Повіз котився вулицями Лістри, і ранкове місто видавалося зовсім іншим, не схожим на вечірнє – зачинене, сонне, тихе. Сонце розбудило кожен дім – плакали діти, перегукувалися торговці, хтось із кимсь сварився, хтось реготав.. Місто жило і наче геть не звертало уваги на чужинців, що приїхали, переночували й подалися собі геть.
Але ніщо не проходить повз очі мешканців малих містечок. Тут вам кожен скаже, хто, коли, куди пішов, чи був сам, чи їх кількоро, чи виглядав зажуреним, чи занадто веселим, чи заходив до крамниці, що купив, скільки речей мав із собою, чи подорожував упорожні..
Квігона керувала мулом вправно, він наче сам знаходив дорогу в лабіринті вибілених мурів із зеленими плямами дерев. Тимофій крокував то попереду, то поруч, то відставав – ніби з ними, ніби й ні. Текля сховалася за завісами, щоб не кожне цікаве око бачило, не кожен балакучий язик переповідав.
Просто перед мулом дорогу перебрідав, непевно хитаючись, якийсь молодик, пристойно вбраний, але брудний і неголений, до того ж п’янісінький вже із самого ранку.
- І чого тебе несе просто під копита? – ледь встигла стримати мула Квігона.
Пияк щось пробурмотів собі під ніс і подався шукати інших пригод на немудру голову.
- А знаєте, хто це? – Тимофій показав пальцем у бік пияка, що вимальовував ногами кола, наче брався до танцю. – Це той чоловік, якого зцілив своєю молитвою учитель Павло, коли побував у Лістрі.
- Це він? Цей п’яничка? – Текля визирнула назовні зі свого сховку, щоб краще роздивитися. – Господь явив йому свою ласку, а він звів усе нанівець? То це його вдячність? Знав би учитель..
- А ти думаєш, він не знає? Скільком людям Господь дарує щодня свою ласку, свої нескінченні дари, а вони лінуються рота розкрити, щоб подякувати! Не учителеві – Господу. – Тимофій говорив поважно, із розумінням, як доросла досвідчена людина. – Бо це ж Господь зцілює недужих через руки Павла.
Пияк, хоч як захитувався, слуху таки не втратив. Обернувся, почувши, що розмова стосується його:
- Гей ви там, розумаки! Що ви про мене знаєте? Так, я був хворий! Так, я не ходив! Але у мене була мати, вона піклувалася.. виконувала всі мої бажання, всі примхи! Родина допомагала нам.. бо я потребував допомоги! А потім.. потім прийшов отой, що його очі палахкотять, а слова запалюють.. І я слухав.. слухав – і повірив! Встав – і пішов!
- Але ж це – чудо! Ти розумієш? – Текля забула, що їй не варто показуватися на люди в цьому місті.
- Теж мені чудо.. Моя мати так розхвилювалася, що її серце не витримало! Вона померла.. Моя мати померла! І тепер нікому про мене подбати, нікому допомогти, я нікому не потрібен.. – дорослий чоловік розрюмсався, наче дитина, що згубила улюблену іграшку.
- Але навіщо про тебе дбати, коли ти здоровий, повносправний і молодий, здатний упоратися з усім, що посилає доля! Чому ти пиячиш, замість того, щоб навчитися якогось ремесла і заробляти собі на хліб працею, як усі? – не витримав Тимофій і сказав просто в очі колишньому каліці те, про що інші мовчали.
- А ти, хлопчиську, стули свого рота! Що ти знаєш про життя? – знавець життя і всіх його випробувань спробував підвести руку у вишуканому жесті, мов оратор перед натовпом, але втратив рівновагу й заточився, аж мусив попросити підтримки у стіни будинку, яка суворо і байдуже підставила спину стражденному.
Тимофій хотів зареготати, але не такою веселою була розмова, щоб переривати її сміхом:
- Я знаю, що ти повинен працювати! Навчитися дбати про себе і не чекати допомоги, бо вона тобі тепер більше не потрібна – ти здоровий. І ще – навчитися дякувати Господу за зцілення і не гнівити його!
- Дякувати? Господу? За все, що Він зі мною зробив? За те, що зруйнував моє спокійне життя? Я лежав собі, всі мене жаліли, ніхто не змушував працювати! А тепер.. І навіщо я його слухав? Теж мені велике щастя – ходити, працювати.. Стривайте, зараз я зароблю собі кілька драхм на вино.. за вас же тепер платять! Гей, сторожа! Хапайте їх, ці люди – християни! Вони..
М’яка і ніжна, мов чобіт легіонера, оксамитово-лагідна, мов підошва чобота, долоня Верія затримала слова, що рвалися з вуст зціленого Павлом каліки.
- Учитель Павло сказав тобі, недостойному: «Встань і ходи!» Істинно кажу тобі во ім’я Бахуса всепитущого: «Ляж і лежи!», лежи отут, у затінку, аж поки хміль не звітріє з твоєї дурної голови, а ми не від’їдемо з міста подалі..
Захоплений погляд Квігони був солдатові за тріумф та овацію. Ця мовчазна жінка вміла піднести одним поглядом, зате опустити – в кожен спосіб, доступний жінці. Верій ставився до неї, як до центуріона – слухався з одного слова, запобігав ласки, чекав похвали, боявся покарання. Зате Квігона мала безліч відмінностей і переваг – на відміну від центуріона, вона інколи, наче в задумі, вміла притулитися стегном до мускулястої ноги воїна, що відміряв не одну тисячу миль своїми калігами.. а ще – покласти руку на плече – важко, ніжно, аж серце заходилося.. востаннє так було ще, мабуть, в пелюшках.. а ще – її голос, подібний на грім у горах, відлунював у серці так солов’їно, так лебедино, так.. ну, наче ворон кряче.. ет, та що ви розумієте в коханні двох ведмедів!
3063загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні
Без коментарів