Вхід

Форум. Бочка меду і маленький упсик

PANO_20180922_122642

От і буває ж так, що у діжці меду знайдеться отака собі ложечку упсику.. меду від того жодної шкоди, а от упсик – здувся, ніби й не було його..

Я про що? А я про форум і про Сашка Смика, голову Тернопільської організації Спілки письменників. Сашко керує, намагається влити молоде вино у старі міхи, і це йому вдається.

20108230_455855131451875_3040762336599818239_n

 

Цьогоріч Сашко винайняв автобус, щоб привезти на форум десант тернопільських письменників. І це була велика бочка меду для тих, хто приїхав – Олега Германа, Зоряни Замкової, Ніни Фіалко, Марії Баліцької, подружжя Тетяни та Юрія Дігаїв, Людмили Островської, бо не так дешево і не так легко нині до Львова дістатися.

Нам з Тарасом із тієї бочки теж меду перепало, бо геть неможливо було придбати квитки на потяг навіть за місяць наперед, квитки аж десь опівночі, прибуває посеред ночі, а тут така нагода – автобус, повний рідними людьми!

І все б – пречудово, якби не маленький упсик.. поет Р..

Відправлятися мали о 18-тій. За 10 хвилин до визначеного часу всі перелічені вже сидять на місцях, плюс примкнувший к нім Сергій Синюк.. чекаємо на пана Р..

18 година.. 18.10.. Сашко хвилюється – чи не сталося чогось з людиною у чужому місті?

Олег Герман і Юра Дігай надзвонюють по телефонах – то не відповідає, то поза зоною.. то в зоні, але невідомо в якій..

1238279_561246423938695_1691741687_n

18.20.. Марія Баліцька тримається за серце і мало не плаче: “З ним конче щось трапилося, така відповідальна людина не могла затриматися без причини”.

42342003_2293472144016105_3516913994436706304_n

 

Сергій Синюк воєнно-прагматичний: “Мо, заблукав де? У поетів з азімутом не тойво..”

41699989_1809607129089135_2228954543335407616_n

Олег Герман краще знає натуру амбівалентну поета: “Ага.. заблукав, та ще й не сам! Мо, він не мо, або дуже мо, а ми тут з галасом.. а тра?”

190057_102192283198838_6653943_n

Ніна Фіалко продумала сюжет і вже малює сцени з роману – десь лежить бездиханне тіло.. телефон видзвонює в кишені.. і ніхтісінько того не чує.. плач вселенський і біда.. або тіло ще дихає, та рука поета вже неспроможна досягнути телефона, бодай для останнього: “Прощавайте, друзі..” і тиша.. Рука романістки тягнеться до паперу..

42298555_1987158167989114_5855139674082770944_n

Олег Герман стиха підсміюється, без кінця набирає номер, і вже подумки складає епітафію, але ніц нікому не каже, бо деякі слова можуть викликати сумніви щодо цензурності в ритуальному мистецтві, зокрема львівський шляк..

Журналістка Люда Островська міркує над інформприводом – “Тернопільський поет загубився у Львові.. Не дав собі ради з транспортом.. Яка трясця вхопила вказівникиЩо собі думає Садовий?”

423276_313434255377067_645305558_n

 

Лише романтична Зоряна Замкова піднялася над ситуацією – її думка блукає десь вище, понад земною бруківкою..

42303245_1864981773579044_6788639442794971136_n

А земною бруківкою крокує стрункий львівський хлопчина, весь у поліційно-чорному. І зупинятися, а тим паче стоятоньки тут, у центрісінькому центрі геть ніяк ніззя! Штраф ібо! Поки поліційний хлопець пояснює се просте правило водіям легківок, дедлайн вигукує: “Та вже 18.30! Аби ж вам всіляка радість та гаразди у хату! Рушайте нарешті, бо я ж вам..!!” Водій чемно виконує команду дедлайну.

У три телефони кличуть-волають-лементують друзі до загубленого: “Любий ти наш, та на кого ж ти нас покинув??”

Тарас змовляє молитву.. Бо який ще GPS може відшукати поета у Львові, та ще й у час Форуму? Господні ангели вилітають на патрулювання..

Таня Дігай тримає на дроті потенційну вдову й лагідно готує до зміни статусу.. Дружина поета ніц собі з того не робить: “Та чого ви так переживаєте, їдьте собі, він не в лісі, дасть собі раду!”

Але Смика не скорити: “Скажіть йому, що ми вже виїхали, але в Винниках зупинимося, хай бере таксі й наздоганяє!” Ага.. ну-ну тричі..

Вечоріє. На Львів із покинутим в його провулках поетом лягають синьо-жовті вересневі сутінки.. Дощ поливає десь покинуте напризволяще бездиханне тіло, ще так недавно повне рим та образів.. Хоч би якась блискавиця у поміч замість дефібрилятора! Телефони червоні й димлять..

У трагічному мовчанні автобус пролітає повз темний і скорботний Золочів. Совість прогризла дах над головою голови спілки.. Її залізні зуби хрумтять залізом.. колеса от-от розлетяться навсебіч, відгризені..

І враз – музика.. Світла така, небесна.. Ангели напатрулювали.. Се озвався телефон Смика.

11337_150520545318670_5714505284010082492_n

- Ну, як ви там? Досі чекаєте? А я – на футболі! Матч століття! Якби ви бачили, як він пробіг по лівому краю і відпасував! Якби..

Ну, нарешті.. Та нє, ми в курсі, що футбол – це святєє всіх святих. Ми чітко усвідомлюємо, що про телефон, друзів, дітей, жінку, спілку письменників за таких обставин забувають аж до фінального свистка і до фінального пивка, але.. так би й свиснути у відповідне місце.. але що там.. про те лиш си свище.. Поети – вони такі..

Ну, яка ж бочка меду без маленького упсика?

 

951загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар