Вхід

Софія і Наполеон

14

Софія не на жарт замислилася, а куди ж веде дорога із цього дому – догори чи донизу? Що вона тут робить, чим займається? За що їй такі вигоди і чим доведеться за них заплатити? Спасінням душі? Тоді їй анітрохи не треба ані посмішок Анни, ані послуг Роберта, ані чорного шовку спальні, ані білого рояля у золотавій кімнаті.

Та одного все ж треба. Отієї кімнати нагорі, бібліотеки, де можна читати лише при свічках. Там зібрана вся мудрість світу, і вона, звичайна земна жінка, може, має дивне право обирати книгу, перегортати сторінки, та ще й не всі, а лиш ті, що самі відкриваються, і читати, читати, запам’ятовувати дещо, бо всього в земну голову не вкладеш, і знову читати, читати…

Спершу замислювалася – а навіщо? Зрозуміла зовсім скоро – чужі думки, перекладені на мову твого власного життя і досвіду, народжують власні, інші, не схожі, суперечні та суперечливі, з власними висновками, що вказують шлях, – тобі і твоєму народу. І ці власні думки, записані і надруковані, можна виносити із цього будинку, тиражувати, розповсюджувати. Може, задля того вона тут?

Розсміялася так голосно, аж таксист, що повертав уже на Панську вулицю, глянув скоса на свою постійну пасажирку – чи все із нею гаразд, чи не покинув здоровий глузд цілком здорову на вигляд пані.

Думки! Думки, свої та чужі, мудрі чи не дуже, та хай би собі й геніальні – та кому вони у цій країні потрібні? Навіщо вони? Кому тут треба слова, книжки? Та нікому! Кільком тисячам людей, що досі вміють читати. Це греки, римляни, італійці, французи цінували своїх філософів та поетів, сперечалися, обговорювали. А ти заморочуєшся у вічному та минущому, у розплаті та карі, в обов’язку та безвідповідальності! Кому воно сто літ потрібне – думки та висновки? Кожен сам собі наймудріший, а ти шукаєш, шукаєш…

Водій уже відшукав потрібний будинок, послужливо відчинив постійній клієнтці дверцята машини, понад те, хотів і хвіртку відчинити – занадто важкою ви давалася ця кована споруда, ба ні, не вдалося:

- Зачинено, мабуть…

- Хіба?

Софія ледь торкнулася клямки, і хвіртка відчинилась.

Водій ще хвилину видивлявся, шукаючи таємничу кнопку, що підкорилася жіночій руці, а потім ще кілька разів намагався в різний спосіб натиснути – чортова клямка не реагувала жодним чином.

- От, блін, понавидумують кляті буржуї… Електроніка… – почухав потилицю – точку перемикання всеукраїнського розуму з одного місця в інше.

 

Мабуть, все воно завжди на краще. Навіть те, що спершу здається браком чи хибою.

Ніби й зле, що з Анною не можна поговорити про кафедральні та університетські проблеми, бо вона у цьому нічого не тямить, а виявляється, що на краще – бракувало іще вдома перемелювати недомелене в праці. Та й сам побут у будинку налаштований так, що поворот клямки геть вимикає все, що поза хвірткою. Тут – інший світ. Ніби й країна інша. Тут інша мова – у ній немає слів «проблеми» та «негаразди», тут завжди всього доволі. Сюди не долітають мирські тривоги і печалі. Тут – інше… Тут замислюєшся над проблемами й негараздами світу та світовлаштування.

Як непомітно добігає кінця день у будинку, де стільки цікавого! Постоїш на веранді, пройдешся садом, глянеш, як наливаються соком виногрона, посидиш хвилину-другу за роялем, послухаєш відлуння Шопенового вальсу з далекої і такої близької Щастигори. Здається – хвилинка, а день минув. І ніч, синя, шовково-прозора й оксамитово-густа, накриває сад, і виноградник, і будинок, і думки стають густими і синіми.

