От і буває ж так, що у діжці меду знайдеться отака собі ложечку упсику.. меду від того жодної шкоди, а от упсик – здувся, ніби й не було його..
Я про що? А я про форум і про Сашка Смика, голову Тернопільської організації Спілки письменників. Сашко керує, намагається влити молоде вино у старі міхи, і це йому вдається.
Цьогоріч Сашко винайняв автобус, щоб привезти на форум десант тернопільських письменників. І це була велика бочка меду для тих, хто приїхав – Олега Германа, Зоряни Замкової, Ніни Фіалко, Марії Баліцької, подружжя Тетяни та Юрія Дігаїв, Людмили Островської, бо не так дешево і не так легко нині до Львова дістатися.
Нам з Тарасом із тієї бочки теж меду перепало, бо геть неможливо було придбати квитки на потяг навіть за місяць наперед, квитки аж десь опівночі, прибуває посеред ночі, а тут така нагода – автобус, повний рідними людьми!
І все б – пречудово, якби не маленький упсик.. поет Р..
Відправлятися мали о 18-тій. За 10 хвилин до визначеного часу всі перелічені вже сидять на місцях, плюс примкнувший к нім Сергій Синюк.. чекаємо на пана Р..
18 година.. 18.10.. Сашко хвилюється – чи не сталося чогось з людиною у чужому місті?
Олег Герман і Юра Дігай надзвонюють по телефонах – то не відповідає, то поза зоною.. то в зоні, але невідомо в якій..
18.20.. Марія Баліцька тримається за серце і мало не плаче: “З ним конче щось трапилося, така відповідальна людина не могла затриматися без причини”.
Сергій Синюк воєнно-прагматичний: “Мо, заблукав де? У поетів з азімутом не тойво..”
Олег Герман краще знає натуру амбівалентну поета: “Ага.. заблукав, та ще й не сам! Мо, він не мо, або дуже мо, а ми тут з галасом.. а тра?”
Ніна Фіалко продумала сюжет і вже малює сцени з роману – десь лежить бездиханне тіло.. телефон видзвонює в кишені.. і ніхтісінько того не чує.. плач вселенський і біда.. або тіло ще дихає, та рука поета вже неспроможна досягнути телефона, бодай для останнього: “Прощавайте, друзі..” і тиша.. Рука романістки тягнеться до паперу..
Олег Герман стиха підсміюється, без кінця набирає номер, і вже подумки складає епітафію, але ніц нікому не каже, бо деякі слова можуть викликати сумніви щодо цензурності в ритуальному мистецтві, зокрема львівський шляк..
Журналістка Люда Островська міркує над інформприводом – “Тернопільський поет загубився у Львові.. Не дав собі ради з транспортом.. Яка трясця вхопила вказівникиЩо собі думає Садовий?”
Лише романтична Зоряна Замкова піднялася над ситуацією – її думка блукає десь вище, понад земною бруківкою..
А земною бруківкою крокує стрункий львівський хлопчина, весь у поліційно-чорному. І зупинятися, а тим паче стоятоньки тут, у центрісінькому центрі геть ніяк ніззя! Штраф ібо! Поки поліційний хлопець пояснює се просте правило водіям легківок, дедлайн вигукує: “Та вже 18.30! Аби ж вам всіляка радість та гаразди у хату! Рушайте нарешті, бо я ж вам..!!” Водій чемно виконує команду дедлайну.
У три телефони кличуть-волають-лементують друзі до загубленого: “Любий ти наш, та на кого ж ти нас покинув??”
Тарас змовляє молитву.. Бо який ще GPS може відшукати поета у Львові, та ще й у час Форуму? Господні ангели вилітають на патрулювання..
Таня Дігай тримає на дроті потенційну вдову й лагідно готує до зміни статусу.. Дружина поета ніц собі з того не робить: “Та чого ви так переживаєте, їдьте собі, він не в лісі, дасть собі раду!”
Але Смика не скорити: “Скажіть йому, що ми вже виїхали, але в Винниках зупинимося, хай бере таксі й наздоганяє!” Ага.. ну-ну тричі..
Вечоріє. На Львів із покинутим в його провулках поетом лягають синьо-жовті вересневі сутінки.. Дощ поливає десь покинуте напризволяще бездиханне тіло, ще так недавно повне рим та образів.. Хоч би якась блискавиця у поміч замість дефібрилятора! Телефони червоні й димлять..
У трагічному мовчанні автобус пролітає повз темний і скорботний Золочів. Совість прогризла дах над головою голови спілки.. Її залізні зуби хрумтять залізом.. колеса от-от розлетяться навсебіч, відгризені..
І враз – музика.. Світла така, небесна.. Ангели напатрулювали.. Се озвався телефон Смика.
- Ну, як ви там? Досі чекаєте? А я – на футболі! Матч століття! Якби ви бачили, як він пробіг по лівому краю і відпасував! Якби..
Ну, нарешті.. Та нє, ми в курсі, що футбол – це святєє всіх святих. Ми чітко усвідомлюємо, що про телефон, друзів, дітей, жінку, спілку письменників за таких обставин забувають аж до фінального свистка і до фінального пивка, але.. так би й свиснути у відповідне місце.. але що там.. про те лиш си свище.. Поети – вони такі..
Ну, яка ж бочка меду без маленького упсика?
5151загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні
Без коментарів