Вхід

Героям слава!

43951844_2133939530267586_8096876031501139968_n

Історія цієї маленької поеми давня й дивовижна.

Моя мама родом із славетного Дерманя на Рівненщині. Їх було у бабусі Меланки та діда Якова п’ятеро – старший брат Іван, сестра Марія, моя мама Лідія, брат Микола і наймолодший – Адам. 

Волинь – край лісів. Там у 1943-му зродилась армія повстанців – УПА. Старший брат пішов воювати. Мама була в їхній сотні зв’язковою, а як треба – медсестрою. В 1945-му маму заарештували. Хлопцям був наказ – відходити в Карпати. Іван пішов попрощатися зі своєю коханою. Ніхто не знає, хто всипав криївку, – може, стежили, може, дівчина злякалася.. Криївку оточили. Іван не здався живим.

Довгі роки ніхто не знав, де похований Іван Ясень, так само, як десятки його убитих побратимів.

Знала одна людина – сестра, моя тітка Марія. Багато років приходила вона у Мізоч до дерева за стадіоном і молилась там.. Аж у 1990-му якийсь чоловік звернув увагу:

- Жінко, чи ти язичниця – до дерева молитися?

Слово за слово, розповіла.. Цю історію я описала, як уміла в маленькій поемі “Марія” ще тоді, на зорі Незалежності.

У 1991-му під ясеном, де лежить Іван Ясень, насипали могилу, поставили знак.

 

Марія

А ви до школи не ходили.

Робота. Ніколи було.

Маріє, тітонько Маріє,

А я ж бо думала – село.

 

Ви не такі були вродливі,

Куди до брата і сестри,

Ви жали хліб на куцій ниві,

Де дощ, і спека, і вітри.

 

Вас «звільнено» в тридцять  дев’ятім,

Відтак війна пала, гримить.

Та це десь там. А в полі й хаті –

Робота. Тра її робить.

 

За садом – ліс. Стріляють німці,

Малюють трасери тире.

Стук у вікно – чи ковпаківці,

Чи наші – хто їх розбере?

 

І старший брат Іванко-красень

Пішов у ліс, мов в воду впав.

І став «Юрком» ясний наш Ясень.

Тоді зродилася УПА.

 

Як воювали, де ховались,

Як мріяли і чим жили,

Нам вже ніколи не дізнатись,

Та слава Богу, що були

 

Вони у рідній Україні..

Палала в юних душах Січ.

У сорок третім на Волині

Ви стали ворогу навстріч.

 

І стало ясно – не збороти,

Такої сили – не здолать.

Брати, сини мого народу,

За що ішли ви умирать?

 

За рідний край, за світлу мрію,

За України вільний шлях.

Маріє, тітонько Маріє,

Ви знали – де. Не знали – як?

 

Як жить? Що діється навколо?

У лісі старший брат Іван.

Малий Адам, малий Микола,

Сестру – етапом в Магадан.

 

Був травень. Пасли ви корову.

Коли наглянули – бреде

До хати п’яний участковий:

- Всіх в Мізоч! До НКВД!

 

…Під муром, тричі розпроклятим,

Лицем до неба і землі

Вони лежали, розіп’яті,

З вінцем терновим на чолі.

 

А люди йдуть. А ворон кряче.

Із автоматом командир

Дивився пильно: хто заплаче –

То всю родину на Сибір.

 

А як було не упізнати?

Він усміхався, мов живий!

В трьох селах плакали дівчата:

- Іванку, любий, світе мій!

 

Маріє, тітонько Маріє,

Його ніхто не упізнав.

Три дні, три ночі солов’їних

Під муром зв’язаний лежав.

 

Дві ночі ви були при ньому.

На третій день, на третю ніч

Дали ви дядькові німому

Шмат сала й добрий могорич,

 

Щоб поховав. Його спіймали

І довго били того ж дня.

Німий мовчав. Здалося, мало.

Тоді застрелили коні –

 

«За соучастіє».. А тіло

За польський цвинтар під горою

У яму кинули уміло,

Без церемоній, нє впєрвой..

 

Коли скінчили чорне діло –

До воза заступ і на піч,

Дівочу постать народила,

Здалось, сама травнева ніч.

 

Упала мовчки на коліна –

Без сліз, почують за мостом,

Поклала гілочку калини

І ясен взначила хрестом.

 

Іване, брате, юний цвіте,

Герою, пам’яте жива,

У ніч, коли тебе забито,

Тобі збулося двадцять два..

 

І сорок вісім років вперто,

Поки не впала «власть» Москви,

Цей день народження і смерті

Під ясенем стрічали ви..

 

Лиш нещодавно посвятили,

Бо ж цвинтар стадіоном став,

Козацьку всипали могилу

І напис – «Воїнам УПА».

 

«Спіть, хлопці» хором заспівали.

І зупинивсь футбольний матч,

Що на кістках дідівських грали

Ми стільки літ під людський плач.

 

А люди йшли – брати і сестри.

І до могили хтось припав.

Вже сорок прізвищ у реєстрі

Під тими буквами – УПА.

 

А ви до школи не ходили.

Вам слово «подвиг» дивина.

Ви сина й дочку народили,

Коли скінчилася війна.

 

А на могилі – ні сльозинки.

Зробила справу – відпочинь.

Проста собі селянська жінка.

Із тих звичайних героїнь.

 

1991

777загальна кількість відвідувань,3відвідувань сьогодні

Tags:
2 Коментарі
  • Леся
    Опубліковано 07:55h, 16 Жовтень Відповіcти

    Дякую! Так проникливо… Назавжди з нами, в нас. Мусимо зробити все, що можемо. І, дай Бог, внуки завершать

Додати коментар