А нагорі – кімната, де книжки і свічки, мов перехід до іншої країни…

Сюди тягне якась дивна гравітація. І дерев’яні гвинтові сходи зовсім не перешкода, в цьому є щось казкове – підійматися увечері зі свічкою, потім запалювати свічки обабіч крісла та столу, відшукувати на полиці книгу, до якої тягнеться рука. Та сьогодні книга лежить на столі. Грубезний том із «Полиці великих». Серце завмерло у передчутті – зараз хтось прийде. Звідки, з минулого… Хто?

Повіяло дивним холодним вітром. Свічки згасли, ніби цей повів задув їх, а потім засвітилися знову. І в кріслі навпроти з’явився співрозмовник. Дуже знайомий. Невисокий, навіть маленький на зріст, повний, у військовій формі французької армії початку дев’ятнадцятого століття. Не впізнати його міг би хіба сліпий.

01-jyaclmn

- Це ви… сір? – Софія звернулася до імператора автоматично, не думаючи, не вибираючи титулів. Досить книжок начиталася, досить фільмів побачила.

Посмішка вдоволення майнула вузькими вустами.

- Ви упізнали мене? Значить, моє життя минуло недаремно.

Він підвівся, пройшовся рвучким енергійним кроком. Шкода, кімнатка замала, пожалкувала Софія. Цікаво роздивитися гостя, тим паче такого… Чому ж він прийшов? І чому саме він? Чи не тому, що вчора вона торкалася цієї книги на «Полиці великих»?

Імператор, мабуть, не вперше у цій кімнаті. Чи просто не звик виказувати свого подивування. Зате Софія дивилася очима завбільшки з… мандарин.

- Чим це тут пахне? – Наполеон повів носом.

Софія напекла раків. Невже внюшив щось не для імператорського носа? Направду, чим тут пахне? Та нічим особливим – свічки, та ще специфічний запах старих книг.

- Це – запах жінки… То так тепер у вас пахнуть жінки? – ніс невдоволено зморщився. – Нічого натурального. Самі парфуми…

Софія полегшено зітхнула. А справді, чим тепер пахне жінка? Зубна паста, шампунь, гель для душу, дезодорант і ще – парфуми. Справді, нічого натурального. Особливо того, що полюбляв Наполеон.

- Сір, даруйте, я не отримала він вас попередження – «Жозефіно, не мийся», – хитро посміхнулася.

- Я писав це Жозефіні? Здається, Марії…

- Марія Валевська теж отримувала такі директиви? Значить, листи не збереглися.

- Історія часто зберігає дрібниці та дурниці, а не головне.

Наполеон глянув Софії в очі. І вона відчула, як німіє язик і слабнуть руки. От він, цей надзвичайний погляд! Як там говорив про нього один із солдатів: «Навіть якби його обличчя було циферблатом годинника, у мене б не стало духу, щоб глянути, котра година». Це був солдат старої гвардії, яка ходила в атаку тільки за старим звичаєм – з багнетом і врукопаш. «Не стало б духу глянути, котра година»… От вони, ті очі, що мали магічну силу, що підіймали армію і відбирали мову, змушували відвернутися британських генералів, що прийшли його заарештувати.

- А що – головне? Історія зберегла чимало… Отак, без підготовки: «У ранці кожного солдата лежить маршальський жезл», «Анархія – шлях до абсолютизму», «Народ, що не бажає годувати свою армію, буде годувати чужу»… О, ще «Від великого до смішного – один крок!»

- Навпаки, від смішного до великого. Я був колись маленьким смішним капралом…

- Але ж у величі Наполеона Бонапарта ніхто не сумнівається, навіть тепер, через сотні років, коли чимало зір минулого поблякло, – Софія зробила б реверанс, та сидячи якось не випадало, а підвестися і не могла, і не хотіла, і не належало, мабуть, господині цього незвичайного дому вклонятися хоч би й тіні великого імператора. Чи маленького капрала. Майже карлика…

- У величі… Мої наміри справді були величними, але…

- Нікому не вдалося завоювати світ силою зброї.

- А іншою силою? Силою добра?

- Силою добра вдалося. Силою любові.

- І хто ж цей герой?

- Христос. Він завоював світ силою свого вчення.

