Вхід

Кольонська вода і трохи роздумів про вічне

DSCN1395

Якщо хтось наївно собі думає, що туризм і відпочинок мають щось спільного, то пожалійте бідолаху! Люди, які обирають автобусні тури, зазвичай фанати. Вони вже об’їхали половину Європи і потроху розширюють географію місць, де вдалося побувати. Від сусідів по «Неоплану» не раз почуєш поради, на які й гід не спроможеться.

Туризм – це робота. Для розуму, душі і тіла – ось у такій послідовності. Тому відпочивати – це на курорт, а хочеш побачити шматочок світу – готуйся до праці. І до тривалих переїздів. Бо не всі скарби на одній тарелі.

Перші дні подорожі зазвичай бувають транзитними – по автобанах, поза містами. А щоб турист за день зовсім не здичавів, десь його, бідолаху, та й випускають – вполювати денну порцію вражень.

У цьому транзиті нам вділили шматочок німецького Кельну.

Звісно, кожному одразу спадає на думку щонайменш дві речі – Кельнський собор і кельнська вода – кельнська, себто кольонська, себто одеколон, себто парфумована субстанція, покликана до насолоди органу чуттів, іменованого носом.

Та попереду всього спраглому за день мерехтіння перед очима пейзажів-пейзажів-пейзажів туристові пропонують величне й неповторне – Кельнський собор.

Кожному відомо, що ця споруда – найвеличніший готичний храм у Північній Європі, що собор будували понад 600 років, з 1248 до 1880-го, та й тепер то тут, то там – риштовання.

DSCN1352

Кельнський собор

 Пишуть, що фотографії не передають справжньої величі храму. І це щира правда. По-перше, тому, що справді спирає дух, коли зводиш погляд угору, до величних шпилів чи намагаєшся осягнути бодай частку закодованого змісту в переплетенні фігур та зображень. По-друге, немає точки, звідки можна сфотографувати Кельнський собор, аби просто впритул до нього не втулилося купа всього аж ніяк не величного, не готичного і не духовного.

От уже називається – вміли готувати, та не вміли подавати! Така перлина архітектури, така насправді нереально потужна за втіленням і задумом споруда не має достойного обрамлення. Воно, звичайно, зрозуміло – за 600 років бували різні часи, панували різні релігії, може, хтось із очільників міста вважав, що не така вже й цяця отой римо-католицький храм, забагато йому честі, аби виділятися з-поміж розпрекрасних будівель часів протестантизму чи післявоєнного гіркого соціалізму. Часи бували різні, понатикано довкола храму всілякого, схожого на універмаги районних центрів у радянській Московії, просто впритул понатикано, без усякої поваги до пам’ятки архітектури світового значення. Воно, звісно, виправдовується соціальними потребами, та не виправдовується часом і здоровим глуздом. Предки подарували вам діамант – унікальний, неповторний! А на відповідне обрамлення – ковток повітря, вільний простір, якого потребує велич такої споруди, у нащадків чогось забракло. Часу, бажання, художнього смаку. Не грошей, це точно.

Не знаю, чого ото нензаю, позираючи знизу вгору на полум’я готики, що врізається в небо шпилями, і красою – у серце. Чого мені бракує? Поваги до шедевру. Уявіть собі собор Св. Петра у Римі без величезної площі перед ним, без колонади! Заберіть усе це і натикайте безладно цілком радянських п’ятиповерхівок. Забудуйте вільну площу довкола Вавеля хатками і хатиночками поверхів на дев’ять, що нахабно змагаються своєю совковістю зі старовиною. Що залишиться?

Коротше, я безнадійно відстала від сприйняття сучасного мистецтва. Не розумію цього «продвінутого» стилю – еклектики в найгіршому із значень. Сумно мені від цього. Але це звісно, мої особисті проблеми, а не проблеми архітекторів міста Кельна за всі часи його існування. Бо про архітектуру міста можу сказати одне – її немає. Є окремі красиві будинки, архітектура – відсутня. А захоплюватися за замовчуванням – трохи не те, по що я подалася у світи.

Втім, того особливого дня, а саме – 13-го липня 2014 року основною прикрасою храму, міста й цілої країни було очікування майбутнього тріумфу – Німеччина готувалася до перемоги своєї команди на чемпіонаті світу в Бразилії. Кожен перший-ліпший німець був носієм національної ідеї перемоги, втіленої у найрізноманітніший спосіб – у прапорі, намальованому на щічках милої дівчини, у капелюшках, стрічках, перуках у кольорах німецького прапора. І це було класно! Кельнський собор посміхався, молодів і брав участь – масовими молитвами за перемогу.

DSCN1372

В очікуванні перемоги збірної Німеччини

 А поки німці запасаються пивом і влаштовуються перед телевізійними екранами у фанзонах, турист мусить продовжувати свій маршрут. І зовсім поруч від собору – символу міста номер один – будинок, в якому такий собі Джованні Марія Фаріна тримав свою парфумерну крамницю.

Люди з давніх давен намагалися покращити життя своїм нюховим рецепторам, надто бідною виглядала гама запахів довколишнього світу, та ще й у часи, коли милися нечасто. Суміш ароматичних масел цитрусових, кедру, бергамоту, лаванди в розчині спирту, що «нагадувала весняний ранок після дощу в Італії», як писав Фаріна в листі братові, отримала назву за іменем міста, де була винайдена — Eau de Cologne.

Меморіальна дошка на розі будинку нагадує нам дату, коли сталася ця визначна подія – 1709 рік.

DSCN1369

Дім «води з Кельну»

 Розповсюдженню «води з Кельну» сприяли, як не дивно, війни. Вода зі спиртом мала дезинфікуючі властивості, та ще й приховувала запах поту, тому саме офіцери стали вірними поціновувачами продукту, бо кобила спітнілого господаря любить, а от дами – не завжди…

Одним із найбільших шанувальників ароматної води вважають Наполеона, який полоскав нею горло, додавав до… чаю, вважаючи, що така суміш «добре прочищує мозок», доливав у ванну. Подейкували, що денно Бонапарт потребував 10-12 флаконів запашної води. Не доберу, в який спосіб це консонує зі знаменитим «Жозефіно, не мийся!»

Вечір. Німці в очікуванні свого тріумфу на чемпіонаті світу, футбольні фани крокують містом, скандуючи щось весело-мотивуюче. А ми сидимо в автобусі, бо трійко наших туристів забарилися десь на набережній в очікуванні свого замовлення у ресторанчику. Насправді подія – екстраординарна, досвідчені туристи ніколи не змушують інших чекати, це означає їсти чужий час, що є неприпустимим у нашому колі.

Нарешті заблукана трійця повертається – засмучені та обурені: чекали на своє замовлення майже півтори години! Водночас інших обслуговували дуже швидко… І враз одну з них осінило: «А може, це тому, що ми розмовляли російською?» Може. Німці не розібралися, що ці жінки зі Сходу насправді – переконані українки, вони просто почули мову. От і перший гол у ворота Росії – зневагу можна висловити і так.

З Кельна вирулюємо у супроводі вигуків на підтримку своєї команди з кожного відчиненого вікна – почався матч.

А у нас по курсу – Амстердам.

931загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар