Вхід

І приходить відповідь..

75279409_528753011191590_8254809069966065664_n

Поминальний день. Світимо свічки Сашкові. Підходить незнайома жінка, до Тараса здивовано:

- То ви живий?

Тарас не може зрозуміти, з якого дива пані вважає, що він мав би покинути цей світ. А жінка не зводить з нього очей:

- Коли я 7 років тому везла вас в кардіологію, ви двічі вмирали у мене в швидкій, думала, не довезу, а ви – вижили?

Тарас пробує пояснити, що він, слава Господу, не бував досі в кардіології, і не має такого бажання, а я потихеньку починаю розуміти, в чому справа. Жінка показує на пам’ятник:

- Але ж це ваш син?

Я допомагаю:

- Ні, Тарас – мій чоловік, але він Сашкові не батько. Мабуть, ви маєте на увазі Олександра Куртіша. Це ви везли його з інфарктом в грудні 2012-го з Кременця до Тернополя в реанімацію?

- Так.. Я – лікар-кардіолог, мене звуть Галина Володимирівна. Він був дуже важкий, дуже.. Дорогою двічі був стан клінічної смерті, ледве врятували.. І знаєте, в ті хвилини він кликав сина – Сашка і вас..

Згадую.. Перед очима – той грудневий день 2012-го, п’ятниця. Дзвінок від Сашка.

- Ти звідки, сину?

- Ми прийшли на Гаваї.

Я чекаю розповіді про ті дивовижні острови, але Сашуня говорить про інше. Швидко, дуже швидко, наче боїться не встигнути:

- Мамцику, в тата – інфаркт. Важкий. Вони везуть його зараз в Тернопіль, в реанімацію.

- Звідки ти знаєш? Ти ж ніколи йому не дзвониш!

- Ніколи не дзвонив, а сьогодні щось як вкололо. Відповів не тато, а тьотя Рая, вони зараз в машині, їдуть в Тернопіль.

Такого голосу я ніколи не чула від свого іронічного сина:

- Мамцику, я прошу тебе, поїдь до нього. Я знаю, ти його витягнеш.

- Але ж ми не бачилися майже 20 років..

- Поїдь, будь ласка, якщо не поїдеш – йому хана..

Він так і сказав – хана.. я пам’ятаю кожне слово.

- Добре, я поїду. Напишу тобі в Контакти потім.

- Мамцику, скажи йому.. скажи йому, що я його люблю.

Ніколи, ніколи, ні до, ні після, не чула такого..

Аж сьогодні зрозуміла, що вкололо синове сердечко – він почув, як тато кликав його, коли над головою стала смерть.

- Він кликав вас – то Лесю, то Сашка.. – в очах лікарки – сльози, хоч минуло 7 років, і не одного, мабуть, хворого довелося їй везти в реанімацію за роки праці. – У мене тут неподалік родичі поховані, коли приходжу, завжди згадую той випадок. Такий молодий ваш хлопчик, такий гарний.. і на тата схожий. І тата шкода – таким молодим помер.

- Тато? Чому – помер? Батько Сашка якраз вижив.

- Як вижив? Після такого інфаркту? У нього ще й шлункова кровотеча почалася, на моє щастя вже там, на порозі реанімації, я встигла здати живим. Ми ввели тромболітики, щоб розчинити тромб, а в нього була виразка.. і кровотеча..

- Кровотечу зупинили.

- Як зупинили? Хірурги? Оперували? – на обличчя сумнів і недовіра. Колега знає, що з обширним трансмуральним інфарктом ніхто не дасть хворому наркоз і ніхто не ризикне оперувати.

- Ні, не хірурги.

О, добра жінко, я розповіла б тобі, яким чином зупинилася та кровотеча, яким дивом дивним, але ж ти не повіриш. Але батько Сашка – живий. Це неймовірно, але це – факт. Вижив і після інфаркту, і після інсульту, що стався через тиждень, в ніч з 22-го на 23-тє грудня 2012-го року – день у день, рівно за рік до дати, написаної на Сашковому надгробку.