- Гаразд, із цим безглуздо не погоджуватися, але йдеться про справи земні. А на землі все і завжди розв’язувалося силою. Зброєю.

- Все і завжди? Але ж у нашій країні ми щойно змінили правління брехливого тирана на…

- На що? Чи на кого? На Марка Аврелія?

Софія не знайшла відповіді. Вона щойно сказала те, в чому анітрохи не була переконана. Світ іще вірив, світ ще сподівався. «Месію» ще приймали в пристойному товаристві, ще намагалися допомогти у здійсненні задекларованих «благих намірів». Та все чіткішою ставала картина невміння і небажання. Штурвал корабля опинився у руках людини, що не вміла читати карту і не бажала слухати тих, хто умів.

Бонапарт умів. Він знав. Знав не просто, в глибоко і наперед. Відчував. Передчував. Може, тому такі страшні у нього очі. Зіниці людини, що зазирнула у безодню. І безодня зазирнула у вічі йому. А може, він теж із тих, хто зазирнув в око вулкана? Там, поблизу рідної Корсіки, теж є гори, що дихають вогнем. У них неподалік Везувій, Етна. Чи не зазирнув юний Бонапарт у глибину землі, у глибину сущого? Він знав. Але навіщо тоді завойовував і завойовував? Чому не бачив берега своєму царству?  За одне життя пройшов всю історію Риму – від монархії, через республіку з лаврами першого консула до імперії. Навіщо? Лише задля влади? Що і кому він доводив нескінченними війнами, загарбанням територій, які у підсумку неспроможний був утримати?

Здавалося, у цій кімнаті співрозмовник чує не тільки слова, а й думки.

Навіщо? А чому б не завоювати світ, який прагне бути завойованим, якщо ти знаєш як і вмієш, якщо маєш величезну, добре навчену армію, яка готова іти з тобою на смерть?

- Ви любили не тільки запах жінки, а й запах смерті, імператоре. Запах поля бою. Когось, чи не Талейрана, приводили на поле, де пахло свіжим трупом – ще не згуслою кров’ю та нутрощами, і змушували вдихати цей запах.

- Це запах перемоги. І ціна перемоги. Переможець повинен знати і пам’ятати цей запах ціни життя… Бо останнє слово залишається за переможцем. І праві тільки останні.

- Історію війни диктує переможець, знаю. Але ж було не тільки сонце Аустерліца, було й Ватерлоо! Була врешті-решт, Москва, звідки ви, сір, ганебно утекли, втративши мало не всю армію. Хіба це перемога? Втім, даруйте, мабуть, ви тут не для того, аби вислуховувати мої міркування… Гості з «Полиці великих» приходять, щоб сказати щось важливе, хіба не так?

- Ми не приходимо. Ми залишаємося в історії навіки, щоб своїми справами і думками допомагати наступним поколінням не повторювати наших помилок.

12

Софія сумно посміхнулася:

- На жаль, сучасні політики мало цікавляться справами і думками попередників, їм здається, що все необхідне для досягнення мети їм відомо.

- Неук тим і відрізняється від людини освіченої, що завжди  всім задоволений. А велика політика – всього лише здоровий глузд, застосований у великих справах.

- Я пригадала ще один афоризм, що належить вам, сір: «Військо баранів, очолюване левом, сильніше за військо левів, очолюване бараном!» – ой, як це про наше сьогодення… Не порятують леви, як на чолі баран…

- На чолі вашої країни – баран?

- Баран, що себе має за лева, мабуть, небезпечніший для долі країни, ніж кобра. Він не кусає, не розриває на клапті, він просто… спить. Не робить нічого. Хіба це не злочин? Адже навколо чимало досвідчених, фахових людей, які знають, що можна зробити і як!

- Виграв битву не той, хто дав хорошу пораду, а той, хто взяв на себе відповідальність і наказав виконати. А для керівництва печаткою потрібен батіг та остроги!

- Батіг та остроги? Ні, наш для цього… занадто добрий…

- Коли про монарха говорять, що він – добрий, значить, він ані до дідька не годиться!

- Але ж змінити все й одразу… неможливо…

- «Неможливо» – слово з лексикону дурнів! Або нездар. А найбільша з аморальностей – братися за справу, якої не вмієш робити.

- Особливо, якщо це стосується посади президента країни…

Софія зітхнула гірко. Перед нею стояв… ні, міряв неспокійними кроками кімнату чоловік, що знав, умів, досягав, перемагав, та однаково скінчив життя на острові Святої Єлени, гнаний та упосліджений. Вже потім його прах повернуть до Парижа, з величезними почестями пронесуть труну вулицями крізь натовп – у риданнях і квітах, поховають майже у мавзолеї – як найбільшого з французів.

Невже все пізнається у порівнянні, невже величне бачимо лише після відходу? Чи не видадуться потім величними діяння нинішнього карлика духу, що засів на Банковій, милується раритетами та випасає бджіл у час, коли треба будувати державу? Ні, не видадуться. Бо немає їх, просто немає. Є тільки час, який спливає, невтомно та невблаганно спливає, наближаючи зміни. І народ хоче їх, змін, завжди.

- А хто знає, не спробувавши? – не на захист, не на звинувачення, а просто заради справедливості ще гіркіше зітхнула Софія.

- Кому дано – знає.

- А ким треба бути, щоб знати, що можеш? Яким?

- Ким? Я буваю то левом, то лисицею, основний секрет полягає у тому, щоб знати, коли слід бути тим чи іншим. І ще – у політика немає серця, є тільки голова. Немає голови – немає нічого. Один поганий головнокомандуючий завжди краще, ніж два хороших.

- На що ви натякаєте?  Їх двоє, і тому це погано?

- Насправді у вас є тільки один з них. Другий просто не існує. Тільки інший ніяк не може цього зрозуміти. І немає нічого більш зверхнього, ніж неміч, яка відчуває підтримку.

- Але ж без цієї підтримки він нічого не зможе зробити!

Хтось інший би розреготався. Наполеон посміхнувся – ледь помітно, просто губи розтягнулися і куточки їх піднялися вгору.

- А навіщо потрібен монарх, нездатний на звершення? Та ще й такий, що потребує підтримки жінки?

- Без цієї жінки він – ніхто. Вона посадила його на престол, вона підняла людей на його підтримку, а тепер він віддячує їй суто по-чоловічому – мавр зробив свою справу, мавр може іти. Але ж ви ставитеся до жінок інакше, у ваші часи жінкам не було місця у політиці та керівництві державою… Жінки в історії Франції мали зазвичай не дуже добру славу: Марія Медічі – отруювачка, Марія Антуанетта – розпусниця та марнотратка. Ну, хіба Жанна Д’Арк…

- Зате в російській історії була Катерина Велика, у Британській – Елизавета, Віктолрія… Та погодьтеся, роль жінки – не в тому, щоб керувати арміями, а зовсім в іншому…

Погляд його потеплів, і Софія зрозуміла, чому цей маленький чоловік мав славу неперевершеного коханця серед жіноцтва – хіба можна опиратися таким очам… Хіба можна опиратися рукам, що тримали в долонях чи всю Європу?

- Жінка не повинна рятувати світ, вона має прикрашати його, щось на кшталт цього, імператоре? – Софія незчулася, як посмішка безсмертної Жозефіни прикрасила її обличчя. – Жінка – приз переможцеві, красива річ, розвага?

e9a41f983b615fc6e2cfbfd736bb4d49

- Кохання – заняття для нероб, для воїна – справді розвага, а для государя – підводний камінь. Красива жінка подобається очам, а добра – серцю. Перша буває красивою річчю, а друга – справжнім скарбом.

- І ви знайшли свій скарб? У вашому житті було безліч жінок, кого ж ви по-справжньому кохали?

Та відповіді на питання не дочекалася – війнуло нетутешнім вітром, книга закрилася, і співрозмовник зник, залишивши після себе лише запах – чоловіка і… перемоги.

Софія спробувала відкрити книгу, і сама із себе засміялася – ну, куди ти зі своєю тимчасовістю до нетутешнього, хто тебе туди пустить?

 

190загальна кількість відвідувань,6відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар