Вхід

Благословен, хто йде уривок

svyatayavelikomuchennicaFyokla_560

Дівочі мрії – солодші за мед. А надто – напровесні життя.

Який там сон, мамо? Як можна заплющити очі і не бачити цього синьо-фіолетового неба, цих величезних зір, що позбиралися у виногрона сузір’їв і посміхаються, мерехтять і ваблять, цього місяця, що наче підморгує, цих дивовижних обрисів гострих, мов частокіл, гір на виднокраї!

Як можна заснути у передчутті заручин?

- Фініоло! Де ти? – не вигукнула, а майже прошепотіла, тихенько, щоб не почула мати.

Улюблена служниця, рабиня Фініола, наблизилася, нечутно ступаючи босими ногами.

- Ти не спиш?

Фініола тільки посміхнулася – як же їй заснути, коли улюблена господиня не в змозі склепити очей!

- Правда, він красивий?

- О так, моя панно, він дуже, дуже красивий!

- І добрий..

- О так, моя панно, він дуже, дуже добрий!

- І любить мене..

- О так, він дуже, дуже любить вас!

- Ну, що ти все повторюєш! Краще розкажи, про що вони говорили, коли вийшли! Добре тобі, ви можете ходити куди захочете, а нам доводиться проводити цілісінькі дні удома, ні кроку без дозволу матері! Та ще й у супроводі Колумелли..

Фініола зітхнула.. Не так уже й добре їм, служницям-рабиням, не так уже й усюди вони можуть ходити. Не куди заманеться, а куди пошлють. Але й справді, дочка заможних батьків почувається ув’язненою у стінах батьківського дому. Виходити можна тільки з дозволу і в супроводі служниці або няньки-годувальниці Колумелли. Зустрічатися з подругами – тільки з тих родин, які батьки вважають відповідними. Виходити заміж тільки за того, кого оберуть батьки – і не для того, щоб поєднати долі, а щоб поєднати статки.. І добре, якщо трапиться такий наречений, як достойний Фамір – молодий, із заможної сім’ї, спокійний, вродливий.. Господині пощастило – батьки вибрали для неї нареченого, про якого мріяли всі дівчата Іконії.. Та що Іконії – всієї Лікаонії та Галатії! Мабуть, і Каппадокії на додачу..

Думала про нареченого господині як про свого майбутнього господаря – і втішалася тим, що пощастило не тільки її дорогоцінній панні Теклі, а й слугам. Безперечно, панна після весілля забере її в дім чоловіка, і її, й інших рабів, до яких звикла у батьківському домі. І життя їхнє буде спокійним і повним достатку. Бо в житті раба є свої переваги – не треба думати як здобути шматок хліба насущного, про це думає твій господар. А твоя справа – служити і виконувати накази, прохання, примхи.. Іноді навіть підслуховувати і передавати господині, про що говорив наречений з батьками, вийшовши з будинку після перемовин про заручини.

- Моя панно, благородний Фамір аж сяяв від щастя! Він аж світився, коли побачив вас зблизька! Його очі блищали, а руки тремтіли від жадання, коли він вимовляв ваше ім’я!

- Фініоло, ну, навіщо ти так! Яке жадання! – засоромилася Текля і затулила обличчя долонями, наче місяць, що зазирав у вікно, міг побачити недозволене і переказати чоловікові, який невдовзі стане її мужем.

- А що я такого сказала? Мужі на те й мужі, щоб жадати жінку. Вони для того одружуються. Після весілля ви пізнаєте, що таке любов.. тілесна любов.. як же це солодко, як солодко.. – Фініола закотила очі, напівобняла себе за плечі, ніби пригадавши щось дуже приємне.

Текля глянула на служницю з підозрою:

- Де ти вже скуштувала тих солодощів? Звідки знаєш? Чи ти.. ану признавайся!

- Та що тут такого, моя люба панно? Це всім відомо, всі люди це роблять! Ваші ровесниці давно повиходили заміж..

- Я не бачу в цьому нічого доброго. За римськими законами батьки повинні віддавати дочку заміж після повноліття. І, дякуючи богам, мої батьки саме так й чинять!

- Та хто нині зважає на римські закони, та ще й так далеко від Риму!

 

- Фініоло, то що ти там мала на увазі, коли говорила про.. жадання? Ні, краще не треба, не хочу нічого про це знати!

Фініола подякувала Артеміді, що у світлі нічника не видно, якою барвою горять її щоки.. бракувало іще, аби панна довідалася, звідки вона щойно прибігла, з чиїх обіймів вирвалася.. добре, що не спитала, чому не спить у таку пору.. не треба їй знати, вона цього б не схвалила.. і язик слід притримати.. Продовжила стримано:

- Дякуючи богам, ваш достойний батько та любляча мати Феоклея обрали для своєї улюбленої доні найкращого з усіх мужів Іконії! Вони дуже заможні, мають пасовища, незліченні стада овець, розводять мулів і торгують ними.

- Мулів? Я думала – коней.. – Текля виглядала розчарованою.

- Коней розводять у Каппадокії, ця країна так і називається – «земля хороших коней», а в Кілікії та Памфілії – мули.. Але це дуже дорогі мули! У Римі їх продають за шалені гроші.

- Мулів?

- Так, саме мулів. Пригадайте, коли ми виїхали з Риму, дорогою зустрічали сенаторів, що мандрують.

- Не пригадую.. це було так давно.. я була ще малою..

- Та ні, пригадайте! Це були величезні валки, безліч карет, безліч візків, і їх тягнули мули – сильні й витривалі. І ще – всі вони були однаковісінькі! Однієї масті.

- Так, що таке пригадую.. Ми мусили з’їхати з дороги і пропустити.. їх було так багато, цих маленьких конячок.. мулів.. і всі – однакові!

- У цьому – особливий шик! Щоб не переплутати з іншими.

- Не переплутати?

- Ну, звісно! Подорож триває довго, іноді кілька тижнів, подорожні зупиняються у табернах..

- Табернах?

- Так називаються місця, де можна перепочити, переночувати, повечеряти..

- Пригадую.. Там було так тісно і гамірно..

- Ще б пак! Ми ж подорожували таким великим гуртом. А інакше було б небезпечно – на самотніх подорожніх часто нападають розбійники! Але нам нічого було боятися – навіть розбійники тікають від самого духу римських ветеранів.

- Гаразд, Фі, але до чого тут мули?

- А до того, що стайня – одна на всіх. Уявіть собі, що в стайні переплутали мулів! Тому кожен мандрівник волів мати особливих – певної масті. Та ще й однакових! О, це особливі тварини! Витривалі, красиві.. А уявіть собі, скільки вони коштують! І яке багатство наживе собі на цьому достойний Фамір-старший, батько вашого майбутнього чоловіка Фаміра, якщо зможе продавати свій товар до столиці.

- Ну, досить вже про мулів, Фініоло, давай краще про нареченого.. я так хочу, щоб він був добрим до мене.. до всіх нас.. і до слуг, і до рабів..

- О так, він дуже добрий! – у Фініоли трохи забігали очі, вона не дуже вірила у те, що говорить. За ті короткі хвилини, що спостерігала за Фаміром та його батьком, не відчула у них ані доброти, ані стриманості та людяності, які так хотіла побачити у майбутніх господарів. Бачила, як розмовляють між собою, як рвучко, зверхньо віддають накази слугам. І не стільки словами, скільки коротким нагаєм, наче мулам.. Та вголос вимовити своїх сумнівів не могла. – Він добрий, люба господине.. Він усього двічі вдарив свого слугу, всього двічі й зовсім легенько! Він дуже, дуже добрий.. мабуть..

- Двічі.. двічі.. так, це небагато.. всього двічі.. він добрий.. – у замішанні переконувала сама себе Текля.

А Фініола продовжувала:

- А як же ви йому сподобалися! Завтра – заручини.. А зовсім скоро одягнете жовтогарячу сукню нареченої.. у вас буде свій дім.. Благородний Фамір буде добрим чоловіком.. у нього, мабуть, великий будинок.. і там ми всі служитимемо, правда, господине? І я, і Клінія, і Вирінея, і.. Євтих..

- Який іще Євтих?

- Той, що доглядає сад.. ви ж матимете садівника в новому домі, як без садівника?

Текля почала здогадуватися, чому Фініолі так залежить на тому, аби сад доглядав саме той височенний раб, що досягав своїми довжелезними руками мало не до верхівки абрикоса, де наливалися сонцем найстигліші плоди. Вона планує вже й своє майбутнє у майбутньому будинку господині. І нічого дивного чи недоброго тут немає, раби – члени сім’ї за законами Риму, які панують тепер і тут, на далеких від Вічного міста землях провінції Галатія.

 

РОЗДІЛ 2

 

Який же це клопіт – бути матір’ю дочки на виданні! Стільки справ, стільки турбот! Чоловікам здається, що все просто – сіли, порадилися про придане, підписали шлюбну угоду – і скінчена справа! Влаштували весільний обід – і віддали дівчину з дому. Їм аби вина побільше..

От і зараз – щойно уклали шлюбну угоду, щойно відбулися заручини, як надійшов наказ – і чоловіки вирушили в похід. Куди? Кудись на північ, у бік Мелітени, кажуть, до вірменських земель. Чи надовго? Ніхто не знає. Що це – війна чи доручення імператора? Чи ті чоловіки скажуть?

Поцілував сина, попрощався з дочкою, наказавши готуватися до весілля, і подався з дому.

Легко сказати – готуйтеся до весілля!

Хоч би хтось із них подумав, наскільки це важливо – весільна сукня, покривало, взуття, прикраси! Їм здається, що весільна сукня – традиційна, для всіх однакова. А насправді це так складно, знайти отут, на краю світу, тканину саме того, священного жовтогарячого кольору, схожого на полум’я, пошити сукню – широку паллу, що одягають поверх туніки.. а ще – зробити зачіску.. а ще – оздобити, прикрасити як годиться дочці такої людини..

А тут навіть порадитися ні з ким! З жінок їхнього кола – хіба Терція, дружина Марка Сильвана. Сусідки – заможні, поважні, але вони не римлянки! Що вони знають про шлюбні церемонії.. У них тут свої звичаї. Але на те їх послали до Іконіума, щоб запроваджувати paxromana, і щодо шлюбу також. На цьому щоразу наголошує новий намісник – пропретор Кестилій.

Добрі стосунки із сусідами – запорука спокійного життя. Сусідів ми не обираємо, на те – воля богів, сусіди іноді ближчі, ніж родичі, бо вони завжди поряд, і це вже справа випадку – мир і спокій чи ґвалт і гармидер.

За довгу дорогу, що тривала кілька місяців, Феоклея встигла подружитися із Терцією. Скільки тривог та небезпек довелося пережити, скільки труднощів та невигод, скільки страху перетерпіти! То морські хвилі намагалися потопити їхній корабель, то північні гірські вітри шматували одяг і проморожували до кісток незвичні до холоду пещені тіла, то кілікійські розбійники нападали вночі на табір у марній надії здолати опір римського меча. Не раз доводилося їм із Терцією тремтіти, обіймаючи маленьку Теклю, й просити Юнону, щоб оберегла і захистила, коли навколо дзвеніли мечі й лунали гортанні крики варварів.. Тільки воля богів та мудрість імператора Клавдія, що послав їх у ці далекі землі не поодинці, а на чолі цілої когорти ветеранів, дозволила їм подолати шлях на дику північ..

Скільки сліз пролили вони, коли благодатна земля Італії зникла за обрієм, скільки страхів переповіли одна одній! На щастя, жоден із тих страхів не справдився. Не такий уже й холодний цей північний край, не такі вже й суворі тут зими, а влітку так само спекотно, як у благословенному Римі. Тут не дозрівають оливки, тому оливкову олію, без якої немислиме життя римлянина, доводиться привозити з півдня, зате росте безліч екзотичних фруктів – яблука, груші, абрикоси – вони дуже смачні й добре зберігаються і свіжими, і висушеними.

Тут одягаються інакше, не так, як на півдні, зате які розкішні наряди можуть дозволити собі жінки цих земель! Із вовни тутешніх овець виробляють різні тканини – від грубих – для плащів, до найтонших – для суконь і тунік. А які чудові кольори тутешніх вбрань! Навіть чоловіки носять каракали – кольорові плащі. Така втіха для очей.. Не те що одноманітні тоги римлян – хай би навіть з пурпуровими стрічками – вузькою чи широкою, залежно від статусу. Звісно, такі дімки не личать римлянці, та слід віддати належне – про такі розкішні вбрання Феоклея удома навіть не мріяла!

А ще – про такого зятя.. Чудова партія для Теклі. Родина Фаміра – одна з найбагатших у місті, та що у місті – в цілій Галатії! А сам Фамір – дуже дбайливий, уважний, достойний чоловік. Він уже в тому віці, коли людина розуміє, що у житті є насправді цінним – гроші, статки, маєток. Фамір із тих, хто вміє примножити нажите батьками, а не пустити за вітром. Шанує майбутню тещу. Які чудові подарунки приносить щоразу, як випадає нагода завітати у гості! Щоправда, іноді дозволяє собі забагато вина.. та й у гніві не має стриму.. лупцює своїх рабів, аж поки рука не заболить.. та на те вони й раби, хіба можна інакше? Інакше не буде ладу в маєтку.

 

РОЗДІЛ 3

Знайомою з дитинства стежкою піднялися угору.

- Як тут гарно, Фініоло! Який краєвид! І ці високі суворі гірські хребти вдалині, схожі на велетенських биків, що опустили голови і напружили товсті шиї.. так вільно дихається.. навіть удень, коли внизу спекотно, тут віє свіжий вітерець. І видно все навколо, здається, аж до самого моря, правда, Євтиху?

- Ну, до моря далеко.. на півночі – солоне озеро Тарра.. вода в ньому така солона, що птах, ненароком торкнувшись хвилі крилом, набирає стільки солі, що стає важким і каменем падає у воду.. так розповідають люди.. а море он там, на півдні.. – махнув рукою раб. – Отам – Тарс, там – Ефес, великі порти, звідти кораблі відпливають до різних країв, в усі кінці світу!

- А ця дорога?

- Ця дорога веде до Лістри, а звідти – у Дервію. А ота, широка – то Царський шлях, вона – до Антіохії Пісідійської.

- Який великий світ! Скільки цікавого.. А я все життя просиджу в будинку свого чоловіка, ніколи більше не побачу моря, великих міст..

- Ну то й що, люба панно? Всі жінки так живуть! Доглядають свій дім, дітей – і проводять своє життя у спокої. Подорожі, походи, тривоги, небезпеки – це для чоловіків! Нехай вони собі воюють, а доля жінки – тиша. Правда, Євтиху? – Фініола, здавалося, навіть підморгнула велетню-Євтиху. – От ваш батько провів усе життя на службі, дні і ночі.. Ми його майже не бачили.

- Наш господар вірно служив імператору. І отримав достойну винагороду. Кожному – своє, чоловікам – війна, жінкам – пильнувати дім і служити чоловікові! – Євтих, виглядало, забув, що окрім Фініоли його слухає ще одна жінка.

- Служити чоловікові.. І це єдине, задля чого жінка прийшла на світ? Ще ти мене вчитимеш, рабе? – голос Теклі став незвично дзвінким.

Сонце піднялося високо, і припікало по-справжньому, повітря пливло і дзвеніло, навіть вітер втомився й затих. У полудневу пору найкраще було заховатися у затінок і перечекати.. Євтих привів дівчат до прохолодного гірського джерела, і чиста вода омила розпашілі обличчя.

- Як добре тут, Фініоло! Отак би й слухала пташині співи, отак би милувалася водою, що виникає нізвідки і тікає нікуди..

- Але час додому! Ми ж обіцяли, що не баритимемося.. Доміна може розсердитися..

- Правда.. час..

Текля з жалем глянула на знайомий з дитинства краєвид – гірські вершини вдалині, що зеленою хвилею облямували знизу небесну синь..

- А хто це там, на Царському шляху? Якісь люди.. Багато людей.. Поглянь, Фі, це ж ніби Симмія, отам, попереду? Так, вона! І її мати, Лектра.. і батько – Онисифор!

- Так, і слуги з ними – упізнаю Порфирія! – придивився Євтих.

- А що це за люди? Якісь незнайомі.. отой невисокий, з посохом.. невисокий, але такий статечний, величний.. і другий, кучерявий.. І ще кілька.. Один – рудобородий.. Хто вони? Ти їх не знаєш, Євтиху?

- Ні, ніколи не бачив.. Це люди не з нашого міста, не з Іконії. Мабуть, ті, про яких говорив мені Порфирій – якісь дуже поважні гості з Тарсу чи Антіохії, яких пан Онисифор чекав уже давно.

- Справді, дуже поважні! Де таке бачено, щоб господар з усією родиною виходив гостеві назустріч далеко за околицю! Хіба якогось царського роду.

- Та де там, господине, якого царського! Звичайнісінькі собі перехожі, одягнені просто, плащі без застібок, бачите, йдуть пішки, навіть рабів з ними нема, щоб нести речі, он, всього один осел ззаду теліпається. Поважні люди пішки не ходять, вони їздять у повозах, або їх несуть раби у лектиках.

- Ну, які тут лектики, Євтиху? Ми ж не в Римі! – зауважила Фініола. – Але так і є, ці люди – звичайнісінькі собі перехожі, поважні їхали б на мулах.. чи принаймні на ослах.. А ці йдуть пішки. Та ще й у таку спеку!

Немов би почувши слова рабині, гурт людей зупинився у невеликому гайочку біля джерела. Незнайомці сіли посередині, родина Онисифора оточила їх, наче дослухаючись..

З пагорба все було видно, мов на долоні.

- Ні, ці люди – не звичайні мандрівники! Поглянь, Фініоло, доміна Лектра подає воду одному з них! Сама, особисто! Не хтось із рабів, а господиня! Значить, це якісь особливі гості. А Симмія.. що вона робить, поглянь!

- Я не бачу, далеко..

- Зате я бачу! Вона омиває ноги цим людям!

- Ноги? Не може бути.. Для того є спеціальна рабиня! Це нечувано, щоб дочка господарів отак принижувалася! Ваша мати нізащо б не дозволила!

Згадка про матір спонукала Теклю пришвидшити ходу, і так вони провели забагато часу поза домом. Євтих ішов попереду, бо кам’яниста стежка подекуди була крутою.

 

РОЗДІЛ 4

 

- Цього не може бути.. це неможливо! Замовкни негайно!

По кімнаті літало все, що трапилося матері під руку – від гребенів до подушок. Сальвія ледь встигала розгрібати вибухи гніву, що загрожували перетворити будинок на руїни.

- Навіть думати про таке не смій!

Густо запахло лавандою – перевернулася склянка з дорогоцінними пахощами. Сальвія кинулася рятувати краплі, що розтікалися по інкрустованому кольоровим деревом столику, і потрапила під гарячу руку.. Навіть скривитися не посміла – панський гнів рабині за велику честь – не щодня господиня лупцює власноручно!

- Я не дозволю! Я напишу батькові! Ти не смієш порушувати його волю!

- Я маю право розірвати заручини. Це ще не шлюб.. – Текля говорила тихо, але твердо.

- Розірвати? Навіть думати про це забудь, навіть вимовляти це слово не смій! Що це ти вигадала? Права? У тебе є єдине право – підкорятися волі батьків! Затямила?

Лавандові пахощі густо наповнили спальню, можливо, заспокійливо подіяли саме вони, можливо, доміна Феоклея просто втомилася лютувати і спробувала поговорити з дочкою інакше:

- Ну, що з тобою, доню? Все було так добре, все майже готове до весілля, минули несприятливі дні, про які говорила Колумелла.. Послухай, може, саме ці несприятливі дні навіяли тобі прикрі думки? Тоді це скоро мине. І знову все буде добре.. ти ж у мене гарна, слухняна донечка, правда?

Материнська рука з усією лагідністю, на яку спромоглася, гладила довгі кучері. Гладила невміло, бо нечасто вдавалася до ніжності. Зрештою, волосся зачепилося за срібні персні, що ними густо унизані пальці. Шарпнула, аби визволитися.. сильніше..

- Ну, гаразд.. Забудемо про цю розмову. Хочеш, підемо разом і виберемо тобі щось із прикрас? Що ти сама захочеш! Мені це завжди допомагає заспокоїтися.. Домовилися?

Текля підняла на матір очі, в яких світилося тихе, але тверде «Ні!»

Феоклея все ще не йняла віри.. Невже всі їхні плани підуть за вітром? Невже все, що вони із Ксанфом намріяли, всі їхні розрахунки та домовленості розіб’ються об цю скелю, на яку перетворилася їхня добра, лагідна, слухняна доня? Страшно навіть подумати, що на них чекає після повернення легіону з походу.. Весілля повинно відбутися! За будь-яку ціну. Прикусила губу, що тремтіла роздратуванням і гнівом, полила оливою удаваної лагідності бурю, бо ж ніхто не знає, куди занесуть хвилі їхнього сімейного човна, на які гострі рифи викинуть, якщо дочка не підкориться материнській волі.

230загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар