Іноді в архіві знаходиш щось не надруковане вчасно, і аж потім розумієш – от воно, от воно, передбачення майбутнього, от воно, застереження! Але пізно, все уже сталося… Та й хто б тебе слухав, Кассандро.
От вона, моя мандрівка на Схід, в Росію, в минуле.
2012-тий рік, липень. Щойно повернулася з нашого Мовного Майдану. Про це колись іншим разом, коли сили стане описати. Щойно приїхала додому, аж тут – дзвінок зі Спілки письменників, просять поїхати в Росію на фестиваль. Чому саме я? Відповідь обтічна – приїдеш, зрозумієш. Можливість поїхати у російську «глибинку» виглядала спокусливою.
Про підсумки поїздки просили написати статтю. Написала. Не надрукували. Та рукописи не горять. Читайте.
Складні відповіді на просте запитання
20-22 липня 2012 у місті Вязнікі Владімірської області Росії відбувся традиційний, вже 39-тий Фатьяновський фестиваль поезії та пісні. Вшанувати пам’ять Алєксєя Фатьянова, автора легендарних пісень «Где же вы теперь, друзья-однополчане», «Соловьи», «На солнечной поляночке», «Три года ты мне снилась», «Когда весна придет» з’їхались гості – поети та співаки з Москви, Санкт-Петербурга, Татарстану, Іваново, Суздаля, Мурома, Владіміра та господарі свята – понад 5 тисяч глядачів зібрав заключний гала-концерт, в якому взяли участь місцеві митці, а також зірки російської естради – Дмітрій Харатьян, Юлія Михальчик, Сергей Шеремет, Леонід Сєрєбряніков, Владімір Брільов і особливий гість – Робертіно, ні, тепер уже Роберто Лоретті зі своїми безсмертними «Джамайкою» та «Санта-Лючією».
Леся Романчук та Робертіно Лоретті
Оце вона, проста відповідь на просте запитання – «Що? Де? Коли?» , а надалі моє перо, не муштроване журналістикою, пустилося берега «інформаційного приводу» і попливло хвилями вражень. Бо непросте воно випробування – одразу після червоного граніту сходів Українського дому, де сходила болем душа у фокусі фарсу й трагедії голодування «за» сенс життя нації і «проти» мовного безглуздя, опинитися у самому серці Росії, в отій ідилічно-лубочній російській глибинці, де живуть омріяні наївними мало-, зовсім малоросійськими пісатєлями настоящіє простиє русскіє люді – оті добрі, сердечні, готові поділитися останньою сорочкою.
Для вас, наївних, для вас, в кому запалена ще Толстим свічка віри в цей народ палахкотить, бодай кволо, й досі, аз речу: не бавте себе ілюзіями! Цих простих добрих людей там немає. Сорочкою поділяться, лише попередньо знявши з ближнього, що балакає «нє на том язикє». Плебс піддається зомбуванню найлегше.
Що плебс – патриції! Із придворно-дворянського Санкт-Петербурга – заряд монархічно-православного духу, помноженого на «Сталін все дєлал правільно!», зі стольного граду Москви – «Ваш Мазепа – прєдатєль, ваш Бандера – прєдатєль! Ви нєнавідітє русскій язик!», з отієї билинної глибинки, з города Мурома-Суздаля-Іваново – три богатирі-письменники, вони ж – полковники у відставці: «Вокруг врагі! Россія в опасності!»
І я зрозуміла, чому на фестиваль послали жінку. Хлопці, ви б їх просто по-чоловічому побили, і на тім би си стало. А моє прізвище таки не Кличко, я таки галицька пані, мені не личить, моя зброя – перо і струни.
І слово: «Не там ви, панове полковники, ворогів шукаєте. Як далі так піде, то незчуєтеся, як Санкт-Петербург опиниться на китайсько-фінському кордоні!» Замислилися…
Струн на фестивалі не бракувало. Чотири гітари, квартет могутніх чоловічих голосів – ансамбль міфічного уже хору МІФІ – Московського інституту ядерної фізики – з безсмертним «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались» перетворив вечір на ранок так непомітно, що навіть обіцяна Фатьяновим «Солнечная поляночка», вмита зливою, не втратила свого затишку. Хай під парасольками, люди збиралися на кожному концертному майданчику у кількості, давно не знаній українським заходам, що ми називаємо масовими.
Якоїсь хвилини стиснуло серце – а де вони, наші фестивалі пам’яті видатних поетів, що зібрали б 5 тисяч людей? Зів’яли разом із «Червоною рутою»? Засохли, знебарвилися, вийшли з моди? Бо не дбаємо. Сягаємо по тонкі вина елітарного, не дбаючи про березовий сік, простотою і задушевністю якого живиться народна любов. А в Росії плекають, держава фінансує, вкладає кошти, підживлює пам’ять поколінь, і розцвітають на цьому ґрунті квіти у хоровому виконанні, які вони називають патріотизмом, а ми – великодержавним шовінізмом. Заключний номер гала-концерту – діти у військовій формі. І стало страшно – куди вони зібралися, супроти кого? До чого вони готують своїх дітей?
«Вставай, Россия! Не робей, Россия! Россия, мы с тобой – и в мир, и в бой!» – заключна композиція у виконанні дитячого ансамблю, де хлопчики – в костюмах війська всіх часів – від поля Куликового до сучасних десантників. І сльози розчулення на очах дорослих. І щирий подив на моє стривожене: «Люди, та ви що, до війни готуєтеся? Проти кого?» «Да протів всєх! Кругом врагі!»
Співає Робертіно Лоретті свою безсмертну, але не таку вже дзвінку «Джамайку», а бабуся, з отих, що «простиє русскіє люді», гукає: «Ти чьо там пайош? Ти па-русскі давай!» Читаю вірші – українською та один – російською, щоб зрозуміли, що ми й так можемо, а витончений московський інтелігент: «Леся, как ти могла? Ти сказала – стихи на вашем язике! На каком – вашем? Язик у нас один!»
Сумна година… Так і пригадалося давнє:
«В інших – сусіди, а нам від них
Тільки сама морока.
Гори Карпати Господь воздвиг,
Мабуть, не з того боку».
І раптом: «Они уничтожают русский язык». Ой, знову за рибу гроші! Ба ні, мова про інше, російська письменниця з болем: «Эти малограмотные люди при власти уничтожают русский язык в России! У нас не стало грамотных редакторов, знаменитый в СССР Литературный институт превращен в платные курсы, старые преподаватели, настоящие знатоки языка, уходят, преподавать некому! Зачем им наш язык? Они его не знают и учить не хотят! Им фени хватает!» Ой, яка ж знайома пісня! Та ми ж із вами справді брати! І біда у нас спільна.
На прощання: «Мы любим вас, приезжай на следующий, 40-ый праздник, привози побольше своих!» І ви приїздіть до нас, хлопці. До Києва приїздіть, до Тернополя, на нашу бандерівську Галичину. Повернетеся до своєї Москви та Мурома переконаними бандерівцями.
І знову дорога. Знову Владімір, місто, славне тюрмою. «Владімірскій централ, вєтєр сєвєрний». Спасибі Тобі, Господи, що сподобив стати отут, вклонитися, віддати шану героям мого роману, катованим цими стінами «Лицарям любові і надії» – о.Василю Величковському, моєму дядькові Володимиру Романчуку та його другу Петру Кекішу, зв’язковим генерала Шухевича Катерині Зарицькій – Незламній, Дарії Гусяк, Галині Дидик, що відбували тут нежіночий, нелюдський 25-літній термін і ділили ці стіни зі своїм катом – генералом-убивцею Павлом Судоплатовим. Ні, недаремна ти, моя несподівана мандрівко у серце Росії.
Знову Москва. Шоста година ранку. Попереду – вісім годин очікування поїзда у жахливій бомжатні Київського вокзалу, де статті Конституції СРСР на стінах вже заросли пилом десятиліть, а сучасний сервіс ще у планах. І тут раптом: «А куда ты пойдешь? Давай ко мне, кофе выпьем, отдохнем. Ты в Москве бывала? Что видела?» – це юна висхідна зірка російської естради – Володимир Брільов, «Білий ангел» (це його найвідоміша пісня) у чорному. От уже від кого не чекала!
З Володимиром Брільовим, лауреатом конкурсу Сан Ремо.
Була я в Москві. І саме в такі липневі дні 1963-го. Ми поверталися з Колими додому, в Україну, і тато з мамою повели дитину в зоопарк. Ото й усієї Москви.
Так цікаво іти містом у супроводі «зірки»! Дівчатка посміхаються, підморгують! От вона, Київська бомжатня, на коротку хвилю обміну квитка. А потім таксі по проспекту і… Неймовірно… Зоопарк… Знову зоопарк, як тоді, в дитинстві! Білі ведмедики в басейні, фламінго в чистому озерці, кондори у високому небі, змії… ні, до змій не підемо, скоро на роботу, безкоштовно всіх побачу. Чи знаєш ти, хлопчику з неймовірним голосом, що зробив зараз не для мене – для своєї країни? Щоб «Із Росії – з любов’ю» – хіба так буває?
Леся Романчук, Тернопіль
Липень, 2012
Це написано у 2012 році для «Літературної України». Стаття так і не була надрукована, без пояснень. Мабуть, неформат. І як пишуть в романах: «Хіба вони могли знати, що не мине й двох літ, як…»
836загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні
Без коментарів