точки погляду можуть дістати моральну апробату й злі вчинки, а можна осудити добрі з точки погляду вселюдської етики. Тій моралі чуже поняття справедливости й любови ближнього».

Справедливість і любов до ближнього – засади Христової правди, на яких будував світ моральності для своїх студентів проф. Конрад, вимагали від його серця не лише споглядання, але й активної дії, спрямованої на порятунок юних душ.

«Дух XIX століття, – писав богослов, – так приспав людську чуйність, що навіть десятки мільйонів большевицьких жертв не в силі були порушити людей до енергійного чинного протесту».

Зворушення «людської чуйності», спрямування молоді на захист Вітчизни та християнських ідеалів, що зазнавали потужного нападу комуністичної ідеології, стали базисним посиланням, що проектувалися у друкованих працях та проповідях: «Дай Боже, щоби і у нас ті два ідеалізми: релігійний і націоналістичний: католицьке “вірую” і націоналістичне “хочу”, гармонійно злучилися як два чисті тони української душі в один акорд, щоби розбудили наші зів’ялі серця – а повстане нова ера віри, любови й сили, національної могутньої єдности й одного непоборного фронту»

Настав тривожний вересень 1939-го. Життя людей на Західній Україні змінилося раптово і безповоротно.

З приходом радянських військ до Львова розпочався комуністичний терор. Церкви одну за одною зачиняли, припиняли свою діяльність навчальні заклади. О.Конрад втратив свою працю у Богословській Академії і залишився без джерел існування разом із родиною та дітьми. Зі Львова довелося виїхати. За свідченням невістки Кароліни, о.Конрад із родиною поїхав до Яворова, де мешкала його сестра. Дорога пролягала через с. Страдч. Побачивши отця з родиною та речами, навантаженими на воза, селяни подумали, що він утікає за кордон. Хтось із них вигукнув услід: «От вони які, священики, самі утікають, а про нас, людей, не думають».

Отець сприйняв ці слова близько до серця. Зупинився, розпитав людей. Довідався, що Страдч та ще кілька сусідніх сіл залишилися без священика, місцевий парох о.Вояковський саме виїхав до Німеччини. Короткої розмови вистачило, щоб змінити наміри щодо Яворова.

Рішення було швидким – селяни не можуть залишатися без душпастиря в таку тривожну й непевну годину.

Страдч – село мальовниче, історія його давня і незвичайна, сягає у глибину княжої доби… Оповідають, що тисячу років тому два стрільці з Городка подалися у ці місця на полювання.

страдч гора

Переслідували рись, що сховалася в одну з печер на горі.

страдч

 

Краса місцевості, висока гора над річкою та наявність природних печер, що були надійним.захистом від ворогів, привабила стрільців, вони заснували тут село, назване згодом Стрілецьким (чи Стрілиськом), збудували дерев’яну церкву. Наприкінці ХІ століття до села примандрував чернець із Києво-Печерської Лаври. Згуртував самітників, і вони разом почали видовбувати у печерах коридори, келії, рефектар і церкву з іконами, висіченими на стінах, започаткувавши печерний монастир. Вражає монаше подвижництво тих часів, сучасна людина не може повірити, що ця титанічна праця виконана без допомоги техніки, щоденною наполегливою працею.

ArticleImages_37438_Stradch_w

У роки нашестя на Київську Русь війська хана Батия на Стрілецькій горі сталася страшна трагедія. Рятуючись від татар, близько двох тисяч мешканців села заховалися в монастирських печерах. Татарське військо облягло гору. Хан став вимагати, щоб люди вийшли і запалив величезне вогнище перед входом. Із монастиря вийшли ченці і просили помилувати селян, проте хан був невблаганним. Ченці прийняли страшну мученицьку смерть, але й селяни – жінки і діти – також згоріли у полум’ї, що охопило печери, чи задихнулися від диму. Задихаючись, люди здіймали руки до ікон і молили про порятунок. І сталося диво. Матір Божа з’явилася перед татарами, простягла руки і мовила: «Не руш! Стіна!»

