Вхід

Блаженний Василь Величковський

величковський

величковський

“…я до Вас взиваю –  любіть Божу Матір,

Пресвяту Богородицю. Не забувайте кожного

дня вранці і ввечері молитися! Коли ввійдете в

яку прикрість, нещастя, коли починаєте якесь

важне діло-завдання – до Богородиці вдавайтесь,

моліться, моліться, моліться! Пресвята Богородиця

помагала нашим козакам перемагати

татар, турків і всіх ворогів. Так і Вам допоможе

Божа Матір у всіх справах Ваших перемагати

всі труднощі й виходити переможно по шляху

рідного народу і св. Церкви його. Пречиста Діва

завжди поможе Вам, щоб сповнилося все аж

до останнього Вашого віддиху. Амінь!”

(З промови Блаженного Василія Величковського.

24.08.1972 р.Б., Канада).

 

 

Рід Величковських сягає своїм корінням у козацьку давнину. Засновником його був борзнянський сотник Григорій Величковський. Понад 300 років цей достойний священичий рід давав Україні козацьку старшину та видатних діячів церкви, як-от український православний старець, аскет, святий Паїсій-Петро Величковський, письменник Іван Величковський.

Василь Всеволод Величковський народився 1 червня 1903 р. у місті Станіславові (тепер Івано-Франківськ) в родині священика. Батьки, о.Володимир та Анна Величковські, виховували сина ревним християнином. Шкільну науку розпочав у 8 років. Три роки провчився у початковій школі с. Пробіжна. Згодом батьки віддали Василя на навчання до Інституту Св. Йосафата.

Під час навчання сталася урочиста подія: мати посвятила свого сина Василька під Покров Пресвятої Богородиці. Це стало знаменною віхою у свідомості хлопчика. Через багато років він так відгукнеться про материнську жертовність: “Благословенна будь, мамо, що жертвувала за нарід сина-дитину. Він вмер для світа, але не загинув для Бога і народу. Він жиє і житиме і життя міліонам дає, бо він, Твій син, Місіонар Ісуса і Марії, Редемпторист”(Ювілейний альманах», 1938 рік).

Навчання продовжував у с. Городинці. Там його застало лихоліття Першої світової війни. У 1918 році п’ятнадцятирічний юнак вступає до лав Українських Січових Стрільців. Через багато літ Владика Василь напише в автобіографії:

“Я нікого не вбив, не ранив і сам залишився живий іне ранений, хоч був серед куль і небезпек. Для мене ясно…Мамина вервичка,благословення і молитва були завжди зі мною”.

IMAG7779

Василь Величковський за своєю матір’ю та сестрами. 1955 рік.

 

Маминими молитвами у 1920 році Василь повернувся додому і вступив на богословські студії до Львівської семінарії.Професором догматики у семінарії на той час був о. д-р Йосип Сліпий. По чотирьох роках семінарії, у 1924-му році, отримує дияконські свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького. Вже у той час душа юнака відчуває покликання до монашого служіння. Підтриманий у своєму намірі тіткою, с. Монікою, ЧСВВ, Василь Величковський вступає до новіціату Отців Редемптористів і вже через рік, 29 серпня 1925 року складає чернечі обіти. Оскільки на той час він має уже завершені богословські студії, невдовзі, 9 жовтня того ж року приймає тайну священства від єпископа Луцького і всієї Волині Кир Йосифа Боцяна.

Першим полем діяльності молодого о. Величковськогостало викладанняв ювенаті – малій семінарії отців-редемптористів у Збоїськах біля Львова, денавчалося тоді близько 100 студентів. Вже у ті роки енергійний молодий священик виявляє непересічний проповідницький талант і схильність до місійної діяльності. Помітивши ці здібності, настоятелі переводять о.Величковського до монастиря у м.Станіславові (м.Івано-Франківськ), де він має можливість розвивати і вдосконалювати свій талант під керівництвом визначного місіонера о.Йосифа Де Вохта.

Політична ситуація того часу складалася так, що вимагала від діячів церкви невтомної праці на благо своєї пастви. У 1921 році До Польщі приєднують Волинь. На ці терени, традиційно православні, починають виїжджати галичани. Духовною опікою вірних греко-католицької церкви, що за браком священиків та церков потрапляли під вплив московського православ’я, займались на той час о.Миколай Чарнецький та о.Григорій Шишкович.

У 1928 році о.Шишкович виїхав на духовну працю з українцями Канади, і настоятелі Чину благословляють на місійну працю в непростих умовах протистояння агресії московського православ’я, а отже й загрози зросійщення споконвічно української Волині молодого священика Величковського.

16 листопада 1928 р. він прибуває до монастиря Редемптористів у Ковелі і розпочинає ревну душпастирську працю, відвідуючи галицьких поселенців, розкиданих по Волині, Підляшші, Холмщині і Поліссі, які відійшли від Греко-Католицької Церкви й потрапили під вплив московського православ’я. За фінансового сприяння Митрополита Шептицького та інших доброчинців будує кілька церков і каплиць.

У цій апостольській праці о.Василеві добре прислужилося мамине благословення і присвята Пресвятій Богородиці. Священик наполегливо поширював на Волині почитання ікони Матері Божої Неустанної Помочі, яка завдяки своєму східному стилю єднала у молитві і греко-католиків, і православних. Весела вдача о.Величковського, щире зацікавлення духовними потребами людей, готовність прийти на допомогу у будь-який час прихиляли серця вірних до священика, а отже і до греко-католицької церкви, церковна громада невпинно зростала, тисячі людей приступили до єдності з Вселенською церквою. Невтомний священик часто виїздив до с. Колодяжного, де народилася велика Леся Українка, правив літургію, сповідав, причащав, проводив реколекції, завдяки чому одними з перших до греко-католицької громади вступили брат Лесі Українки Микола Косач із сином Юрієм, що стало добрим прикладом для решти вірних.

Величезний організаторський талант о.Величковського дозволяв знаходити вихід у вкрай важких ситуаціях, навіть якщо для цього доводилося вдаватися до методів впливу, що здаються неординарними. У 1930 році за допомогою сестер Шариток, що працювали у шпиталі, де лікувався тоді маршал Пілсудський, о.Василь проникає до поважної посадової особи і веде бесіду так, що отримує дозвіл на перетворення польського костелу в Ковелі на греко-католицьку церкву, що на той час було нечуваною сміливістю.

Діяльність владики Миколая Чарнецького та о.Василя Величковського на Волині сприяла не тільки відродженню українського духовного життя на землях, де царський режим століттями нищив усе українське, а й пробуджувала в людях національну свідомість, оскільки греко-католицькі священики проповідували живим українським словом.

IMAG7780

          По центру – Владика Миколай Чарнецький, сидить перший праворуч Василь Величковський.

Фото 1034 року.

Польська влада неприхильно ставилася до успіхів греко-католицького священства, бо це дедалі більше впливало на душі волинян і перешкоджало полонізації краю, в діяльності отців-душпастирів польське духовенство вбачає політичний підтекст. Тому на вимогу уряду Польщі у 1935 році о. Величковський змушений залишити Волинь і повернутися до Станиславівського монастиря Редемптористів, де приступає до обов’язків ігумена.