Чому все так? Хто, яка рука, який чин відвів смерть від Олександра-старшого? Чому впало на Сашуню-молодшого?

А я прийшла тоді до нього. Прийшла. Вхопила на роботі халат, гроші в банкоматі – бо як в реанімацію без грошей, таксі – і поїхала. Обласна лікарня, перший поверх – реанімація. Поки одягала халат, краєм ока і вуха записала розмову чергового лікаря і якоїсь жінки – ніби знайомої чимсь, ніби – ні:

- Стан дуже важкий. Готуйтеся до гіршого.

Жінка мовчить, лиш судомно схлипує.

- Думаю, до ранку.. Інфаркт обширний, і ще ця шлункова кровотеча.. Вистачило б чогось одного.

Жінка гірко схлипує.. виходить.. двері зачиняються..

Користуючись правом білого халата, заходжу туди, де ряди білих ліжок розділені білими простирадлами. Пищать монітори, мерехтять кардіограми. Питаю – де?

- А ви йому хто?

А я йому хто? Та ніхто..

- Я – мати його сина, – знаходжу відповідь, що не суперечить правді.

Ми давно не бачилися. Майже 20 років, якщо не рахувати короткого побачення в день Сашкового 16-ліття: «Вітаю.. Квіти – тобі.. А знаєш, це була моя велика помилка..» – на прощання.

Де він, той красень під чорним вусом, що поїхав за мною з Джанкойського вокзалу до Тернополя в тому, в чому стояв? Хто цей чоловік із синіми губами? Ці руки – вологі, безвладні, холодні..

- Саша, розплющ очі. Будь ласка, розплющ.. Це я..

Тримаю руку, пробую зігріти, а вона чужа й холодна, немов уже з того світу. Але очі ще живі:

- Це ти? Ти прийшла. Значить, я буду жити.

Він зовсім не здивувався тоді, зовсім. Аж сьогодні я зрозуміла, чому. Він покликав, ми із сином почули. Все правильно. В таку хвилину вмикаються якісь інші засоби комунікації між Гаваями і мамою, яку тато покинув задля іншої жінки 20 років тому.

- Жити? Ти будеш жити, навіть не сумнівайся! Ти мусиш жити! У нас тут ніхто нікуди не вмирає! У тебе син в морі. Він сказав, що я маю тебе витягнути. Ти будеш жити, чуєш?

Олександр-старший завжди був слухняним. Якщо Леся сказала – Олександр зробив. Леся сказала – мусиш жити, він слухняно виконав команду.

Але.. Кардіомонітор над головою малює такі гори і долини, що моє лікарське око воліє не бачити, показник пульсу співає таку азбуку Морзе, що хай би не чути ту крапку-крапку-тире.. судомний рух – і лоток наповнюється кров’ю.. Медсестра зітхає, вимірює кількість..

Надаю невідкладну допомогу, не описану в жодному з клінічних протоколів – руку на живіт: «Кровотеча, пішла геть! На ліси, на болота, тут тобі не ходити, крові козацької не пити, кості християнської не ломити!» – так робила колись бабуся Меланка, сільська знахарка. Від себе додаю: «Судини, ви тромбуєтеся. Тромбуєтесь, чуєте? Все, більше жодних кровотеч, транестат вас візьми!»Оце й була вона, та хірургічна допомога, Галино Володимирівно, а не скальпелі-затискачі-тампони..

Сім років не давало спокою – а звідки Сашко дізнався, що з татом біда? Як відчув там, на Гаваях, які на протилежному кінці світу, що треба бити у дзвони? Чому послав мене, чому вірив, що допоможу?

І в цей день Усіх святих, який поєднує живих із вічними, прийшла відповідь – він покликав. Дякую тобі, жінко. Тепер знаю.

І ще знаю, що рятує нас на краю життя і смерті. Любов. Тільки вона.

1779загальна кількість відвідувань,4відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар