Ото халепа! або Особливості спілкування в Інтернеті

Ото вже ніби й багато років отого Інтернетного стажу, і листування чимало, і спілкування, а досвід не шепоче пелюстково і не муркоче кошасто.. скоріш стрекоче сорокою: де розум, дівчино, де? І констатую неконституційне – не є його, не є..

Отаке си стало нині з великою і мудрою, що всіх повчає, як їм жити. Прочитайте і порадьте. А не порадите – то хоч пожалійте. А не пожалієте, то хоч посмійтесь..

Одного чудового дня надибую в приваті від такої собі Світлани О.: “ДОБРОГО ВЕЧОРА, ЛЕСЮ! ВАШІ КНИГИ ЧУДЕСНІ, Я ЗАХОПЛЮЮСЯ ВАШОЮ ТВОРЧІСТЮ. ЗАПРОШУЮ ВАС ПРИЄДНАТИСЯ ДО МОЇХ ДРУЗІВ.” Зазвичай такий текст супроводжує пропозиція дружби. Аж гульк – не є пропозиції. Але ж так просять.. та ну її, гординю, нехай уже, попрошуся сама.. Ну, стало на одну цифру друзів більше. Відтак сайт оповістив про знаменну подію – день народження пані О. Оскільки день вихідним не оголосили, дзвони у церкві не били, трембіти на всі гори не трембітали, шампанського не наливали, то я якось і не поперлася в чергу з поздоровленнями.. Наступного дня мала повний приват гірких образ: “Дякую за привітання.. Що я вам зробила, що не заслужила на..” І таке інше.. Тяжка розпука терзала мені печінку довший час, а докори сумління доїдали жовчний міхур та підшлункову залозу.. І як же то я? Не привітала.. і друзів у мене – всього 4995 на ФБ, та на Однокласниках щось із 500, та ще..  А я не привітала. Стіху не склала до визначної дати, оду чи на край невеличку ораторію.. Уви мнє, уви..

Гніваннє тривало довго..

А нині пані О змінила гнів на милість: “Пані Лесю! Я від душі дарую вам свою замітку на титульній сторінці. Чи сподобається?” Аби не запопасти нових санкцій, начхала на купу невідкладних справ і чимдуж погнала відкривати тую знамениту замітку. Відкрила. Гарна картинка – білу паву хтось сфотографував у момент ніби польоту. Підпис: “Олег Винник. Голубе сивий”. Всьо.. Ніц вєнцей.. Про всяк випадок потицяла у літери. Жодна з них активности не виявила.

Я вже тую картинку і на свою сторінку виставила, і лайкнула, і комента вписала – ой, падоньку милий, яка то вже файна тая пава, а як уже літа, а як уже люксусично в тім польоті вигльонда! Думаю – всьо, для політесу досить. Ба ні! В приваті обурене: “Та послухайте ж пісню!” У стані крайнього збентеження намагаюся виявити сліди пісні.. жадних ознак.. не співає тая птаха, ібо картинка до співів ніц си не надає! 

Халепа! Я вже з того всього тій птасі всюда мишою тицяла, і попід хвіст, і попід крила – а врапт запіє? Та нє.. Мюнхаузен мав ті самі сподівання щодо пави – і таке ж розчарування.. І як же тая птиця піє? Не годен знати..

В приваті знову грізне: “То ви прослухали пісню? Чому не оцінили?”

Мамцю, то там ще й оцінити треба.. відкриваю ще раз – нема пісні, та й годі! В делікатний спосіб прошу: “Пані Світланочко, дайте, будь ласка, ланку на ту пісню” Бо пристійні люди, як хочуть оцінки, то ланку таки дають. Аж знову ніц з тего! Зате знову: “То ви вже послухали пісню чи ні?? Хіба так важко знайти? Відкрийте і знайдіть!” 

Руки ми гет тремтіли, як вдесяте відкривала тоє посилання з білокрилою птахою, що невдало, мабуть, сіла на тополю.. таки невдало..  Нарешті мусила визнати власну анальфабетність: “Даруйте мою тупість, поясніть, де ту пісню шукати”.

Відповідь вибила останній глузд з місця, де був досі мозок: “А я не знаю! Я по телевізору чула!”

Завіса.

І що з такими друзями робити? Розводити як дід кошенят – чотири штуки на відро води?

Порадьте, добрі люди. Або пожалійте. Або хоч посмійтеся.. Або заспівайте, як ота райська птиця.. “Впала птаха білокрила із тополі..” 

7047загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні