Будапешт без паприкашу

У Будапешті я вже, мабуть, учетверте.. Не маю в нім особливого замилування, але нема ради – шляхи на південь Європи лежать через Чоп і землю мадярів – з їхньою особливою, на жодну іншу не схожою мовою. З одного боку – молодці угорці, зберегли мову, свою національну ідентичність та неповторність. З іншого – майже відсутні вказівники англійською. Ну, знаєте, панове, один з основних видів вашого бізнесу – туризм, то чого ж ви так не шануєте своїх гостей, які дають вам заробити?

Будапешт прекрасний. Будапешт величний. Будапешт чудовий – і в архітектурі, і у величному Дунаї, що несе свої води разом із річковим флотом і ділить місто.. чи з’єднує? Ні, таки ділить, мало зважаючи на мости.

Знаєте, враження від міста дуже залежить від гіда, від того, хто показує тобі його красу. Минулого разу ми з Тарасом були в Будапешті восени, проїздом до Відня. Чудувалися, насолоджувалися – і величною Будою, і рівнинним Пештом, і поїздкою на кораблику по Дунаю, все нам подобалося. А цього разу отримали зовсім інші враження від міста. От ніби ті самі будівлі, та як по-різному можна їх описати! От ніби та сама історія – і як по-різному можна її подати! Виявляється, смак екскурсії – як смак салату, залежить не так від компонентів, як від соусу. А соус – особистість гіда. І ця особистість не завжди випромінює гостинність і не завжди є нейтральною до туристів.

Уперше за всі свої подорожі нам довелося зустріти гіда, який не так розповідає про місто, як нав’язує нам свої політичні погляди – на історію, на пам’ятники, на людей, які все це збудували.. і почитаєш розуміти – вата, вона не тільки на сході України, вона не тільки в московії – вона всюди! Цією московською ватою позатикали щілини по всій Європі! Поналазило їх тут – неміряно-нелічено! Жити хочуть в Європі, але за законами своєї московської зграї. Робота гіда – дуже непогана, це вам не рови копати. Вони звикли водити російськомовних туристів з масковії, звикли подавати їм матеріал, приправлений ненавистю до України, до нашого Майдану, до наших цінностей, звикли, що це сприймається на ура, і за накатом штампують свої «дєдиваєвалі» для всіх, і для нас також..

Гіда звуть Анатолій. Він народився в Угорщині, мати – угорка. Судячи з бездоганної російської, сім’я – російськомовна. Хто тато – не знаю, але виглядає, що один із тих радянських офіцерів, котрі працювали тут визволителями. Все життя прожив в Європі, але із совка так і не виліз.. Але про все – по ходу..

Почали із собору св. Іштвана. Велична будівля, площа перед собором викладена кольоровим візерунком з бруківки – неймовірно красиво.

Здивувало, щоправда, що на фасаді та й всередині – фігури якихось дивних святих – зі списами, з мечами – у церкві? Виявилося, що це – угорські царі, їм головне місце навіть у соборах, а для Христа – скромне містечко угорі.

Ну, пишаються люди своєю історією, князями, царями, що вдієш.. Далі гід показав на розкішно оздоблену проповідницю і спитав, що вона, на нашу думку, таке. І сам відповів: «А це така штука, що була раніше замість телевізора, звідси попи втюхували народу всіляке, що вважали за потрібне». Ми із Тарасом перезирнулися – ну, атеїст нам попався, бувають і такі люди.

Ще раз особисті політичні погляди гіда проклюнулися біля пам’ятника євреям, яких знищили у 1944 році.

За його словами, не так уже багато тих євреїв убито, вони часто перебільшують.. старожили такого й не пригадують.. а друге покоління сумнівається, а четверте скаже – так, звичайно, це було, бо он же стоїть пам’ятник..

Ще раз на ці ж граблі гід наступив на набережній Дунаю, там, де ці неймовірні черевики.. на його думку, там їм не місце, бо це – «надто сумно».. Туристка із Запоріжжя не стрималась, відкрито запитала – ви що, антисеміт? Гід щось забелькотів знову про «сумний пам’ятник» і про те, як «понаїдуть» сюди ті євреї на відзначення річниці, то не проштовхнешся..

Але від цих стоптаних черевиків на набережній, які ніби хвилину тому скинули чоловіки, жінки і діти, що загинули у водах могутньої ріки, і моторошно, і сумно, і гірко, і спитати хочеться – а де совість твоя, людино?

Далі по курсу – міст, кошти на який пожертвував славетний граф Сєчені..

Виявилося, що мало дав – усього 2/3 необхідної суми, довелося Пешту і Буді докладати.. що, власне, й спричинилося до об’єднання міст.. Але жмот був той граф, жмотина! Ну, ще купальні збудував, відомі на увесь світ.. ще – академію наук.. Але не так вже й багато. За що його величають найбільшим та наймудрішим з угорців, дивується гід Анатолій?

Зате нарешті ми побачили пам’ятник, перед яким слід завмерти й вклякнути – пам’ятник героям-визволителям, котрі «дєдиваєвалі».

З особливим сарказмом прозвучало, що обеліск стоїть навпроти американського посольства – а нехай кляті америкоси щоранку вставними щелепами клацають, що то не їхні дєди звільняли Будапешт!

Щоправда, кляті америкоси зреванжувалися і поставили неподалік пам’ятник Рейгану, але місцеві гіди й тут знайшли причину для гордості – виглядає, що Рейган крокує вклонитися радянському обеліску! І тут наша Маша лучше всєх!

А далі – велична споруда найбільшого в Європі парламенту. Ніде правди діти – а таки розпречудовий у Будапешті парламент! Красива, вражаюча будівля.

Саме такі почуття й будила в серці у попередніх мандрах. Але наш ватяний Анатолій і тут знайшов куди плюнути – аж у самого Франца Йосифа поцілив! Буквально це звучало якось так: «Прийнято вважати, що своєю величчю Будапешт завдячує Австро-Угорській імперії. Але це зовсім не так. Австрія – фу, Австрія – кака-бяка, тут Австрію ніхто не любить, навіщо Угорщині була потрібна ця Австрія! Он погляньте – ці австріяки і наш Львів вважали частиною своєї імперії!» «Австрія – фу!» – це дослівно. І Львів – дослівно, показував львівського лева – герб – на фронтоні парламенту. А ми це знаємо. І нашу національну гордість цей факт аж ніяк не травмує. Скоріш навпаки. Не знаю, чому місцевій ваті се так допікає.

Якщо зважити на те, що весь цей величний історичний центр Будапешта – і парламент, і Площа Героїв, і безліч пам’ятників – все це було з імперським розмахом – дуже схоже на Відень – збудоване справді за часів Австро-Угорської імперії, то з боку гіда це щонайменш необ’єктивність і невдячність – чоловіче, та ти ж з того парламенту, який збудував тобі Франц Йосиф у 1903-му, все життя хліб їси, якби не тато Франц, що б ти туристам показував? У самому Відні парламент значно скромніший.

Чомусь дуже образливо мені за цісаря Франца Йосифа. Бо трудяга був цісар. Покої мав скромні, о п’ятій ранку вставав, о шостій починав прийом. А його красуня Сісі ще до весілля вивчила угорську мову! Угорську мову, люди! Це вам не жарти. Спробуйте – оціните. Але ні – Сісі теж кака-бяка. Мабуть, лише цісар Сталін – цяця.

Пам’ятники національним героям у Будапешті – це щось особливе. Проїдьте всю Європу, та навіть увесь світ – ніде не побачите такої величі – все на конях, все таке героїчне, що капець! Хто воно такий, герой їхній, поняття не маю, ніхто про такого не чув, але один його чобіт завбільшки як отой цілий гід.

Та я, власне, не проти возвеличування місцевого героїкуму. Може, це правильно, може, так і треба чинити всім. Але надто вже це гід дістав.. І нічого дивуватися – їхній нинішній прем’єр – кращий друг путіна. Запроданство – не унікальне явище у сучасній Європі.

Проте Будапешт не забув 1956 рік – московські танки на вулицях і три тисячі загиблих повстанців.. он вони, сліди 1956-го у пам’яті угорців..

Нарешті ми відірвалися від ватяного гіда й подалися досліджувати Будапешт власними ніжками. Знайшли неподалік від парламенту ресторанчик на вулиці, де подавали не пасту і піцу – національні угорські страви? – а щось більш варте спожитку в столиці Угоршини.