Вхід

СОБОР

ослик

 

СОБОР

- І що ж за уперте створіння отой віслюк! – Павло ходив довкола тварини, що наче вкопала всі свої чотири копита в пісок і нізащо не бажала рушити з місця. – Поглянь, Варнаво, він наче насміхається з мене!

Осел справді вишкірив свої величезні жовті зубища і крутив головою, наче реготав із марних людських зусиль.

- Та що ти його вмовляєш! Уперіщ кілька разів упоперек спини, то й побіжить, знатиме, як не слухатися господаря! – порадив один з подорожніх, простягаючи нагая.

- Дякую за пораду, добрий чоловіче, але ми вже якось без нагая, – погладив лискучу сіру шерсть віслюка Павло. – Знаєш, осле, траплялося мені бути битим – і палицями, і нагаями.. боляче.. Чомусь людям властиво змушувати ближнього до вчинків нагаєм.. А я до них – зі словом. І знаєш, слухають і чують. Бо нагая бояться. А я хочу, щоб любили.. Ну, чого стоїш? Рушай уже!

Павло гладив тварину, вмовляв, і віслючок, здавалося, слухав, та з місця не рушав, хоч що йому роби.

- Вчителю, сідай на мого мула, а я вже якось домовлюся із цим упертюхом, – Тит зіскочив з мула по-молодечому хвацько і рішуче взяв осла за повід, проте Павло відвів його руку.

- А пригадай-но, Тите, притчу про Валаамову ослицю.. Може, наш ослик не з упертості зупинився, а хоче попередити про небезпеку і тому відмовляється рушати?

- Небезпеку? Та яка небезпека може чекати на нас в Єрусалимі, у домі Якова? – обізвався Варнава.

- Світ повний небезпек, – гірко зітхнув Павло. – Господь теж в’їжджав до Єрусалима у славі, і люди кидали під ноги Йому свої одежі, радо вітали пальмовим гіллям.. А потім ті самі люди кричали Понтію Пілату: «Розіпни!»

Наче у відповідь на ці сумні спогади віслючок закрутив головою і бадьоро рушив уперед, заперечуючи свою причетність до роду ослів Валаамових.

- Та він просто стомився! – зрадів Павло і пішов поруч з твариною, даючи молодому осликові ще трохи відпочинку. – Мудрі вони створіння, ці віслюки! Дуже працьовиті. Можуть везти вантаж, більший за самого себе. Їдять всяку колючку, всяку траву, але ніколи не чинять над собою насильства – якщо ослик стомився, то відпочиватиме стільки, скільки йому треба, щоб відновити сили. Кінь летітиме учвал, рятуючи господаря від погоні, а потім упаде, спаливши собі легені тією гонитвою, і більш не встане. А хто коли чув про віслюка, що впав, знеможений працею? Ні, ці створіння мають якийсь свій розум, що зупиняє їх, не дозволяє працювати понад можливе.. Він не впертий, він розумний, наш віслючок!

- І від кого я чую ці слова? – звів руку до неба, наче закликаючи цю прозору синяву, з якою дивиться на нас всевидюще око, у свідки, Варнава. – Хто говорить про мудрість віслюка, що вміє оберегти себе від надзусиль, щоб не впасти з пересилення й перенапруги, і щоб рід віслючий не перевівся через людську захланність, що навалює на спину бідолашної тварини все, що сама не підніме, та ще й власне товсте тіло на додачу! Хто промовляє ці мудрі слова? Той, хто сам не раз встає з ложа немочі, бо так велить йому обов’язок? Той, хто йде і не зупиняється, хоч варто прилягти й зберегти сили.. Той, хто ризикує життям, проповідуючи перед натовпом, не знаючи, що звідти полетить – «Осанна», чи каміння..

Тит засміявся не так від слів Варнави, як спостерігаючи за Павлом. Той скрушно почухав лисину, немовби визнаючи рацію друга – так воно і є, ніде правди діти..

- Ти чуєш, віслюче? Чуєш, що говорить сей чоловік, який пройшов зі мною шлях від Єрусалиму до Антіохії та Лістри? Він ставить тебе, нерозумну тварину, мені за приклад! І що я можу відповісти? Хіба зітхнути і погодитися!

Віслючок схвально похитував мудрою сірою головою, немов погоджувався з людьми, і трюхикав собі поволеньки, здіймаючи пил своїми маленькими копитцями.

Тит і Варнава також спішилися і крокували поруч. Дорога стелилася прибережною Шаронською долиною від Кесарії Палестинської через Антипатриду та Ариматею, з рівнини на пагорби, які тут називали горами. Минули потік Кана, ще якісь більші та менші потоки-ріки, що несли свої води до моря, Нашого Моря, як називали його римляни, це внутрішнє море, оточене зусібіч землями Римського світу.. Море приносило в землі юдеїв не лише судна з товарами, але й прохолодні вітри, що вистуджували уночі розпечені денним жаром пагорби і вкривали ранішньою росою траву обабіч шляху на радість мулам та віслюкам.

- А я все думаю, брате, як воно буде, коли ми всі зберемося разом, ті, хто був з Учителем при Його земному житті, і ті, хто приєднався згодом. А когось уже й серед живих нема.. Якова Старшого, із синів Заведеєвих, того, що Учитель назвав Воанергес, сином грому, страчено мечем.. Ірод Агріппа наказав, навіть суду не вчинивши.. Іван залишився один.. Брата Петра кинуто до темниці, і лише чудом упали йому ланцюги і визволений був.. Яків, Брат Господній, живе в Єрусалимі поміж юдеями і поводиться так, аби ніхто йому не дорікнув неправедністю, бездоганно дотримуючись кожної букви Закону, й водночас є головою нашої церкви.. – розмірковував Варнава, поки ноги відміряли шлях до міста, чи не той самий, яким долав свою останню дорогу до столиці Ісус.

- Так, брате, сам весь час не випускаю з думки.. Як зустріне нас Яків, чи зрозуміє, з чим прийшли.. Він не бував у тих землях, які ми з тобою сходили уздовж і впоперек, не знає світу язичників, звичаїв у тих краях.. мусимо розповідати, переконувати.. І ще – тривожуся, чи стане на наш бік брат Петро. Згадай, з якою пересторогою прийняв він моє навернення дорогою до Дамаску..

Варнава поклав руку на плече другові:

- Але ж ми з тобою добре розуміли цю пересторогу. Не так легко прийняти щирим серцем того, хто переслідував братів. Та Петро зумів тоді перебороти недовіру. Зуміє й тепер. Ми ж добре знаємо, що він охрестив язичника Корнилія – римського сотника, і трапезував з його родиною. Петро на нашому боці, навіть не сумнівайся!

Дорога, довга й повільна, текла їм назустріч, текла рікою кам’янистою і порошистою, б’ючи до твердих мозолів струджені ноги.

Автор ілюстрації “Апостол Павло з осликом” – Олеся Томків

1064загальна кількість відвідувань,6відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар