Іноді доля приводить нас туди, де колись жили, працювали, кохали, були щасливими чи не дуже..
Зустріч із такими містами завжди хвилює. А коли це ще й місце, куди оселила гороїню роману, яка стала близькою багатьом, то й тим паче.
Скільки років минуло відтоді, як “автобус хвацько ковтав кілометри, намотуючи на колеса срібну стрічку асфальту?” Якою стала вона, ця стрічка? А от і вона…
Наша подорож Кременцем розпочалася з найвищої ноти – гори, названої іменем легендарної королеви Бони Сфорци. Бона.. Замок.. Власне, руїни, що залишили по собі козацькі війни..
Тут блукали Арсен та Софія, тут відбулася колись їхня перша зустріч..
Скільки закоханих ходили тут за ручки, скільки ніжних слів чуло це каміння за століття свого існування! А скільки брязкоту мечів, скільки вогню та болю.. Руїни.. Руїни іноді промовляють.. Камінь – він теплий..
А внизу – місто.. Кременець. Старовинний і сучасний.
Запрошую Вас пройтися дорогами Софії.
Центральна вулиця міста. Зупинка – Центр. Біля церкви. Отут він і зупинився, автобус, який привіз Софію до міста її праці та кохання. Все так, як було. Тільки церква відреставрована і діюча. І автобуси зараз інші. І життя..
З Бони було добре видно вуличку, що іде від музичної шкоди ген-ген угору – там, на самім вершечку, отой будиночок діда.. вже не пригадую, як звався.. Отой, де та глибока криниця, з якої довелося Софії носити воду на коромислі.. Був і такий досвід у моєму житті..
Як згадаю ті подорожі на роботу й з роботи, іноді уночі у темряві, то й досі.. як? сумно, страшно? та ні. Молодість, енергія, бажання долати перешкоди, перед тим самій собі їх створюючи.. Все було сонячно!
А от і будиночок баби Рузі. Тут давно живуть інші люди, і самої баби Рузі вже немає.. Але вулиця майже не змінилася. Хіба хвіртка нова. І вікна – отих три маленьких віконця на першому поверсі – нові, сучасні, пластикові. А так – той самий будиночок. І дрова рубала на тому самому подвір’ячку. І воду носила, щоправда не з криниці, але попід тими самими віконцями.
Парк. Цими доріжками бігала до лікарні – вранці, увечері, уночі..
Колишня лікарня, тепер – жіночий монастир.
Гарно тепер тут, чисто, все відремонтоване, доглянуте – монастир.. Монашки..
А колись тут був пологовий будинок, отам, на другому поверсі, оті три безсонні вікна пологової зали, які світилися Софії то жовтим спокійним, то голубим.. Рідко бували темними..
Історична правда торжествує – тут був монастир півтисячі років тому, і повернувся в ці стіни зараз. У церкві, де колись влаштували совєти спортзал, зараз знову храм Божий.
Але пригадую, як московські попи виселяли пологовий будинок на початку дев’яностих – просто прийшли монахи та батюшки з Почаєва і винесли надвір ліжка – разом з породіллями та новонародженими дітьми. І тому не гріє мене це місце святістю, не гріє. Москва ж бо, російщина на нашій, одвіку українській землі. А ця земля чула голов Максима Кривоноса.. Український голос! Чи на те ти звільняв Кременець від польської шляхти, Максиме, аби панували тут московські попи?
Кременець.. Добрий, давній Кременець. Спогади.. Теплі, гарні..
Люблю це місто. Місто моєї молодості, місто, де народилися і виросли мої діти.
Любіть його!
У публікації використані фото Тараса Коковського.
1807загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні
Natalia
Опубліковано 08:16h, 11 СерпеньSuper. Yaki nigni I tepli spogadu …. nache I ya tam pobyvala. Dyakyjy VAM.