Проте запал молодого священика не згасає, він ще енергійніше розгортає  місіонерську працю в містечках і селах Західної України. Спільно з о. Зеноном Коваликом, під час реколекцій отці виголошували проповіді про Хрещення України, про покликання до святості, про важливість молитви в житті християнина. Великим було духовне піднесення вірних після таких зустрічей, яке укріплювалося походом із хрестом через усе село, і в таких здвигах брали участь зазвичай тисячі людей з навколишніх сіл.

Проте виконання священичих обов’язків вже у ті часи було не лише важким, а іноді й небезпечним. Про це розповідає о.Величковський в одному зі своїх листів.

«Одного разу десь в 1936 р. о.Величковський був на місії у селі, опанованому
радикалами. Проповідь виголошував на церковному подвір’ї, де зібралось чимало народу.
Тим часом поза парканом гурт бешкетників перешкоджав отцеві своїми вигуками та
сміхом. Несподівано місіонер збіг з проповідальниці та рушив в сторону хлопців.
Вони, не очікувавши такої реакції, почали втікати у поле. Тут о.Василь наздогнав їх,
вхопив одного за плече і крикнув: “Ти чого втікаєш від Христа? Ходи слухати Божого
слова!” Решта юнаків, вражені такою поведінкою священика, також повернулись до
церкви, щоб послухати науку. “Лише згодом, – розповідав о.Василь, – я подумав про те,
що вони могли мене там у полі вбити”.

(Лист п.В.Ленцик, Стемфорд, 02.02.1975 р.)

Та хіба у хвилину, важливу для спасіння молодої душі, священик думає про себе?

Величковський мріяв збудувати у Станіславові величний храм Матері Божої – цариці України. Громада відгукнулася на задум, вже зібрано було великі кошти на побудову, але польська влада не дозволила будівництво, побоюючись посилення впливу української церкви.

У 1936 році відбувається Унійний з’їзді УГКЦ у Львові. О. Василь Величковський – серед головних доповідачів.Маючи великий практичний досвід роботи на Волині, виголошує для отців доповідь про методику унійної праці серед православних, звертаючи особливу увагу на необхідності дотримуватися східної традиції в Богослуженнях і проповідях.

Українська греко-католицька церква не знала в історії своїй легких часів, завжди змушена була долати труднощі, щоб за будь-якої влади зберегти свою ідентичність, та насправді трагічні часи чекали її попереду.

Вже кривавилося на Сході червоне сонце вересня 1939-го, стелило нашому народу та його церковним провідникам тернистий хресний шлях.

У 1940р. у свято Матері Божої Неустанної Помочі отці редемптористи, як і щороку, провели величний хресний хід вулицями міста, в якому взялоучасть близько 20 тисяч вірних. Хлопці з Братства МБНП крокували містом із синьо-жовтими пов’язкамина рукавах, церковні хоругви прикрашені синьо-жовтими стрічками. Радянська влада не могла спокійно сприймати такого вияву не лише християнських, а й національних почуттів, тому через декілька днів о.Величковськогота ще двох отців викликали до обласного НКВД. Про цю розмову потім блаженний напише у спогадах:

«- Чи сам, чи з чиєїсь намови, чи по приказу зробили ви отой хресний хід з жовто-блакитними лентами і хоругвами? То була антирадянська демонстрація!

- Я не робив жодної антирадянської демонстрації, а провадив хресний хід відповідно до порядку, заведеного в церкві.

- Чи до нашого приходу ви проповідували проти радянської влади? Де і коли?

- Так, я проповідував проти. Завжди і всюди.

- Чому?

- Бо ми знали з газет і від свідків про нищення і палення церков, про убивства священиків, нищення всієї релігії, тому я мусив взивати нарід до молитви, щоби Бог могучою силою здержав ту дику нищівну силу.»

(з «Автобіографії» о.В.Величковського)

Коли перечитуєш ці слова, запитуєш себе – чи варто було так відверто, різко висловлювати свою позицію ворогові, чи не краще не казати всього?

І отримуєш відповідь на сторінках чистої і чесної книги споминів блаженного: «Хіба може священик говорити неправду навіть ворогові? Як мав кривити душею, то ліпше мовчав.Вони кричали, а я молився на вервиці. Розмовляв лише з тим слідчим, який поводився достойно, як культурна людина. Були серед них і такі. Один з них мене доброго навчив… Наприкінці допиту належиться підписати протокол. І я підписую всю оту товсту пліку карток. Ставлю підпис внизу сторінки. Остання сторінка списана лише до половини, а я машинально підписую унизу. Слідчий каже: «Ви підписали собі смерть». «Чому?» «Бо на цьому порожньому місці над вашим підписом можна написати що завгодно». Я сполотнів. Питаю слідчого: «Що ж тепер робити?» «Перекресліть порожнє». Згодилася потім ця наука

Після червоної навали зі Сходу у 1941 році на землю України посунула коричнева навала із Заходу – розпочалася німецька окупація. «Коли говорять гармати, музи мовчать» – вважає загал, але слово Боже мусить лунати голосніше, ніж ревіння гармат, бо саме у пору важких випробувань людина найбільше потребує Господньої опіки і душпастирського супроводу. У 1941 році за дорученням Митрополита Андрея Шептицького і на прохання православної громади о. Василь виїжджає на східні терени, до міста Кам’янця-Подільського. Люди, що за роки радянського режиму були позбавлені церковного життя, з великою радістю зустріли греко-католицького священика і надали йому церкву св. Миколая. Проте перебування отця у місті тривало лише три дні.Злякавшись того великого духовного і національного пориву, з яким українці зустріли священика, німецький комендант наказав йому під загрозою розстрілу протягом двадцяти чотирьох годин покинути місто.
За дорученням настоятеля ЧНІ о. Величковський їде до Тернополя, де стає ігуменом монастиря при Успенській церкві.  От як описує це отець у своїх спогадах:

«— Скажіть одне слово, і я поїду.

Ігумен: Я     не     можу     вас     посилати     на     фронт,     на     небезпеку.

— Але я сам голошуся.

Ігумен подумав і каже: Добре, нехай Бог благословить.»

Про перебування о.Величковського в Тернополі у ці жахливі воєнні роки згадує
с.Володимира, СНДМ (Панчишин Ірина): “Доля закинула мене в Тернопіль, де ігуменом
монастиря отців Чину Найсвятішого Ізбавителя при Успенській церкві
був о.В.Величковський. Сильний духом, проповідник, сповідник, поривав не лише
силою слова, але й власними слізьми в часі проповіді. Часто відвідував хворих,
відправляв Служби Божі в каплиці обласної лікарні де я працювала, а також відвідував
дім для стареньких та сиротинці, які вели сестри Служебниці”.

Протягом 1943 року о.Василь перебував у Львові. Потім знову повернувся до
Тернополя. У місті на той час немає жодного священика, нікому хрестити дітей, ховати небіжчиків.

“Заворушення, метушня, перші постріли, перші жертви досягають міста. Серед цих обставин о. Величковський добирається зі Львова до Тернополя рятувати та духовно підтримувати свою паству… Наш дорогий батько і опікун о.-ігумен Величковський, ризикуючи життям, добирався до нашого “завєдєнія” та кожного дня відправляв Службу Божу, сповідав, підтримував на дусі”.(с.Володимира, СНДМ)

Рання весна 1944-го. Війська І-го Українського фронту під командуванням маршала Г.Жукова стягають величезні військові сили для звільнення Тернополя від німецьких військ. Тернопіль – останній укріплений пункт на дорозі до Львова, Жуков квапиться доповісти генералісимусу Сталіну про переможну операцію, і тому не шкодує ні людей, ні самого міста. Перший напад – невдалий. І Жуков наносить по місту артилерійський удар нищівної сили.

От що згадує про ці страшні тижні о.Величковський.

«Бої за Тернопіль тривали довго – німці лишили велику залогу і билися до посліднього патрона, особливо захищали залізну дорогу та станцію. Місто було облягане совітським військом тривало. Німці цофнулися до польського костьолу і звідти боронилися.

До монастиря понад ранком, ледь сіріло, прийшли офіцери-артилеристи. Подивовано питали, чому ми не втікаємо? «Чого маємо тікати, ви ж виголошували, що маєте освободжувати,» – кажу йому! Один схилився до мене і тихо каже: «Відкривайте церкву, служіть, ми вам кривди не зробимо, але скоро будуть вас переслідувати!»

Артилеристи поставили свої гармати за дорогою на городі навпроти нашої нової церкви і почали бити на місто без розбору, нищили все підряд. Наказ був – знищити німців, а разом і Тернопіль. Мене серце боліло за старовинні церкви. У тому диму, гуркоті, страхітливій руйнації, побіг просто в габіті, з церкви, до тих артилерійських офіцерів. Просив їх пожаліти бодай оту маленьку церковцю Чесного Хреста, з якої Тернопіль починався. «Вона дуже цінна як пам’ятка архітектури, та й замаленька, аби там могли ховатися німці!» «Але ми маємо наказ наводити по хрестах!» «Але ж виможете… схибити, не влучити…» І знаєте, послухалися добрі люди, пожаліли, не зачепили церковці артилеристи…»

bde75db9634fad8a5828e74a9bc23a74

Такою вийшла Надставна церква у Тернополі з-під обстрілу радянських артилеристів. Фото 1945 року.

65940553

Такою зустрічає Надставна церква тернополян і наших гостей сьогодні.

Чи це не є прикладом священичого подвигу – із ризиком для життя, у гарматному ревінні, під артилерійським обстрілом рятувати Тернополю його церкви!

Настала чорна ніч українського греко-католицтва. Тієї ночі, з 10-того на 11-те квітня 1945 року у Львові була заарештована вся вища церковна ієрархія на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим. У Тернополі заарештували Василя Величковського.

На першому ж допиті начальник НКВС запропонував йому прийняти православ’я. Так згадує про це блаженний: « Ні, ніколи, в жодному случаї.» Начальник КДБ: « Подумайте, бо тут ходить про ваше життя. Або підпишете православіє – і зараз ви вільні, і йдете додому, а коли ні, то ви звідсіля не вийдете.» Відповідь була одна: «Даремний ваш труд, марні слова, шкода часу, я раз сказав ні, і то назавжди, і ви можете мене стріляти, убивати й іншого слова від мене не почуєте.»

Цим рішучим «Ніколи!» священик власноручно підписав собі вирок і ступив на хресний шлях мучеництва – довічно, аж до смерті.

О.Величковського переводять до Києва, до страшної Лук’янівської в’язниці. Слідство триває два роки – два роки тортур, фізичних і моральних. Звинувачення? Докази провини? Хіба вони потрібні там, за межею правосуддя? Формально доказовою базою звинувачення є слова «червона орда» і «червона банда», надруковані в кишеньковому календарику, виданому у Станиславові ще 1939 року, та запис у молитовнику «О Божа Мати, захисти нас від червоної загрози». І от вирок. За антирадянську пропаганду у своїх проповідях о. Василь Величковський заслужив у влади «вищої міри» – розстрілу.

Три місяці провів у камері смертників. І там зрозумів остаточно свою необхідність людям. Найпереконаніші безбожники перед лицем смерті, невідворотної і близької, шукали шляху до Бога, благали захисту і духовної підтримки. Це було вже покоління, що виросло після більшовицької «революції» поза церквою. Відкривати цим людям, смертникам, таким же, як він сам, лик Христа, міру Його любові і прощення, давати їм останню розраду перед останнім кроком за поріг, благословляти на перехід у засвіти, навчити молитви, аби було на вустах те слово, яким прощаються із земним життям, – отаку щоденну душпастирську службу день у день довелося служити.

А потім прийшов лютий час ступити за поріг життя самому.

«Вони прийшли…

Готувався до смерті, неминучої і близької, готував і дух, і тіло, та коліна таки зрадливо затремтіли – тіло людське немічне…

Скрегіт ключа у замку камери відізвався у серці – невже останні кроки лічить по землі монах Величковський?

Непроникні, суворі, відлюдькуваті лиця без очей… Хто з них стрілятиме? В груди чи в голову? Як воно відбувається у них – розстріл? Чи дадуть хоч помолитися перед смертю? Мабуть, ні, треба встигнути дорогою…

Та як же не хочеться вмирати!

Спокійно, спокійно, отче, тобі не вперше, ти вже вмирав одного разу – коли приймав постриг. Тоді помер для світу хлопець Василько, а народився інший – монах Василій. Брати-монахи проспівали над тобою парастас, поховали тебе для світу. Ти з радістю прийняв тоді цю смерть тіла, щоб воскреснути в іншому, духовному вимірі, возвеличити дух. Чому ж так голосно стукає серце тепер, коли ведуть на справжню, не умовну, реальну смерть?

Господь покликав тебе вмерти за віру. От воно, справжнє мучеництво, справжнє терпіння. Прийми.

Отець глибоко вдихнув і… посміхнувся.

- Ти чє, парєнь? – перезирнулися убивці. Старший додав із розумінням справи: – В умє, відать, поврєділся. Тут такоє биваєт.

Довго водили коридорами. Давали час відчути – от воно, вже зовсім близько. Давали час земному тілу потремтіти, пролити смертний піт. Щоб підкосилися ноги, щоб серце затріпотіло, щоб кожна клітинка волала бажанням жити! Щоб слабкість людська узяла гору… Аби просив, аби благав. Аби підігнув коліна не перед Господом своїм, а перед ними, представниками сили, реальнішої за «опіум для народу», – радянської влади.

Не вийшло. Не впав навколішки, не благав. Лиш посміхався, світліючи обличчям, і бурмотів ледь чутно якісь свої незрозумілі слова незрозумілою мовою, молився, мабуть.

Завели у камеру. Оголосили про заміну розстрілу на десять років таборів. А ще раз поманили спокусою свободи – такою п’янкою після очікування смерті. «Підпиши перехід на православ’я – й одразу на волю. Якщо ні – не вийдеш звідси НІКОЛИ!»

Відповідь знову була: «НІКОЛИ!»

(З роману Лесі Романчук «Лицарі любові і надії»)

Смертну кару замінили на 10 років ув’язнення. Термін відбував на вугільних шахтах Воркути.

«…на шахту №9-10 перевели всіх національно свідомих людей, яких мали розстрілювати. Там сидів владика Василь Величковський, владика Йосафат Федорик, — згадує о.Василь Шешурак. – Величковський робив підпільний самвидав, який передавали з барака в барак. Він вмів розрадити людей. За той самвидав його кинули в шахту, але наші хлопці не дали його у ті завали. Він робив дверовим на вентиляції. Там я у нього і сповідався».

(Світлана Лелик. З вірою по таборах. О.Василь Шешурак. – Репортер, 20.12.2012)

 

Воркута – один із найсуворіших за кліматом островів величезного архіпелагу ГУЛАГ. Воркутинські шахти – втілення поняття «каторга» у найвиразнішому розумінні. Дванадцятигодинний робочий день під землею, іноді по коліно у воді, величезні фізичні навантаження, мокрий одяг, що не встигав висихати за ніч, постійний голод, відсутність нормального сну – в’язням вдавалося спати не більше шести годин на добу, – все це виснажувало і за кілька місяців перетворювало молодих і здорових людей на інвалідів. А о.Величковському минуло вже п’ятдесят…

Та й за цих нелюдських умов священики у таборах залишалися вірними Христовому обов’язку – знаходили можливість відправляти святу літургію, сповідати, підтримувати духовні сили співв’язнів і молитися, молитися кожної хвилини.

«Отець Величковський – як я його пам’ятаю – постійно молився на вервиці. Він молився за нас, невільників, молився і за тих, хто наглядав за нами і збиткувався над невільниками. Виглядало, що отець Величковський прагнув усім небо прихилити. Він любив по-християнськи навіть наших мучителів!» – згадує співкаторжанин Борис Мірус, нині – народний артист України, актор Львівського театру ім. М.Заньковецької.

«Після короткої, якомога коротшої, щоб не зауважили бригадири та конвой, служби у покинутому штреку, де в’язні обладнали щось подібне на підземний, як у перших християн, храм: ікона – маленьке зображення Діви Марії, чудом збережене кимось із в’язнів, хрест із двох різьблених дощечок і рушничок, розходилися по робочих місцях оновленими.

Слово великої людини навіть тут, під землею, за дротом, поза межами добра очищувало, підтримувало, привертало ласку Господа і додавало сили. Крапля води з розмоченою родзинкою із чиєїсь «багатої» посилки замість вина, крихта хліба з власної пайки святого отця – от і причастя. «Наш Господь умів обернути воду на вино, помолюся і я, брати мої, хай ця вода стане вином причастя!» – сумно усміхався отець, ставний, величний, з окладистою бородою, худий, до краю виснажений, як і кожен в’язень у цьому підземному царстві, та гордо випростаний у своїх муках за віру. На відміну від інших з/к, його воля перебувала в його власних руках – написати зречення від греко-католицької віри, прийняти православ’я і наступного дня – на свободу. Та мужній пастир терпляче ніс свого хреста: “Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя” (Одкр. 2,10).

- Не десять днів – десять літ випробовуватиме нас диявол, а ми мусимо витерпіти. Десь отак карається і наш святий митрополит, наступник отця Андрея Шептицького – Йосиф Сліпий. Сотні священиків, увесь наш клір мордується по таборах за віру – мучаться, та не зрікаються.

- Отче, але ж вас просять уже не зректися віри як такої, а лиш перейти у православ’я, – допитувався гострий розум Петра Кекіша. – Не можу збагнути… Одразу після революції більшовики оголосили релігію опіумом для народу, заперечували віру, саме існування Господа, нищили храми, убивали священиків, а тепер, особливо після війни, більше не чинять перешкод для православної церкви. Чому це сталося?

- Віра – незнищенна. Переконалися, що убити неможливо, тепер намагаються обернути православний клір собі на службу. Розуміють, яка то сила – віра у Господа. Ти хочеш знати, чому Греко-католицька Церква східного обряду небезпечніша для радянського режиму, аніж Православна або Римо-католицька церква латинського обряду? Бо наша церква дотримується східної літургії, відтак і української національної традиції, ми служимо українською мовою. Поки жива церква – не загине мова, житиме Україна, горітимуть наші надії на незалежність і власну державність. Вони це добре знають.

- Стривайте, зупиніться, брати мої…

- Вам гірше, отче?

- Я загубив мою вервичку!

Вервицю отця Величковського знали всі. Він не випускав її з рук – постійно молився, перебираючи не дерев’яні, не металеві, ні, зроблені з в’язкого табірного хліба і висхлі на камінь чотки. Лише за умови хвилевої непритомності могла вона випасти.

Хлопці озирнулися – як знайти дорогоцінну річ у мороці та шахтному пилові?

- Что ти там патєрял? – вже без мату перепитав бригадир.

- Вервечку. Чотки. Чотки, на яких моляться, – пояснив Борис.

І чудо! Бригадир схилився, присвічуючи собі лампою…

- Ето? – підняв із землі нитку.

Отець утішився, наче віднайшов великий скарб.

- Цю вервечку я зробив зі шматка глевкого хліба ще у тюрмі. Вже восьмий рік з молитвою перебираю щодня… Хай благословить тебе Господь, добра людино! Я молитимусь за тебе! – і знову перехрестив бригадира.

І знову чудо! Мабуть, пригадавши, як мама маленьким водила до церкви, лютий безбожник підняв руку, щоб перехрестити нечестивого лоба. Отямився:

- Ну, все, ведітє! Хватіт…

Хлопці довели отця Василя до його робочого місця. На той час отець працював у шахті «дверовим». Обов’язок «дверового» полягав у забезпеченні нормального надходження повітря у шахту. Порівняно із працею в забої це була відносно легка робота, не потребувала великих фізичних зусиль. Галичани намагалися навіть за умов шахти полегшити перебування отця в неволі. Всмоктана з молоком матері повага до душпастиря спонукала шукати будь-якого шляху, аби перешкодити виконанню звірячого задуму совітів – знищити фізично тих, хто не підкорявся духом.

Центром «комітету порятунку» був Володимир Романчук з Тернопільщини – завдяки його умінню домовлятися задля доброї справи з ким-завгодно, хоч би й з нечистими на руку бригадирами та нарядчиками, невтомному прагненню рятувати «своїх», вдавалося часом перевести святого отця на якусь спокійнішу працю. Хоч на місяць, хоч на тиждень прихистити його передчасно посивілу голову десь у теплішому та менш шкідливому для здоров’я місці. Надовше не виходило – начальство суворо пильнувало, щоб праця в’язня Величковського використовувалася лише за призначенням – «ТФТ» – «тяжелий фізіческій труд».

«Нам нє нужна ваша работа, нам нужни ваши страданія!» – жорстоке гасло сталінських таборів.

Усі совєтські свята – перше травня, «октябрські», в’язень Василь Величковський проводив у суворій ізоляції – у холодному і голодному БУРі (бараку усілєного режиму), такі заходи застосовувалися проти «особливо небезпечних». Утім, від цього страждало лише тіло, аж ніяк не душа – ці «празнікі» ніхто з українців не мав за свята. Зате справжні, церковні свята – Різдво, Великдень, Покрову – день УПА святкували за будь-яких умов.

Перед святковою відправою хлопці передавали одне одному таємну інформацію про час і місце – в суворій конспірації, як давні християни у часи римських катакомб. Кожен, хто мав змогу, намагався притулитися серцем до молитви, навіть якщо цього дня мусив працювати відбійним молотком під пильним оком бригадира.

- Як ви почуваєтеся, отче? Полегшало? – стурбовано питав Петро.

- Нічого, Богу дякувати, краще… Не згубіть лише моєї дароносиці…

Хлопці розуміли, про що йдеться – про звичайнісіньку консервну бляшанку, в якій «готувалося» оте тюремне, з родзинок та води, «вино», цим до блиску вичищеним «церковним посудом» послуговувався отець Величковський під час відправи.

- Ця вервичка з хліба і бляшана дароносиця – мої найдорожчі скарби. Не були б такими цінними навіть із суцільного золота, з перлами й діамантами. Бо замість вина – кров і біль мого народу, замість перлів – його страждання за віру, його викупна жертва, його ціна свободи. Це – моя чаша, і мій престол, і мій дискос, і моя церква. Незнищенна, бо вічна.»

Десять років каторги вкрай виснажили отця. Останні місяці ув’язнення він працював у медпункті.

«Медбратом працював у цьому невеличкому медпункті священик, монах-редемпторист о.Величковський. Він теж пережив усі ті митарства, що й ми всі, і в кінці опинився на цьому штрафному. Маючи деякі медичні знання, допомагав хворим, чим тільки міг… Я ніколи не забуду всього того, що зробив він тоді для мене, піклувався мною, як рідним сином, підтримував на дусі, і ділився всім, що тільки вдавалося йому дістати. Вів одночасно серед наших людей і суспільну роботу, вчив, роз’яснював, іноді картав. Велика вдяка йому за те, що був він з нами, за його доброту, самовідданість, великодушність і мудрі слова.

Одного разу, коли я вже почав ходити, показав він мені відкритку, записану дрібненьким письмом, і спитав, чи не пізнаю я часом того письма і чи не знаю, кому воно належить. Я згинув і заперечливо махнув головою. Тоді він пояснив, що автор її митрополит Йосиф Сліпий, який після відбуття десятирічного ув’язнення в ухтинських чи інтинських таборах находиться зараз в будинку пристарілих у Красноярському краї. Живе дуже нужденно і помагають йому дві старенькі, бувші монахині, що теж туди були заслані після відбуття своїх строків. В кінці просив, щоб він, Величківський, приїхав до нього після звільнення і висповідав його. (Петро Кекіш. Поза межами правосуддя. Торонто-Львів,1991. ст.98-99)

Етапи, етапи, етапи… «Довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому «пред чоловіки». Прорік Ісус: «І будьте мені свідками в Єрусалимі і в усій Іудеї та Самарії, і аж до краю землі». «Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія, і так дослівно «аж до краю землі». «Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом, нечестиві слідчі і судді, а перед ними – я, безборонний в’язень-каторжник, німий свідок Церкви, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій церкві. І в’язень-каторжник бачив, що його шлях «на краю землі» кінчається приреченням на смерть!» - так напише збережений Господом для людства і мовчазної тоді, забороненої Греко-Католицької Церкви кардинал, а потім Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті».

«Їдуть на заслання… то триває місяцями. Заки каторжник приїде, то такий вимучений, при різних нагодах пересадки, різні сторожі, голод, холод… Приїде на етап страшно худий, виснажений, змучений і до рапавих дощок, зимних як лід, прикутий. Вже, крім самого вигнання, та фізична мука добиває людину» – напише згодом про заслання Папи Климентія кардинал Йосиф Сліпий. Глибокий власний біль та знання вчувається у кожнім слові. Про власні страждання не пише – дотримується зобов’язання перед совєтами «не робити з власної долі політичної справи». Дотримуватися права честі навіть в угоді з безчесним – чи не гідна чоловіча позиція?

Отець Величковський табірною поштою отримував час від часу звістки про скорботний шлях по «рапавих дошках», який мусив долати митрополит з волі антихриста. І серце боліло більш його терпіннями, ніж власними. Один із засуджених німців, професор Гробауер при випадковій зустрічі поділився спогадом про етап у табір у Комі, на самісінькому краю землі, далі – тільки Льодовитий Океан: «Змордований етапом, святий отець безсило сидів на своєму наплічнику, не маючи сили підвестися. Раптом підлетіли двоє молодих, із «блатняцького кодла», вдарили, кинули на землю, вихопили отого наплічника із жалюгідним скарбом в’язня – і зникли, наче й не було їх тут. Знеможений Князь Церкви лежав на підлозі, не маючи сили ані підвестися, ані витерти крові, що сочилася з розбитого обличчя…» Звісно, це діялося з відома і за дорученням табірної адміністрації, щоб перетворити і без того нестерпне життя в неволі на справжнє пекло. І чим достойніше мовчав пастир, чим з більшою гідністю переносив свої терпіння, тим більш шаленіли князі тьми у Потьмі. Важко було виконувати отримане із Москви завдання – довести упертого з/к до зречення за будь-яку ціну. А він лиш повторював розбитим ротом слова молитви і благословляв гонителів.

Звідки бралися сили вистояти і не проклясти звіра?

«Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков. … Предаст же брат брата на смерть, і отец і чадо, і восстанут чада на родителей, і убіют іх. І будете ненавидими всіми імене мого ради. Претерпівий же до конца, той спасен будет (МТ.10, 16-22). Силу на цьому моєму хресному шляху давала мені свідомість, що цим шляхом за мною іде моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!»

В’язень Величковський тулив до серця поштівку, списану почерком владики. І почувався не самотнім на хресній дорозі, яку торували пліч-о-пліч сотні тисяч «претерпівих» за спротив злу вірою у Господа.

Отак добігають кінця десять років хресного шляху отця Величковського. Перший крок поза ґратами – до Єнісейська, прийняти сповідь митрополита. І аж потім – до Львова. До рідних, до вірних. Надихатися повітрям свободи! Поспішав, передчуваючи, що брама табору відчинилася ненадовго.

IMAG7781

Короткий час на волі – 1960 рік.