З того часу село стали називати Страдч – від слова «страждати», гору – Страдецькою, а монастир отримав ім’я Матері Божої Нерушимої Стіни. У печерній церковці є стіна, по якій невпинно стікає вода. Це Матінка Господня й досі проливає невтішні сльози за своїми невинно загубленими дітьми…

 

Ця дуже давня історія знайшла своє продовження вже у пору новочасну. У 1947-му році, під час сталінських репресій, дівчата із Західної України, вислані на примусові роботи до Татарстану, в часи СРСР – Татарської автономної Республіки – під час перерви молилися і співали «Під милість Твою прибігаємо». Якийсь старший татарин випадково почув молитву і почав розпитувати дівчат, чи справді вони із Західної України, чи є хтось із Львівщини. І розповів історію із сивої давнини, що передавалася у татарському народі з покоління до покоління…

…Коли хан, що здійснив страхітливий злочин у Страдчі, повернувся додому, він почав вихвалятися перед народом і муллами своєю жорстокістю. Проте всупереч його очікуванням мусульманські священики не тільки не схвалили його «подвигу», а й тяжко засмутилися і прорікли, що за вбивство невинних людей, серед яких не було воїнів, а жінки і діти, на весь народ падає прокляття, яке тяжітиме над ним, аж поки люди з покривдженого краю не помоляться на могилі хана і не простять його. Довелося дівчатам з Галичини співати «Під милість твою прибігаємо» на древній могилі, бо Христові заповіді велять любити ближнього і прощати ворогів.

 

Ось у таке легендарне святе місце привів перст Господній о.Конрада.

Розповідають, що коли отець перевозив на високу Страдецьку гору свою родину, старенька мати його дружини захвилювалася, глянувши, де їм доведеться жити: «Люнечку, куди ж ти мене везеш?» «Зате звідси так близько до Бога!» – усміхнувся…

Навіть не передбачав священик, на яку близьку віддаль підняла його до неба Страдецька гора.

У нинішні прагматичні часи видається дивним, що видатний релігійний мислитель, філософ, знаний богослов, доктор теології, професор, поліглот не знайшов собі кращого, спокійнішого, вигіднішого матеріально, врешті решт безпечнішого місця, ніж душпастирство у невеличкому селі. Знане прислів’я «Риба шукає, де глибше, а чоловік – де ліпше», у випадку о. Конрада виглядало так: «А добрий пастир – де вище і ближче до Бога».

В реальному земному житті отець намагався бути якомога ближче до людей, особливо до дітей. Мав не тільки величезний досвід, а й особливий хист до спілкування з ними: “Отець проводив катехизацію з нами, був дуже лагідним, на вдачу м’яким. Не пам’ятаю, щоб колись був похмурим чи байдужим до нас, дітей. З кожним старався заговорити, до кожного усміхнутися. А бувало й таке, що пригощав цукерками. Діти любили отця, бо мав у собі так багато доброти…” – згадує Катерина Ольшевська, якій на ту пору було 9 років. Вона ж пригадує, що отець наче передчував свій особливий шлях до неба і готував себе спокійно та смиренно прийняти все, що приготоване: “Дістав одного разу на катехизації отець з-під одягу хреста, якого носив на тілі, поцілував і сказав, що мусить загинути мученицькою смертю, як і Він, показавши на Розп’яття…”

Не тільки діти, а й дорослі згадують свого пароха теплим словом: “То був справжній “пастир свого стада”, – розповідає о. С. Боровець. – Священство було у нього на першому місці. Це тепер на селі люди вчені, не те – колись. Але він був доступний до всіх. До кожного, від господаря і до найпростішого пастуха, був настільки толерантний, так виявляв свою зичливість, що про це люди і досі згадують”.

“Отець дуже мудрі були. А люди до нього так горнулися душевно, що я вам не вмію розказати, –  з великою повагою відгукується про священика п. Ганна Рак. – Такі були: і до Бога, і до людей. І як культурно народ вчили… Вони і дітей таємно росіянам хрестили (у нас на Королевій горі був воєнний табір), і з водицею до них ходили. Дуже за господарку думали – не про свою, але про церкву; так хотіли поставити її твердо, але не було коли…”

 

Ранок 22 червня 1941 року приніс на українську землю воєнне лихо.

Наступ німецьких військ, паніка й безлад перших днів війни, відступ радянської армії, все це прокотилося через багатостраждальний Страдч. Та навіть у час війни відправи у церкві здійснювалися за встановленим порядком, а люди не обминали храму, чи й більше, ніж у спокійні дні, горнули серця до Бога та шукали підтримки й захисту у свого пастиря.

Фатальний день 26 червня 1941 року п. Катерина Ольшевська згадує так: “Того дня я була з мамою у церкві. Дуже було багато сповідників. Після того, як отця попросили висповідати хвору жінку, мама підійшла до нього і каже: “Не йдіть, отче, бо час воєнний, тривожний”. На це отець відповів, що не має права перед Богом так зробити, бо якби, не приведи Господи, ця людина померла, то весь гріх впав би на нього. От який був ревний священик. Отець передбачав, що може принести йому цей день, бо рішуче не хотів брати зі собою дяка. Дяк Прийма після Служби Божої не знаходив собі місця – то виходив з церкви, то заходив. Коли його запитали, чому так дивно себе поводить, то відповів, що має незрозумілу тривогу, нудьгу… “Він свідомо пішов за отцем, відчуваючи небезпеку”.

“Було це так: 1941 року, 26 червня, в четвер, тато рано убрався і пішов до церкви на Службу. Мама стримувала його, бо хотіла щось казати. але він спішився, лише відповів: “Не маю часу, дуже багато людей до сповіді чекає”, - свідчить дружина старшого сина о.Миколи Конрада Кароліна Конрад.Тато любив ставати на горі і дивитися на долину, як по битій дорозі в бік Львова, поверталося совєтське військо, але цього дня тато не мав часу дивитися. Як лише скінчив Службу Божу, приступив до нього чоловік і каже: “Моя жінка вмирає і просить про сповідь”. Мешкали вони внизу, наче в ліску. О.д-р М.Конрад взяв Найсвятіші Тайни і пішов до хворої. При цьому підійшов дяк і каже: “Я піду з вами”. Тато відповів йому: “Це не є ваш обов’язок, не йдіть”.

bl.v.pryjma4

 

Але і священик, і дяк, вірні своєму обов’язку, пішли до хворої, незважаючи на реальну небезпеку для життя. Родина і мешканці села кілька днів не знали, куди вони зникли. У поганому передчуття син Степан їздив до Львова, шукав між тілами у в’язниці на Лонцького після відступу енкаведистів, але там тіла не знайшли. Пошуки продовжили у лісі біля села.

«В понеділок не знайшли нікого, - продовжує згадувати про ті страшні події п. Кароліна Конрад. – Лише у вівторок десь близько третьої години пополудні привезли два тіла замордованих о. д-ра Миколи Конрада і дяка Прийми.

Дяка Прийму мусили зараз поховати, бо він був у страшний спосіб спотворений. Тата люди помили, перебрали і дали священичі ризи. Так тато пролежав до вечора вдома, а ввечері перенесли тіло до церкви. Тато мав зламане рамено, рани від пострілів та від багнетів. Так казали люди, котрі його мили.

На другий день один священик відправив похорон, а тіло спочило на цвинтарі біля церкви. Це все можу потвердити під присягою”. Дружина старшого сина о. д-ра Миколи Конрада Кароліна Конрад. Філадельфія. 15 листопада 1999 р.

О. Стефан Боровець, парох УГКЦ м. Городка так описує пошуки: Парохіяни с. Страдч пішли в цей ліс – Бірок і уважно приглядались розритим місцям війною в пошуках свойого пастиря о.Конрада і дяка Прийми. Побачивши розриту землю над одним з окопів, почали розкопувати і тут знайшли замордованого о. Конрада. Дяка Прийму знайшли від отця на відстані 50-80 метрів у хащах.

Про ці страшні хвилини, коли знайшли тіла замордованих отця і дяка не можна описати, який це був крик і плач. На двох возах везли в село до дому. Це була страшна картина, все село вийшло назустріч з великим плачем і криком, дзвонили церковні дзвони.»

Великим горем була втрата дорогого пароха для селян, у плачі та голосінні приступили вони до останніх почестей, щоб поховати свого духовного батька відповідно до християнського звичаю.

«Отця положили на приготовлений стіл, розділи до половини, обмили і почали убирати у священичі ризи (отця убирав у священичі ризи я сам, тому що я отцеві за життя служив і вбирав до св. Служби Божої), – зауважує о.Боровець. – Характерно є те, що тіло отця було цілковито свіже, не розкладалося, і не чути було жодного неприємного запаху, тільки нижче грудей, де була рана від стрілу, стікала чиста свіжа кров, а над вухом був великий синій укол від удару. По приготовленні тіла Отця перенесено до хати і покладено на приготовлений катафалк. В хаті-резиденції тіло отця лежало через цілу ніч. Тут було відправлено парастас.

На другий день похорону прибули священики з цілого деканату і в супроводі многочисленого народу з процесією тіло отця було перенесене до парохіальної церкви.

Похорон відбувся за повним уставом. Похоронили отця і дяка на цвинтарі біля емісійного хреста.»

 

Після смерті священика його родина залишилася у Страдчі. Через рік син о. Конрада наполіг на перепохованні батька у новій, металевій труні. Стан тіла дуже здивував тоді всіх присутніх: «Через рік, 1942 р, в місяці червні, на бажання дітей, могилу о. Конрада Миколая було відкрито і тіло було переложено в нову дуже гарну труну. В цей час, коли відкрили труну, тіло було в дуже доброму стані. Не було чути найменшого неприємного запаху (не розкладалося)» - свідчить о. Стефан Боровець і перелічує багатьох свідків, що були присутні при перепохованні.

Після закінчення другої світової війни і приходу радянських військ вдова о.Конрада Антоніна з дочками Марусею і Славою, їх чоловіками і дітьми потрапила до табору втікачів у Штрасгоффі. Звідти син Володимир, що був лікарем, забрав матір до себе в Айзенштадт. Після приходу Червоної Армії до Айзенштадту він утік до Відня, пізніше до Інсбруку. За допомогою американської католицької організації переїхав до Мюнхена, потім до Америки, де вже у Філядельфії жила сестра Ярослава з родиною Там померла дружина о.Конрада. Найстарший син Стефан в час війни працював журналістом в армії.

Важкої та непоправної втрати зазнала не тільки родина, не тільки парафіяни. «Сумною прогалиною» назвав смерть одного з корифеїв українського богословського світу о.Володимир Кучабський у часописі «Богословія»:  «З відворотом большевиків з Галичини Богословська Академія і Богословське Наукове Товариство потерпіли невіджалувану втрату двох своїх дійсних і вельми заслужених членів в особах о.проф. др. Миколи Конрада, що упав від большевицької кулі 26.06.1941, і о. проф. др. Андрія Іщака. Сьогодні, коли часом надто близько стоїмо до тих страхіть, які мусили пережити українська нація і її Церква, коли в ім’я найвищих ідей впали на стійці аж два найбільш заслужені її працівники, ледви чи можна вичерпуюче з’ясувати ту визначну діяльність, яку впродовж довгих літ виконували о.Конрад і о.Іщак в ім’я закріплення, поширення і поглиблення української богословської науки.»

44304100

 

ВІХИ ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНОСТІ

БЛАЖЕННОГО МИКОЛИ КОНРАДА

 

16 травня 1876 р. народився у с. Струсові на Тернопільщині в родині Йосифа Конрада і Марії з роду Житковських.

У 1887-1889 р.р. закінчив перші два гімназійних класи середньої школі оо. Сілезіанців у Львові. Вищі класи закінчив матуральним іспитом у Римі

9 грудня 1895 року отримав ступінь доктора філософії

8 травня 1899 присуджено ступінь доктора богослов’я.

1899 року рукоположений на священика.

У 1902 р. був призначений катехитом школи у Теребовлі.

1905 рік – виходить критична праця на твір І.Франка “Поема про сотворення світа”

З 1907 до 1914 року працює вчителем у Тернопільській гімназії

1919-20 р.р. під час польсько-української війни був заарештований і утримувався у таборі «Стшалково».

У 1920-му повернувся в Україну й учителював у гімназіях Бережан і Тернополя до 1929 року.

У 1929 році за дорученням Митроплита Андрея Шептицького створює перше українське католицьке студентське Товариство «Обнова» і стає його постійним духівником до 1939 року.

1930 році починає викладати у Львівській Богословській Академії.

1934 рік – виходить друком “Нарис історії старовинної філософії”.

1939 рік – переїздить з окупованого радянськими військами Львова до с. Страдч, стає парохом місцевої церкви

26 червня 1941 року – приймає мученицьку смерть від рук радянських солдатів, виконуючи свій душпастирський обов’язок.

1722загальна кількість відвідувань,3відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар