Вхід

Як насправді падав сніг

ir61dU6uxw8

Ніколи не знаєш, коли накриє тебе снігова лавина спогадів..

Бо коли у серці діра там, де була твоя дитина, вітер болю свище, хоч яку латку прикладай..

 

Того дня на початку грудня 2012-го також сніжило.. Упали такі великі сніги, як у моєму білосніжному дитинстві. Але того дня все тільки починалося. Легенький вітровій грайливо розносив містом порції білого й пухнастого і подавав охолодженим.

П’ятниця.. ні, не тринадцяте.. десь по третій, закінчується заняття, починається так нетерпляче очікуваний час вікенду – попереду три вечори і два ранки без підйому по тривозі.

Дзвінок.. Сашка! Замість звичного телефонного «Як ти? У мене все гаразд..» тривожне «Мамцику, у тата інфаркт. Його везуть в реанімацію. Піди до нього. Я знаю, якщо ти підеш, він виживе. Ти це можеш». Не можу вкласти до голови почуте: «Сину, де ти? Звідки знаєш? Ти ж йому майже не телефонуєш?» «Ми на Гаваях. Я справді півроку йому не дзвонив. А сьогодні відчув – треба. Мамцику, він ледве говорив. Я ніколи не просив.. Піди до нього. Зроби, що він жив..» Гудки.. зв’язок з лайнером поганий.

Не питаю – звідки він знає. Бо це – мій Сашка. Він знає.

Гаваї.. Це протилежний бік земної кулі. Якщо просвердлити землю наскрізь – це приблизно там.

Тато. Батько. Той самий, що покинув нас 20 років тому, бо він, бачте, закохався. Батько, який ніколи не дав ні копійки на сина – бо Леся багата, Леся витягне. Батько, який.. Та непоганий він був чоловік, але так уже сталося – закохався.

Сашко довго не міг простити. Я теж. Думаєте, зараз простила? Ну-ну.. Сніжком засипало, байдуже стало, але не забувають такого жінки. Н і к о л и.

Син закінчив школу, вступив до інститут. Платного. Нічого, вчила. Їздив іноді до Кременця, до батька. Налагодив стосунки з тіткою Раїсою – отим самим коханням, що розбило нашу сім’ю, з молодшим братом..

А я не бачила Олександра-старшого років 10.

Зачерствіло все, вичахло.. Але син просив..

Іду. Не йду – біжу. Чомусь здається, що можу не встигнути.

Реанімація. Черговий лікар пояснює щось жінці, обличчя якої бачила давно і коротко, але не забула. «Важкий трансмуральний інфаркт задньої стінки. І шлункова кровотеча. Прогноз невтішний. До ранку? Не знаю..»

Мені байдуже, який прогноз. Мене не влаштовує до ранку. Мені треба, щоб ти жив. У нас дитина в морі. А море і без його сліз гірке й солоне.

А потім.. потім все як описано в новелці «Падає сніг». Я написала її тоді, гарячими слідами. І все було як описано.

А насправді все було так..

7 декабря 2012

Леся

Леся 22:57

  • Синочку, я тільки що повернулась з лікарні. Бачила тьотю Раю. Говорила з лікарями, побула пару годин з батьком. Стан середньої важкості. Лежить. Але розмовляє, посміхається, хоч і почуває себе не добре. Зрадів, коли я прийшла. Він вірить, що раз Леся взялася за справу, то все буде добре. Поговорили. Знаєш, про що мріє папенька? про внуків. Хоче потримати на руках щось манюнє. Зайка, молись за тата, це допомагає. А я вже буду допомагати, чим зможу. Все буде добре, синочку.
8 декабря 2012

Александр 13:59

  • Мам, дякою тобі що ти піклуєшся про Тата, будь ласка доглянь його поки я приїду, перекажи йому що я його люблю і нехай він видужує) Тебе також я люблю, ти знаєш це краще ніж всі))))

Леся 14:43

  • Зайка, татові трохи краще. Сьогодні вже дозволили їсти. Бо вчора в дорозі відкрилася ще виразка шлунка і пішла кров. То я весь вечір бігала варили насіння льону (в лікарні це ціла проблема, це ж не вдома), з ложечки поїла, а сьогодні вже їв. Він передає тобі привіт, дякує, що ти про нього піклуєшся і просить, щоб ти не зривався з місця, бо тут все одно нічим не допоможеш. Потрібен просто час. Після інфаркту це – місяці, щоб видужати.

 

Це листування в Контактах – гострий ніж у серці. Перечитую.. Так хочу написати.. думаю, прочитає.. але ж не відповість!

Грудень-грудень, скільки ж біди приніс ти в нашу хату!

22 грудня 1971-го тата, Івана Романчука, викликали в КДБ. Тато мав іти по тій самій справі, що Чорновіл, Стус, Лук’яненко.  В ніч на 23-тє в тата стався інфаркт.

7 грудня 2012-го – інфаркт в Олександра-старшого. В ніч з 22-го на 23-тє – інсульт. Пам’ять втратив, але вижив.

Та сама ніч через рік забрала Олександра-молодшого.

Чому пишу, чому знову й знову перемелюю, передумую?

Для себе.. І для нього.

Олександр-старший кілька разів запитував потім – звідки Сашко знав, що у нього стався інфаркт? Як він довідався про це на далеких Гаваях?

Звідки я знаю? Я знаю одне – тебе, тату, врятували оті слова, що перелетіли через всі океани з іншого боку планети, слова твоєї дитини: «Перекажи йому, що я його люблю».

Бо єдине, що тримає нас і рятує – любов. І що є сніги, якщо вона  жива й гаряча?

2489загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

Tags:
2 Коментарі
  • Анна
    Опубліковано 13:23h, 15 Листопад Відповіcти

    Як багато ми не знаємо про невидимі ниточки, що зв’язують близьких людей. І постійна молитва за тих, кого любимо, може і є тим невловимим на око, але відчутним на відстані серця , рятівним колом….

    • Леся Романчук
      Опубліковано 13:56h, 15 Листопад Відповіcти

      Невпинна молитва.. бо ті ниточки так зненацька і так болісно обриваються.. ми ж знаємо, як зненацька..

Post A Reply to Анна Cancel Reply