 

По десяти роках таборів, після зустрічі з Митрополитом, у 1955-му о.Величковський повертається до Львова, але не застає там ані церкви, ані каплички, в якій міг би продовжувати служіння Господу. У своїй квартирі він споруджує з коробок вівтар і престол, перетворює її на підпільну церкву і продовжує душпастирську роботу – у суворій конспірації служить літургію, сповідає вірних, охрещує дітей, навчає молодих хлопців богослов’я, висвячує на місце невинно убієнних, гуртує довкола себе братів по чину, що уникли арешту чи вже відбули свої терміни.

Як не дивно, найточніші та найдостовірніші відомості про цей період діяльності і служіння блаженного маємо із архівних документів НКВС-КДБ.

«План

оперативно-слідчих заходів по справі №87

за звинуваченням Сліпого Йосифа Івановича

ІІ. У м.Львові є ряд монахів, що належать до монашого ордену «Редемптористів», яких у даний час очолює ігумен Величковський Василь Володимирович, 1903  р.нар, освіта вища богословська. Знаходячись у Воркутлагу, Величковський підтримував листування зі Сліпим, в листах висловлював намір приїхати в Красноярський край для надання допомоги Сліпому.

До кінця 1957 року роз’їжджав по областях і проводив богослужіння. В м.Тернополі намагався організувати маніфестацію проти православної церкви з метою відібрати приход і відкрити греко-католицьку церкву. Маніфестація біла попереджена УКДБ. В тому ж році по місту Тернополю збирав підписи віруючих під складеним ним проханням до уряду СРСР про відкриття греко-католицької церкви і відправив його до Москви. Окрім того, сам їздив із цією метою в Москву до уповноваженого по справах культів при Раді Міністрів СРСР.

Заходи: а) допитати Величковського… г) активізувати розробку Величковського, задокументувати його злочинну діяльність з метою вирішення питання про арешт або виселення за межі України.»

Як бачимо з цього документу, кожен крок священиків та монахів, що вже відбули свій термін покарання за віру, ставав відомим КДБ, бузувірські методи якого відомі всьому світові – спецслужби засилали провокаторів, мали розгалужену мережу платних агентів, які під виглядом вірян проникали в їхнє середовище і доносили.

Користуючись тим, що істинний священик ніколи не відмовить віруючій людині в її духовній потребі, запрошували ніби для сповіді чи охрещення дитини, а потім писали доноси, які лягали в доказові базу нових і нових карних справ. Мусимо пам’ятати, що в радянські часи звичайні для нас і обов’язкові для щоденного виконання речі, як-от відправа літургії, сповідь, причастя, охрещення немовляти, вінчання молодят, та навіть звичайна молитва, вважалися злочином, за який ще у недалекі від нас історично 70-80-ті роки карали і священика, і звичайних вірян – якщо влада дізнавалася про вінчання, молодят виключали з комсомолу, з вищих навчальних закладів, бо в них могли навчатися тільки комсомольці, чим ламали долю молодої людини тільки з тієї причини, що вірила в Ісуса Христа і намагалася жити за євангельськими заповідями. Священика ж за це чекало суворе покарання – новий термін ув’язнення.

Поставало питання, наскільки важними стають такі таємні літургії та інші таїнства з точки зору класичної літургіки?

Самі умови існування УГКЦ в умовах переслідування наче повертало священство і вірних у давні часи гонінь на перших християн, тому отцям церкви довелося вирішувати непрості питання щодо умов проведення Служби Божої та допустимих і недопустимих відхилень. Відповідь на ці питання спробував дати, наче передбачаючи майбутнє, Йосиф Сліпий ще у 1941 році, видавши невелику брошурку “Головні правила сучасного душпастирства”, яка з великими труднощами та за умов суворої конспірації була видана у Збаражі у вересні 1941 року накладом 1 тисяча примірників. «Воєнні часи і ще більше нинішні умовини ставлять до душпастиря інші вимоги, на які він дотепер не звертав уваги і не мав навіть нагоди з ними зустрічатися в житті. Тому й не потребував пристосовувати їх у душпастирській практиці. Сучасне душпастирство вертає під деяким оглядом до первісних часів христіянства, у яких провідна думка: «Спасти душі», висувалася на перед у цілій своїй гостроті, а все інше уступало на другий плян».

«Сліпий закликає найперше священика стати Добрим Пастирем, який віддає себе цілого, нічого не залишаючи для себе, навіть своєї особистої безпеки, віддає все, а натомість отримує велике внутрішнє задоволення від Господа і створює навколо себе атмосферу тихого щастя від свого служіння та справжньої радості. Адже «немічна людина має тільки одне джерело потрібної сили – Господа Бога». І лише із цього джерела могли черпати підпільні священики силу, аби вистояти супроти цілої системи, яка спрямовувала всі свої сили для їх знищення, як морального, так і фізичного. Лише Господь супроводжував своїх священиків, які йшли за Ним «Хто хоче за Мною йти, нехай відречеться себе, візьме свій хрест і з ним за Мною йде!(Лк, 9,23)». Христос був поряд із своїми священиками по усіх радянських таборах та тюрмах, по усіх підпільних монастирях та семінаріях, у всіх місцях де лише вони перебували, Господь завжди був поряд в обличчях таких самих засуджених та етапованих в’язнів, як і вони, в обличчі підпільних вірних, ба навіть у обличчі тих, хто переслідував і мучив, священики не забували бачити найперше дітей Божих і прагнути лише одного – спасіння душ. Священик завжди і всюди був священиком, служителем Святих Тайн. (Прот. Іван Говера. Літургія ув’язненої церкви»)

1957 рік…Папа Пій XII з нагоди 40-ліття священства Йосифа Сліпого послав привітання Митрополитові на заслання. Текст короткий і зворушливий: «Достойний брате, висловлюємо Тобі сердечну вдячність за ревне виконання свого пастирського уряду ціною власної свободи, бо Ти обрав неславу задля імені Ісуса» (з книги Мілени Рудницької «Невидимі стигмати»). Вітання митрополит не отримав, лист перехоплено КДБ. Проти непокірного Владики висунуто нові звинувачення, проводиться слідство. Перебуваючи у засланні, Йосиф Сліпий не тільки продовжує священнодіяти, але й пише «Історію Вселенської Церкви на Україні» та послання «Заблудшим священикам во Христі мир». За цей «злочин» – немилосердне покарання. Знову вирок, знову термін – 7 років, митрополит опиняється в Тайшетських таборах.

Не в спромозі мордуванням плоті добитися як не зречення, то принаймні переходу до православ’я, КБД вдається до спокуси духу, гідної самого диявола у погонах…

Після страхіть Потьми, після упослідження, якого добрий господар не стосує й до худоби, разючий контраст: вагон з усіма вигодами, Київ… Камера – майже готель. Тепло, чисто, чудове харчування, звертання на «ви». Не тридцять, а всі тридцять три тисячі срібняків за маленьку послугу радянській владі – підписати вже готового листа проти Папи та націоналістів за кордоном. А відтак – найвищі чини у російській православній церкві, Київ, лікування, всі доступні смертному вигоди.

«Та ви знущаєтеся наді мною!» – обурено вигукнув глава українських греко-католиків. Ображена радянська влада визнала Йосифа Сліпого небезпечним злочинцем-рецидивістом і порятувала своїх громадян від руйнівного впливу митрополитового слова на їхні душі суворою ізоляцією в Мордовських таборах особливого режиму.

Вже відгримів ХХІІ з’їзд партії, вже давно засуджено «культ лічності», вже реабілітовано десятки тисяч невинних і звільнено сотні тисяч винних, амністовано карних злочинців, убивць і злодіїв, уже зачинилися іржаві ґрати ГУЛАГу, розчинилися в океані Сибіру його прокляті острови-табори, лише в’язням Христовим немає амністії.

величковський11

 

Але політична обстановка у світі змінюється. У 1963 до уряду СРСР та особисто Микити Хрущова звертаються з клопотанням Папа Йоан XXIII та президент США Джона Кеннеді (26 січня). Рішення прийнято блискавично. В’язня Сліпого наказано доправити до Москви. Їхав знову на знущання чи смерть – чого мав сподіватися від своїх мучителів? Натомість – номер у готелі «Москва» з усіма вигодами, дружні обійми монсеньйора Яна Віллебрандса, секретаря однієї з Комісій Ватиканського собору, неймовірне, справді неймовірне рішення Хрущова – звільнити… Звільнити! Але без права жити в Україні. Заслання за кордон. Довічне.

Три дні в Москві – для прощання з рідними. Та митрополит не може залишити свою гнану церкву без пастиря. До Львова лине телеграма. І під виглядом члена родини прибуває до Москви монах-редемпторист Василь Величковський. У готельному номері, таємно, лише перед ликом Господнім відбувається висвячення Величковського на єпископа Луцького і місцеблюстителя Української Греко-Католицької Церкви.Ще у 1959 році Апостольська Столиця іменувала о.Василя Величковськогоєпископом “Мовчазної Церкви”, зараз рукою Владики Йосифа таємну хіротонізацію доконано. Не пишні шати, не не почесті та розкіш приймає від свого учителя та духовного отця Величковський – важкий хрест і терновий вінець, відповідальність за долю катакомбної церкви.

Віднині шлях кардинала Сліпого – поза межі України. Цілий світ відкриється його окові, десятки країн зможе відвідати пастир, лише стражденна батьківщина, до якої щодень лине думкою, заборонена і недоступна. Його справу продовжить Василь Величковський – під недремним спостереженням КДБ.

Церква житиме – не у пишних будівлях, не в соборах і митрополичих палатах, а у приватних помешканнях. Потаємно, скрадаючись, хреститимуть греко-католики своїх дітей і братимуть шлюб, ховатимуть небіжчиків і святкуватимуть празники. Ті нечисленні владики, яким вдалося вижити, навчатимуть молодих.

Не марнує часу і новий єпископ. Розуміє – на місце замордованих повинні стати молоді, готові свідомо пройти хресну дорогу. І вони знаходяться і зголошуються, наперед знаючи вагу і гостроту шипів тернового вінця, що добровільно кладуть на чоло.

Він написав і поширював книжечку про Матір Божу Неустанної Помочі, провадив активну душпастирську діяльність, часто слухав радіо “Ватикан”.

Передачі радіо «Ватикан» із Риму були в ті часи чи не єдиним способом греко-католиків поєднатися у молитві з Апостольським Престолом.

«Хочу подати найбільш яскраві свідчення отця Карла Мелніцького, Настоятеля і Намісника Генерального Дому ОО. Василіян у Римі: «Чув я з уст блаженної пам’яті Преосвященнішого Мирослава Марусина, десь приблизно 1978 року, як він оповідав нам студентам богослов’ї тут в Римі наступне: «Отже, я правлю Св. Літургію у Ватиканському Радіо і дуже тим радію, бо добре знаю, що в Україні чимало наших вірних мають нагоду бувати на цій Службі. От і можу вам сьогодні оповісти про те, що мені недавно писав мій старенький батько Андрій з села Княжого, що коло Львова, відносно Св. Літургії, яка правиться щонеділі в Римі через радіо: «Побожні та відважні католики, кожної неділі з самого ранку ставлять стіл перед нашою закритою і огородженою церквою, яку комуністи зараз перемінили на свій склад, накривають цей стіл чистим і вишитим обрусом, кладуть на нього радіо, малий хрест, хліб, вино і воду. Всі присутні тихцем і дуже уважно моляться та слухають співи й проповідь, що їм несуть хвилі Ватиканського Радіо. Після освячення всі причащаються тими дарами, що освятилися на престолі перед ними. На початку було мало вірних на такій Богослужбі, але зараз число вірних набагато зростає. Ці люди, як літом, так і зимою роблять це кожної неділі. Переважно всі вірні, старші чи молодші, падуть на коліна і так годинами моляться. Всі дуже задоволені, що мають таку велику ласку і нагоду почути співану Св. Літургію на власній мові, що їм дарує предобрий Бог з Вічного Міста Риму. Деякі проливаються гарячими сльозами, коли приймають Св. Причастя. І там, серед тих численних вірних, знаходиться також і мій старенький батько Андрій… Як мені радо і мило відправляти недільну Св. Літургію для наших вірних, які роками страждають у підпіллі й благають, щоб предобрий Бог обдарував нашу рідну Україну святою свободою.» (Прот. Іван Говера. Літургія ув’язненої церкви»)

Молитва – злочин…

Відправа літургії – злочин…

Написання книги, що уславлює Божу Матір, – тяжкий карний злочин.

Цих фактів для КГБ було достатньо, щоб 2 січня 1969 року заарештувати о.Величковського вдруге й засудити на три роки ув’язнення, яке владика відбував у тюрмі у місті Комунарську наДонбасі. То була не звичайна в’язниця, а одне з пекельних місць радянського карного режиму – психіатрична лікарня. Радянський режим трактував, що кожен, хто не погоджується з перевагами соціалістичного ладу – божевільний, кожен, хто вірить у Бога – божевільний, а той, хто пімля таборів не покаявся і надалі проповідує вчення Христа – найбільший, невиліковний божевільний. Лікування в психіатричній в’язниці передбачало страшні тортури – введення психотропних засобів, використання електрошоку та інших важких для хворих методів, а здоровій людині такі засоби могли невідворотно зруйнувати нервову систему.

“Про свій побут в тюрмі Кир Василь не любив говорити; однак там мусіли його дуже лічити. На це вказує спостереження: коли привели його до шпиталю у Вінніпез і як там побачив медичних сестер і лікарів у білих халатах, то такий страх нападав на нього, що зимний піт його заливав і серце страшенно билося. Це вказувало б, що вигляд медичних сестер і лікарів в їхніх халатах пригадував йому перебуте в тюрмах. Це дає багато до думання!” (О.С. Бахталовський ЧНІ, Василь Всеволод Величковський ЧНІ Єпископ-Ісповідник, Йорктон, Саск., Канада, 1975р., с. 26.)

27 січня 1972 року закінчився термін другого ув’язнення Владики
Величковського. На цей раз влада не дозволила йому повернутись до Львова, а хитро
відправила “на відпочинок” до Югославії. Побувавши у сестри в Загребі, відлетів до
Риму, де зустрівся з Кардиналом Йосифом Сліпим та іншими земляками. Також Кир
Василь мав приватну аудієнцію в Папи Павла VI. Незабаром він, на запрошення
Митрополита Максима Германюка, прибув до Канади.

величковський22

 

Позаду мученицький шлях через тюрми і табори. Позаду величезна клітка духу, що називалися Радянський Союз. Нарешті весь світ перед Владикою. Та залишилося зовсім мало. Ще буде Рим з його святощами. І розмова з Папою. І буде Канада, Вінніпег. І чотири тисячі українських пластунів в єдиному пориві гукатимуть «Слава!» мученикові за віру Христову. І серце його утішиться – он скільки її, нашої молоді, хай навіть і поза межами України…

Як найдорожчу реліквію, пронесе уже вільними дорогами єпископ Величковський свою безцінну чашу Грааля, дароносицю – табірну консервну бляшанку, в якій символічна кров Христова змішалася з реальною, справжньою кров’ю мучеників віри та державної незалежності України.

І серце його зупиниться зовсім скоро.Як свідчить брат Василь Стець, перед від’їздом за кордон владиці Величковському за наказом КГБ зробили ін’єкцію отрути сповільненої дії,і тому він не прожив на волі й року. Любляче батьківське серце зупинилось на 70-му році життя та 10-му році єпископськихсвячень 30 червня 1973 року. Але удари цього серця начепромовляють в наших душах: ” Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю,щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерти, і дам тобівінець життя” (Одкр. 2,10).

У проповіді, виголошеній 17 червня 1973 р. перед вірними у м.Трой з нагоди п’ятдесятиріччя священства його дядька о. Павла Теодоровича, він зокрема сказав: «Після довгих років тюрми і заслання, що пройшли далеко від моїх співвітчизників, відчуваю тепер велику радість знаходитися серед вас, серед українців вільного світу. Яка це радість – вільно молитися в нашій церкві, без ризику бути засланим за це в табір або у в’язницю! Як мило молитись в українському храмі рідною мовою! Тюрми і табори примусової праці підірвали моє здоров’я, однак це хрест, що його сам Господь поклав на мої плечі».

Церемонія перенесення нетлінних останків Блаженного Василія Величковського до храму св. Йосифа відбулася 16 вересня 2002 у м. Вінніпег. Відкривши труну, яку зачепило гниття, очевидці завмерли в подиві й благовісті — тіло Блаженного Василія не зазнало змін: обличчя й борода променіли святістю, руки були тілесного кольору й тримали хрест. Пролежавши в землі майже тридцять літ, Блаженний Владика Василій перед лежав як живий, незважаючи на те, що одяг і труна розтліли. Нетлінне тіло Блаженного помили, почистили та зодягнули в нові архієрейські ризи.

До нетлінних мощів Блаженного Василія Величковського вервечкою потягнулися паломники з Західної Канади і США — не тільки українського походження, а й люди інших національностей та різних конфесій. У спеціально прибудованій до церкви каплиці паломники моляться — деякі свідчать про одержані чудесну поміч та оздоровлення.Ксенія Кавац з Вінніпега розповідає, що до музею і каплички приходять багато вірян, моляться до мученика, просять допомоги. Завдяки цим молитвам стається багато чуд, зокрема у хлопчика, в якого одна нога росла повільніше, ніж інша, після молитов ріст внормувався, і він ходить без милиць; інший хлопець мав страшну травму голови від сильного удару бейсбольною битою, завдяки молитві зараз він досі живе, маючи дванадцять швів як згадку про цей нещасний випадок.

Зібрано чимало свідчень про чудесне заступництво Владики, тілесні і духовні зцілення. Та й інакше бути не може, бо святі не вмирають, вони діють, як і діяли за життя – силою Божественної Вічної Любові.

Усе своє життя Владика прожив так, як присвятила його ще дитиною мати – під Покровом Богородиці. Написав книгу про Чудотворну ікону Матері Божої  Неустанної Помочі. І наче підсумком цього величного життя є слова з цієї книги: “Гляжу на Твою Чудотворну ікону, моя Мати, слухаю Тебе, думаю про історію Твоєї ікони, про те, що інші написали, і пишу для Божої Слави і Твоєї, для спасіння душ рідного народу, і молюся. … Молюся, думаю і пишу, і цей маленький труд складаю до Твоїх стіп, як ювілейний подарунок вдячності за мій нарід, за твій нарід, о Моя Мати. ТВІЙ СИН”.

 

Життєпис

1 червня 1903 року – народився у м. Станіславі (нині м. Івано-Франківськ)

1918 рік – вступає до лав Українських Січових Стрільців.

1920 рік– вступає на богословські студії до Львівської семінарії.

У 1924-му році отримує дияконські свячення з рук Митрополита АндреяШептицького.

29 серпня 1925 року складає чернечі обіти.

9 жовтня 1925 року того ж року приймає тайну священства від єпископа Луцького і всієї Волині Кир Йосифа Боцяна.

З 1928 – учитель і місіонер на Волині. У 1935 на вимогу польських властей змушений покинути Волинь і повернутися в монастир у Станиславові.

У 1936 році – один із головних доповідачів на Об’єднавчому з’їзді УГКЦ у Львові.

У1938 випустив ювілейний альманах до 25-ліття діяльності редемптористів в Україні.

В 1939 уперше викликаний в НКВД за організації масової процесії, але був відпущений. У1941 за дорученням митрополита Андрея Шептицького і на прохання громади відбув у Кам’янець-Подільський, але на наказ німецького коменданта покинув місто.

З 1942 — ігумен монастиря в Тернополі.

У квітні 1945 року – заарештовано та відправлено до Києва. Засуджено до «вищої міри покарання – смертної кари через ростріл». Смертний вирок замінено 10 роками примусової праці під Воркутою.

1955  – звільнено з таборів. Повернувся до Львова і зайнявся організацією життя УГКЦ в підпіллі.

У 1959 Папа Іоанн XXIII номінуєВеличковського єпископом.

4 лютого 1963 р. приймає архієрейські свячення від звільненого з ув’язненнямитрополита Йосипа Сліпого і стає єпископом Луцьким і місцеблюстителем глави УГКЦ в Україні.

2 січня 1969 повторно ув’язнений на три роки, ув’язнення відбув у тюрмі-психлікарні у м. Комунарськ на Донбасі.

27 січня 1972 року термін ув’язнення скінчився. Після закінчення терміну виселений за межі СРСР. Провів деякий час в Римі; на запрошення митрополита Максима (Германюка) переїхав до Канади.

Помер 30 червня 1973 у м. Вінніпег (Канада).

Церемонія перенесення нетлінних останків Блаженного Василія Величковського до храму св. Йосифа відбулася 16 вересня 2002 у м. Вінніпег.

Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

688загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар