Вхід

Священномученик Григорій Хомишин

220px-Grzegorz_Chomyszyn

220px-Grzegorz_Chomyszyn

„З Єпископа можна здерти мітру, відібрати відзнаки і окраси його достоїнства, можна його вкинути до в’язниці і закути в кайдани, однак самого достоїнства і влади його ніяка сила світу цього не може йому відібрати і він і з в’язниці, подібно, як св. Апостол Павло, буде управляти своїми вірними. Якраз тоді він буде найсильніший.

Не про Церкву, отже, не про віру і релігію я переживаю, але я боюсь про добро і долю цілого мого народу. Бо де влада і повага Церкви знехтувана, чи там можливий послух і пошана для всякої іншої влади? Чи можливий там лад, порядок і спокій? Де Церква переслідувана, де віра і релігія понижена, де Духовенство зневажене, чи там нарід може правдиво поступати і правильно розвиватись? Чи там всякий дорібок не обернеться на загибель свого народу?”

                                            (єп. Григорій Хомишин)

 

Існують люди, відзначені Господом ще при народженні. Все своє життя вони наче готуються до прийдешнього духовного подвигу, кожним кроком доводять, що дорога чесного Христового служіння пряма і чиста, треба лише бачити мету і крокувати до неї неухильно.

Доля може підносити їх до вершин влади, світської чи духовної, може посилати перешкоди, може сипати під ноги терня, може кидати до темниці і катувати пекельними муками ще за життя, але той, хто прийняв Христові заповіді за дороговкази, пройде земні путі достойно і прийме всі випробування зі смиренням і вірою, і не відречеться, і дивитиметься в очі мучителям, і бачитиме в них свою останню годину, і прийме свій хрест мужньо і гідно…

Григорій Хомишин, син Луки, народився 25 березня 1867 році в селі Гадинківці Гусятинського повіту Тернопільської області в селянській сім’ї. Навчання розпочав у невеличкій сільській початковій школі. Вчився там недовго, коли йому виповнилося дванадцять, священик Сімович рекомендує здібного хлопчика до подальшого навчання, він вступає до Тернопільської гімназії, яку закінчує 1888 року на відмінно.

Тернопільська гімназія дала світові та Україні чимало знакових постатей, що залишили слід в духовному, науковому та культурному житті країни. Тут у різні роки навчалися Лесь Курбас, I. Олексишин, Соломія КрушельницькаІван ПулюйО. СмакулаЯ. Стецько, ці стіни дали освіту кардиналу Йосифу Сліпому. Учні мали можливість не лише отримувати світську освіту, але й плекати своє покликання.

Григорій Хомишин з дитинства мав особливий дар побожності, тому в гімназії не лише дуже добре вчився і був взірцем належної гімназистові поведінки для інших, але й вступив до товариства «Апостольство молитви», щоб мати змогу розвивати свої здібності та потребу в духовному спілкуванні з близькими за переконаннями людьми.

Після закінчення гімназії побожний юнак вступив до Львівського Університету на богословський факультет. Роки навчання минули у ретельній праці, молодий богослов був невтомним у своїх студіях, та не менше, ніж над книжкою, працював над формуванням власної особистості, щоб стати не лише добре освіченим і учаним пастирем, а й цілком відповідати тому ідеалу священика, який собі уявляв у довгі години молитви.

Невдовзі після закінчення богословських студій, 18 листопада 1893 року, отримав ієрейські свячення. Молодий священик розпочав своє служіння на посту вікарія у кафедральному соборі м. Станіслава. Станіславський ординарій, Владика Юліян Сас-Куїловський помітив у молодому пастирі особливу іскру Божу та велику ретельність у виконанні своїх ообов’язків і дав йому направлення на поглиблення богословської освіти до Відня, Віденської Вищої Духовної Академії (“Августінеуму”), де Григорій Хомишин навчався з 1894 по 1899 рік, і водночас не полишав священичих обов’язків, працюючи при греко-католицькій парафії св.Варвари.

У 1899 році, здобувши ступінь доктора богослов’я, повернувся до Станіславова і продовжив священиче служіння в катедральному соборі.

23 грудня 1899 року призначений настоятелем катедри, згодом стає парохом міста Коломиї.

У 1902 році митрополит Андрей Шептицький кличе його до Львова і призначає ректором Львівської семінарії. Проте політична обстановка того часу не дозволяє віддати свої сили тільки викладанню. Лідер Руської народної партії О.Марков гостро виступає у пресі проти Греко-католицької церкви. Григорій Хомишин 15 листопада 1903 року висловлює своє обурення такою москвофільською позицією у відкритому листі. “Розпочинаються затяжні суперечки священнослужителя з представниками РНП, які триватимуть і в пору його єпископства. Г. Хомишина не задовольняла проросійська політична та ідеологічна орієнтація москвофілів, яка в його розумінні ототожнювалося з антикатолицьким спрямуванням їхньої діяльності” (Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько-політичного діяча. – Івано-Франківськ, „Нова Зоря”, 2006).

Через два роки, у 1904-му, номінований єпископом м. Станіславова. Прийняв єпископські свячення в катедрі своєї єпархії 19 червня 1904 року з рук Митрополита Андрея Шептицького, Перемиського Владики Костянтина Чеховича та Архієпископа вірменського обряду Йосифа Теодоровича.

Владиці Хомишину довелося очолити Станиславівську єпархію відразу після Андрея Шептицького, це було надзвичайною відповідальністю, та самозречена праця нового єпископа провадила і духовенство краю, і паству тим самим широким і чистим шляхом до Христового царства, який проклав Владика Андрей.

Прийнявши високі свячення, новий єпископ писав: «Програмою мого владицтва буде дбати про славу Божу і спасіння людських душ. Від цієї програми я ані не смію, ані не можу, ані не бажаю відступити». І кожен подальший крок Владики Григорія довів, що це не просто слова, а висока правда.

Довкола призначення о. Григорія Хомишина Єпископом Станіславським все було непросто. Політична ситуація складалася так, що пропольський уряд воєводстваволів матиєпископом кого завгодно, лиш не свідомого українця. А переконання Григорія Хомишина, відомого своїми проповідями, спрямованими на формування державницького світогляду пастви, були добре знані тогочасною владою. Та попри спротив, за наполяганням Митрополита Андрея, що користувався великим авторитетом, цісар Франц Йосиф Iномінував Єпископом Станіславським саме о. Григорія Хомишина.

Новий владика зосередив свою увагу на духовній формації священиків, підкреслюючи роль молитви у житті та заохочуючи священиків ретельнішого ставлення до пасторальних завдань та місійних викликів часу. Відвідувавусі парафії, організовуючи тижневі місії, коли він сам часто проповідував та сповідав.

Енергія молодого єпископабула невичерпною. Він невтомно працює над розбудовою єпархії, зокрема над втіленням своєї давньої мрії – виховання нового покоління священиків, здатного до активної відповіді на гострі питання світу, що неухильно змінювався, і спрямування духовенства на провадження пастви до духовного розвитку в любові до Ісуса Христа.

Як повідомляв часопис „Руслан”, новий владика одразу ж влився у культурно-просвітницьке життя Станіславівщини. Був протектором філії Руського товариства педагогічного у Станіславові, музичного товариства „Станіславівський Боян”, допомагав інституту товариства Руських жінок.

Не стояв осторонь і політичного життя. У травні 1907 р. відбулися перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права, в результаті яких українці отримали 27 мандатів. Членами палати панів на правах вірилістів (тих,що отримали мандат депутата не шляхом голосування, а через свій статус у суспільстві) стали митрополит А. Шептицький, єпископи Г. Хомишин і К.Чехович.

Стараннями Владики 1907 року у Станіславі відкрито духовну семінарію. Одночасно Єпископ Григорій докладає великих зусиль для розвитку монаших Чинів і Згромаджень та відшукує кожну можливість, щоб допомогти їм матеріально. Так, у липні1909року,єпископськакапітула (дорадчий орган при єпископові, що складається зі священиків) віддала дім з фундації інженера Осостовича на вул. Петра Скарги, 17 (тепер вул. Василіянок) у власність Сестер Василіянок, які заснували там інститут для дівчат, початкову школу та учительську семінарію. Таким чином продовжувалася праця щодо розбудови єпархії в усіх напрямках, з очевидною користю для всіх категорій вірян. З допомогою Владики Сестри вибудували на тій площі праве крило нового будинку, де розмістилися монастир і названі установи.

У 1920 році єпископ Хомишин запросив у Станіславів монаший Чин Найсвятішого Ізбавителя, доручивши йому парафію в околиці Гірки, де спорудив для монахів каплицю і монастир.

Єпископ турбувався не тільки про монастирі Станіславова, але й про монастирі цілої єпархії. Завдяки його старінням споруджено обитель для монахинь в Микуличині. Планував також реконструкцію відомого монастиря в Скиті Манявському, але Друга світова війна перешкодила його планам. Про те, наскільки він піклувався розвитком монашого життя в єпархії, свідчать статистичні дані: коли Хомишин став єпископом, тут було тільки п’ять монастирів, а в 1935 році їх кількість зросла до сорока одного.

Єпископ Хомишин опікувався закладамидопомоги дітям і дорослим, а також намагався всебічно підтримувати католицьку пресу. В рамках Католицької Акції створив організацію під назвою «Українська Католицька Обнова» і товариство «Скала». Завдяки його безпосередній участі були засновані католицькі газети «Правда» і «Нова Зоря».

Здавалося б, така високодуховна людина не може повноцінно дбати про мирське, та світ влаштований так, аби поряд із душею піклуватися про тілесні потреби слабких та убогих. Єпископ Хомишин виявився напрочуд активним і успішним і в цих трудах на благо пастви. «Єпархіяльне Товариство Непорочного Зачаття» придбало за його порадою у слушний час дві ділянки землі в Станіславові і спорудило декілька будинків, які потім здавали в оренду, використовуючи отриманий прибуток на єпархіальні проекти, оскільки пропольська влада неохоче відгукувалася на прохання греко-католиків. Разом із митрополитом Андреєм Шептицьким заснували «LendLоаnBаnk», впливовий фінансовий заклад, який мав сприяти розвитку української економіки. Таким чином єпархія мала можливість отримати фонди для спорудження церков і шкіл.

Невід’ємною частиною підготовки нового священства були книги. Брак новітніх джерел для формування світогляду сучасного пастиря спонукає о.Хомишина до невтомної творчої роботи. Фундаментальною працею Владики Григорія стала його книга „Парафіяльна Місія”, яка вийшла друком у трьох томах перед ІIСвітовою війною, а у 1999 році перевидана одним томом в Івано-Франківському єпархіальному видавництві „Нова Зоря”. „Парафіяльна Місія” є  пасторальною працею, актуальною і для наших часів, про що свідчить великий попит на неї серед сучасного молодого духовенства.

На ці роки припадає вагома частка творчого доробку Владики. У 1910 році написаний Пастирський лист «Про часте й щоденне приймання Пресвятої Євхаристії». У 1912 році опублікував працю «Пресвята Євхаристія», а в 1920 році – «Культ Пресвятого Серця Господа нашого Ісуса», що стала дуже популярною під назвою «червона книжка».

У цій праці Єпископ Хомишин подає богословські основи почитанняПресвятого Серця Христового та Пресвятої Євхаристії, а також різні форми почитання: молебні, акафісти, Свята Година, нічні чуванняз адорацією тощо.

Владика Григорій був не лише невтомним сіячем добра на ниві духовній, але й загальнознаний як відданий український патріот. Він завжди підкреслював, що є гордим з того, що він – українець та завжди молився за Україну і її народ, намагаючись молитвою і працею накреслити і втілити перспективи державотворчої формації українського суспільства. Найбільше Владика переймався  і журився роздробленням і взаємопоборюванням всередині українства, повсякчас закликаючи до національного примирення і порозуміння як запоруки у побудові суверенної держави та суспільного устрою, заснованих на Божому законі і моралі. Це часто призводило до конфліктів з польською владою.

„Любов до свого народу, – як будь-яка інша чеснота, яка не виконується без жертв і праці, – вимагає терпіння, терпеливості, витривалості й самозречення. Така любов не занепадає від спротиву, заподіяної кривди і невдячності, не шукає тільки свого задоволення, не очікує визнання від людей, не має на думці своєї власної користі, словом – не є самолюбною. Бо головний мотив такої любові – це любов до Бога…”(Григорій Хомишин. «Культ Пресвятого Серця Господа нашого Ісуса»).

Звідси отримала свої витоки і актуалізацію ще одна праця Владики–  публіцистичний нарис „Українська Проблема” (Станіславів, 1932 р. — 190 с.), а також «Пастирське послання про політичне положення українського народу в Польській державі» (Львів, 1931. – 38 с.). Вони сповнені мудрим і пророчим словом Архипастиря на зламі історичної долі України між двома світовими війнами.

Маючи особливий Божий дар аналізу та передбачення, єпископ журився майбутньою долею України, що видавалася йому не безхмарною з огляду на ситуацію в Європі – тотальний наступ більшовизму за Сходу і зародження нацизму наЗаході. 7 травня 1929 р. в листі до О. Назарука Г. Хомишин відзначає: “Се справді Божий допуст, що большевизм так обхоплює круги інтелігенції… Зближаються тяжкі часи, ворожий поступ грізний… се наслідок дотеперішніх компромісів чи короткозорості на тлі церковно-релігійнім”.

1930 роком датований Пастирський лист ієрарха до кліру і вірних Станіславівської єпархії „Про большевицьке переслідування релігії”. У ньому з усією силою властивого Владиці пророчого дару Григорій Хомишин застерігав галицьких українців від пагубних впливів комуністів.

У відомому Пастирському листі „Про византійство” (1931 р.) єпископ назвав більшовизм „найбільш небезпечною силою для українців, який несе голод, безвір’я, розруху”.

У липні та жовтні 1933 р. Г Хомишин приєднався до спільних послань Українського греко-католицького єпископату стосовно голодомору в Радянській Україні. 24 липня того року написане звернення „До всіх людей доброї волі”, а 17 жовтня – Пастирський лист „В справі допомоги Великій Україні”. У них владики закликали галицьких українців усіма можливими способами допомогти голодуючим.

А годинник історії вже відлічував останні хвилини спокою і миру.

Нападом гітлерівської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна. Два монстри – Гітлер і Сталін розпочали поділ Європи.

Наближався трагічний «золотий вересень»…

«Територія Західної України невдовзі була анексована Радянським Союзом, що спричинило нову політико-ідеологічну ситуацію в регіоні. Припинили свою діяльність українські політичні партії і громадські організації, що легально існували за часів Другої Речі Посполитої. З осені 1939 р. до осені 1940 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками, депортовано до Сибіру без суду і слідства близько 10 % населення. Відповідно до чинного радянського законодавства відокремлено Церкву від держави, в школах припинено викладання релігії, націоналізовано церковні і монастирські землі. Крім того, закрито навчальні заклади ГКЦ: богословську академію, духовні семінарії, наукові установи.

Однак в цілому на перших порах нова влада утримувалася від радикальних заходів щодо ліквідації ГКЦ, хоч її антирадянська спрямованість, зв’язок ієрархів та духовенства з національним українським рухом були очевидними. Це пояснювалося рядом причин. По-перше, миттєве знищення ГКЦ призвело б до активізації українського підпільного руху, могло викликати масовий протест населення. По-друге, ліквідація Церкви могла б спричинити небажану реакцію Ватикану, міжнародних товариств. По-третє, нова влада не наважувалася посягнути на великий авторитет митрополита А. Шептицького.» (Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин).

От як описує цей період життя Владики Василь Бабій у книзі «Владичий жезл в Богородчанах»: «Кир Григорій достатньо терпів у своєму довгому житті, а ще більші муки переніс наприкінці свого життя, коли вже сили його забрала старість, але не впокорила духу. Владика, як колись старозавітні пророки, натхненні Богом, передбачив і свій мученицький кінець, і ті страждання, які очікують український народ. У перший день Різдва Христового 1939 року в катедральному соборі Станиславова Владика із сумом сказав пророчі слова: „Я мав передучора видіння і знаю, що рік цей почне серію трагічних літ у нашій історії. Ранньою осінню („Золотий вересень?” — В.Б.) прийдуть сюди большевики. Багато з наших людей піде тинятися по далеких просторах страшної совєтської держави, хоч цим разом лихо не буде ще загальне: це буде тільки малий вступ до майбутнього лихоліття”.

Це було послане йому Богом видіння, і далі нічого доброго Преосвященний Григорій не пророкував. Владика: „Події, що пічнуться в цьому (1941) році будуть початком нашого терпіння під гітлерівською владою, але їх напруга буде в дальших роках зростати. Та вже дуже важке лихоліття впаде на наш нарід щойно з другим приходом большевиків.Тисячі будуть спасати себе втечею, але далеко буде більше тих, що згинуть від большевицьких куль і тих, що їх запроторять на північ, а головно, в Азію, де тисячі з них помруть у жахливих умовах, без примирення з Богом.  Я сам впаду також жертвою лихоліття і згину в тюрмі, не тут, у Станиславові, але десь інде. Цього хоче Господь. А ви мусите жити. Ваш час не прийде в лихолітті. Вам багато ще треба зробити… І може згадаєте мене на волі, бо і я ніколи не занедбав молитися за Україну, за український нарід, за його волю…”

Усе справдилося у цьому трагічному видінні-передбаченні…

У жовтні 1941 р. Г. Хомишин написав Пастирський лист, в якому закликав вірних та духовенство до консолідації, ревності на християнських засадах, оскільки лише за таких умов український народ може витримати усі лихоліття. У листі відзначалося: „Ми мріємо про Україну, нею зайняті наші гадки, наші бажання й стремління. Все те є гарне, однак перше дбаймо про небесну Україну, т. є. про Божу державу, про Боже царство… Наш нарід має гідно понести свій хрест”

Розпочалася окупація України німецько-фашистськими військами. Спершу німецька влада наче дозволила українському духовенству здійснювати свою пастирську місію за умови невтручання у політичне життя та воєнні дії. Генерал-губернатор Ганс Франк з метою посилення контролю над Українською Церквою створив спеціальний відділ на чолі з працівником гестапо. Крім того, контроль над Церквою здійснював відповідний відділ СД (Служба безпеки) в релігійних справах, очолюваний у Львові гауптштурмфюрером Гербертом Кнорром. Втім, відносний спокій тривай недовго.

Перші поразки німецької армії на Східному фронті негативно позначилися на ставленні гітлерівців до окупованого населення. У листі до Папи Римського Пія XII глава Греко-католицької церкви А. Шептицький писав: „Визволені німецькою армією з більшовицького ярма, ми відчули певну полегшу, яка все-таки не тривала довше як місяць-два… Потрохи уряд встановив режим терору і корупції насправді неймовірний та який з дня на день стає щораз важчим та нестерпнішим”.

Невдовзі почалося масове винищення євреїв. Єпископ звернувся до німецької влади з проханням не порушувати шосту Заповідь Божу („Не вбивай”), відкрито виступив перед громадянами Станіслава з закликом допомагати їм і захищати від фашистів.  За це Преосвященний Владика був заарештований і жорстоко побитий німцями.  У лютому 1942 р. Г Хомишина затримало гестапо м. Станіславова. Щоправда, затримання тривало недовго, щоб не викликати збурення вірян, на прохання Владики Лятишевського гестапо відпустило єпископа, що користувався абсолютним авторитетом у місті. Є свідчення, що згодом гестапівець Вільгельм Ассман навіть вибачився перед владикою за цей випадок.

Війна тривала. Фронт рушив у зворотному напрямку, німці відступали, ставало очевидним, що радянські війська от-от ступлять на землі Західної України. Ще до приходу радянської армії чимало галицьких українців прийняли рішення емігрувати в країни Західної Європи і Америки.

26 січня 1944 р. єпископ Г. Хомишин написав звернення „До Всечесного духовенства Станіславівської дієцезії”, в якому відзначив: «Не штука грати ролю великих патрійотів, сипати могили, виголошувати високопарні патріотичні промови, а при грозячій небезпеці утікати, немов заяці з капусти. Тому під строгою відповідальністю забороняю втікати за границю дієцезії в разі інвазії большевиків”. Г. Хомишин вважав, що священики за будь-яких обставин повинні залишатися зі своїм народом. Нині, з висоти історії, можна сперечатися про правомірність такої позиції, але одне є незаперечним – закликаючи священиків до виконання пастирського обов’язку, єпископ і сам залишився зі своїм священством та паствою… І пройшов разом із ними весь терновий шлях, що його приготувала історія.

Так пише Василь Бабій: «Маю на увазі терпіння, яким випробував його Господь протягом всього життя. Це ніби про нього говорить св. Павло: „Терпів у працях премного, в дорозі, від розбійників, від своїх земляків, в турботі про Церкву, в голоді й холоді, між лукавими братами, і напевно тортурували його, терпів від своїх і від чужих” (II Кор. 11, 23-38). Єпископ Григорій, якого любовно називали „Татуньом” пам’ятав слова із св. Письма: „Бог дав, Бог взяв, як до вподоби було Господеві, так і сталося, нехай буде ім’я Господнє благословенне” (Йоан 1, 21).

Особливо цінними є спогади про останні місяці Владики Григорія Хомишина перед ув’язненням, які засвідчив під присягою о. Петро Герилюк-Купчинський. Зацитуємо їх: „Я був у 1943-1945 роках питомцем Станиславівської семінарії. Прислуговував Владиці Григорію до Служби Божої. Владика вимовляв кожне слово з пієтетом, виразно, чого я не бачив в інших священиків. На освяченні в молитовному екстазі він кликав: „Господь мій і Бог мій“ та „Радуйся, Маріє!“ та повністю вникав у ту Службу Божу.

Владику арештували вночі з 14 на 15 квітня 1945 року. Десь коло 11 години били кольбами в двері, але не могли розбити: двері були дубові, оковані залізом. Аж вранці один з солдат переліз через ковану загорожу, розбив вікно, заліз в середину єпископського палацу і двері невдовзі відчинилися. Розлючені енкаведисти вхопили Владику, копали його чоботами, а потім кинули по сходах. Преосвященні вже не могли стати на ноги і їх, як мішок, викинули на вантажну машину та повезли в НКВД на допит. 

У київській в’язниці слідство вів слідчий Дубок. Був це страшний садист. Він переслухував і мене. Цей Дубок допитував Владику Хомишина та інших владик, як Кир Коциловського, Будку, Лятишевського, Сліпого, о. Котіва.  Пізніше цей Дубок був начальником міліції Житомирської чи то Вінницької областей.“ 

Доступ до архівів, що відкрився за часів незалежності України, дав можливість довідатися про деякі подробиці арешту єпископа та малознані факти його перебування в Лук’янівській тюрмі Києва.

Сім останніх місяців життя Єпископа Хомишина докладно описані на 390 сторінках  у кримінальній справі №35826, том 1, яка тепер зберігається в Архіві Служби Безпеки України в Києві. У ній є все — від „Постановления на арест” від 26 берез­ня 1945 року аж до останнього протоколу допиту. Справа нараховує 36 протоколів допитів. 28 з них проводились удень, один уночі, а решта — увечірній час. Тривали допити від 2 год. 20 хв. до 37 год. 20 хв.

Допит, що тривав понад 37 годин, годі собі уявити у межах правосуддя! Катування безсонням, змушуючи жертву стояти струнко під час усього допиту, – один із широковживаних методів, який використовували кати НКВС-КДБ, щоб довести допитуваного до стану потьмарення свідомості, в якому деякі в’язні готові були підписати все, що вимагав слідчий. У протоколи не записано, яких фізичних та психологічних впливів зазнавав допитуваний, та сама тривалість допиту – понад півтори доби – переконливо свідчить про катування, а надто, якщо згадати похилий вік Владики.

10 травня, після 11-ти допитів (з 21 квітня до 9 травня), заступник голови другого відділу Управління Державної Безпеки полковник Танельсон виніс резолюцію: «Григорій Хомишин звинувачується в наступному злочині: будучи греко-католицьким єпископом у Станіславівській і Тернопільській областях, після встановлення там радянської влади проводив активну антирадянську пропаганду, очорнював радянський уряд і його політику. Як ватиканський агент, удавався до різних заходів, щоб віддалити український народ від російського. Старався поширювати католицький вплив на територію Радянського Союзу. Після звільнення Західної України від німецьких загарбників  продовжував свою антирадянську діяльність, проводячи політику посилення Греко-Католицької Церкви і поширюючи її вплив на Схід».

Із цими висновками важко не погодитися. Єпископ Хомишин і справді проводив антирадянську пропаганду, але не очорнюючи, а розповідаючи правду про діяння радянської влади, справді поширював католицький вплив на територію Радянського Союзу, проводив політику посилення Греко-католицької церкви, за що заслужив від своїх вірян величезної вдячності і поваги за незламність перед тортурами слідчої машини.

Останній з допитів задокументований 11 вересня 1945 року. Його теж проводив заступник начальника підрозділу 4 відділу 2 Управління Народного Комісаріату Державної Безпеки (НКДБ) УРСР капітан держбезпеки Дубок.

Про те, що було потім, свідчать спогади Василя Приходи, що перебував тоді у Лук’янівській в’язниці:

У в’язничній лічниці в кожній палаті було від 12 до 16 ліжок. Склад в’язнів був мішаний: політичні та урки, звичайні селяни, службовці й робітники, а за віком — від 16-літніх до старших, серед яких я був може найстарший, коли не рахувати греко-католицького єпископа Кир Григорія Хомишина зі Станиславівщини. Привезли його із Львівської до Київської в’язниці цілком хворим, де відразу положили до в’язничної лічниці. Тут, у Києві, мали додатково перевести слідство в справі Греко-католицької Церкви в Галичині, якої московські можновладці боялись не менше Української Автокефальної Православної Церкви. Допитувати єпископа Хомишина київським слідчим не довелося, бо він з ліжка вже не вставав і смерть йому тут була прискорена…

Коли до палати принесли єпископа Хомишина, а разом з ним і куфрик з речами, за пару годин санітар, що, очевидно, належав до блатного гурту, вивів з палати двох селян, а на їхнє місце привів двох урків. Спочатку вони тримали себе порівнююче тихо. До них приєднались молоді вуркагани і поінформували їх про всіх перебуваючих у палаті, головно про Єпископа та архітекта, від яких можна було поживитись. Потім один із блатних підійшов до ліжка Єпископа, який тихенько молився. Урка нахабно оглянув його, а потім заговорив на своєму жарґоні:

— Так що, батя, попався! Не поможе тепер тобі і твоя… (з огидним епітетом) богородиця. Даремно ти їй тут молишся. Все рівно подохнеш. Що там у тебе в куфрику? Дай но сюди!

— Що  вони  говорять? — запитав,  не розуміючи їх, Єпископ. — Як вони називають Богородицю?

— То, Ваше Преосвященство, огидне слово. Вони найгіршими словами лають Бога. Для них немає нічого святого. Вони хочуть взяти ваш куфрик, — відповів я Єпископові по-українськи.

— Боже, прости їм, бо вони не знають, що творять! Хай беруть все, що хочуть, мені вже нічого не потрібно.»

(Василь Прихода. Спогади непокірливого. Новий Ульм, 1976.Мартирологія українських церков. – Т. 3. – Торонто-Балтимор, 1985)

Та як би не ховали правду кати, дивовижним Господнім промислом вона виходила назовні, таємне ставало явним. Про смерть єпископа Хомишина у Лук’янівській в’язниці довідався у не зовсім звичайний спосіб о.Василь Величковський, що торував ту саму дорогу страждань. Залишив короткий запис про це у своїх спогадах. Вже після свого мученицького терміну на Воркутинських шахтах, після участі у Воркутинському повстанні отець потрапив між активними його учасниками до Володимирського централу, тюрми суворого режиму, куди відправили кілька сотень воркутинців на знак особливої кари. Тут зустрів старих знайомих по шахті, розповів про історію свого хресного шляху, що перетинався зі шляхами таких же мучеників за Христову віру:

«– Як арештували мене другі совіти, то мусили в Чорткові перетримувати!

- А потім?

- Потім Київ, в’язниця на Лук’янівці, є там така…

- Ех, Лук’яновка, дом радной, тюрьма, матросская тішина! І я там сидів зразу після війни – замріяно поділився Федір, кримінальник, що відбував термін за грабунок. Отець Величковський називав його «знаменитим вламувачем», а також «фахівцем із посідання чужого майна у насильницький спосіб». Та «вламувач» за час спільного ув’язнення перейнявся великою повагою до священика і нікому не давав його скривдити ані фізично, ані навіть словесно.

- У Києві отримав гірку звістку… Викликали до віконця, дають передачу. А на торбинці написано: «Єп. Гр. Хомишин». «Та це ж не мені!» – «Тєбє, тєпєрь тєбє…» Так я зрозумів, що Кир Григорій пішов у засвіти…

- Григорій? Старенькій такой? – насторожився, упізнавши знайоме, «знаменитий вламувач».

- Та вже немолодий… Скільки ж було преосвященному? Та десь за сімдесят…

- Зовсім старенький був. І побитий увесь… Фамілія якось Хамішин, штолі?

- Хомишин… – виправив отець. – Довелось зустрітись, Федоре?

Федір довго ховав очі.

- Та… як вам сказати…

- Правду, правду говори.

- Я сам з ним не був, вєк свободи нє відать, не був!

- Але ж знаєш щось? Розкажи…

- Не бійся, розповідай, Федоре, все, що знаєш. Важливе кожне слово.

- Я сам там не був, але один корєш… Одним словом, попросили двох моїх… корешів… допомогти… гм… переодягнути одного… політіческого…

- Переодягнути… Знаємо ми, як вони «переодягають»! Та вже так і скажи, Федю, енкаведисти наказали «соціально блізкому кантінгєнту» пограбувати людину, забрати останнє, не соромся, ми ж у курсі діла, свої, можна сказати, – допоміг Влодко.

Та Федору було нелегко ані казати правду, ані брехати, дивлячись в очі отцю Величковському. Отець зрозумів і сам розпочав розповідь:

- Кир Григорій завжди був непоступливим і непримиренним. Уперше був заарештований ще за «перших совітів». Але в тих тоді зуби були заслабкі до владик, ще непевно почувалися… Вдруге заарештували німці, бо закликав не вбивати євреїв, не порушувати заповіді Божої: «Не убий! Кров невинна волає о пімсту до неба!» Проповідував у соборі, закликав людей переховувати євреїв, не давати їх на поталу. Хтось доніс у гестапо. Забрали просто із собору. Та відпустили німці. А «другі совіти» добили-таки Владику…

…Коли до Владики Григорія прийшли з арештом, двері єпископського палацу, потужні, дубові, були зачинені. Скільки не грюкала солдатня, не відчинили. Мусив аж один з них розбити вікно, залізти досередини і впустити «вершителів правосуддя». Надмірна «праця» так розлютила енкаведистів, що, витягаючи хворого старця з ліжка, побили його чоботами і скинули зі сходів. Встати Владика вже не зміг. То кинули до вантажівки, мов лантух…

На допитах Кир Григорій не пильнував етикету. Доводив слідчого до «бєлого калєнія»:

«- Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?

- Виступав і буду виступати.

- Ви виступали проти комсомолу?

- Виступав і буду виступати.

- Ви поборювали радянську владу?

- Поборював і буду поборювати!

Тоді слідчий зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Непритомного, його віднесли до Лук’янівської лічниці» – згадує о. Петро Герилюк-Купчинський.

- І що ж розповідали про останні дні Владики твої «корєша», Федю? – лагідно допитувався Петро.

- Т-та… поклали їх у ту саму палату, що вашого… владику… В палаті народу – чєловєк пятнадцать. Побитий був сильно після допросів, лежав, встати не міг. Вони сначала до торби – а там нічого інтєрєсного, єрунда всяка, трохи сухарів. Ну, забрали, понятно, йому сухарі куди? Зубов всьо равно нєт… Думали, хрест золотий, як у попів… ой, вибачте…

- Який хрест, хрест, мабуть, іще у Львові відібрали! Хіба вони своє попустять? – похмуро посміхнувся на кутні Влодко.

- А з тряпья – ряса, так кому вона нужна? Правда, і рясу забрали, як порізати, то згодиться, матеріял хароший… Поп-то… ну, отец… всьо молілся… Как молілся, так вродє і заснул… А як прийшли будити – то й не розбудили…

У камері запала тиша. Кожен проказував слова пам’яті та жалю.»

(З роману Лесі Романчук «Лицарі любові і надії»)

 

21 грудня 1945 року єпископа-мученика перевезено в лікарню Лук’янівської тюрми Києва у важкому стані внаслідок побоїв.

28 грудня  1945 року о 10 годині ранку його серце зупинилося. Офіційне заключення про смерть є важливим свідченням, що потверджує мучеництво єпископа Хомишина.

З Акту тюремного лікарського висновку: „…При поступлении у з/к ХОМИШИНА было найдено резкое истощение, бледность кожи и слизистых. Мышцы атрофичны, лицо, руки, ноги отечны, сердце — все границы расширены, тоны глухие, пульс 62 слабого наполнения, в легких масса разнокалиберных хрипов застойного характера… Несмотря на проводимое лечение, состояние больного ухудшалось. 28.12.45 он умер при явленниях нарастающей сердечной слабости, от старческой дряхлости и алиментарной дистрофии…“

Звісно, вірити документу, сфабрикованому радянською судово-медичною експертизою, до кінця не можна, оскільки жодного слова у ньому не написано про основну причину загибелі – травми через побиття і катування на допитах. У радянських тюрмах всі в’язні гинули від «нарастающей сердечной слабости», медики не мали права писати інших, правдивих діагнозів, щоб не залишати документальних свідчень про катування. Але правда про «методи впливу» слідства на допитуваних, які стосували задля підтвердження сфабрикованих, неіснуючих доказів «злочину», давно відома… Не від «старческой дряхлости» наступило «резкое истощение», а внаслідок поганого харчування, що призвело до аліментарної дистрофії, власне, смерті від голоду. Численні свідки підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.

Місце поховання єпископа Хомишина залишається невідомим і досі. Згідно з даними Служби Безпеки міста Києва, він був похований поблизу Биківні, в околицях Києва, разом із тисячами жертв сталінського режиму, відомих та безіменних.

Ніхто не знає достеменно, де спочивають мощі мученика. Десь поміж десятками тисяч кісток невинно убієнних лежать і тлінні останки єпископа Української Греко-католицької церкви. І освячують місце вічного спочинку, волаючи до неба про незабутнє – незмірність незаслужених страждань, яких зазнали ці люди. Волає до неба пам’ять. І блукають стежками поміж сотень скромних хрестів з табличками і без вдови і сироти, і намагаються відшукати бодай могилу, де спочиває чоловік, брат, дружина, син, дочка, сестра, щоб притулитися, відчути, поплакати. Але немає знаку. Нелюдська система не позначала місця своїх злочинів, завжди і всюди ховала сліди, знаючи, що колись прийдуть і спитають.

Тут страшно.

Тут проймає жах відчуттям безповоротності того, що сталося й безкарності тих, хто це скоїв. Бо не лише вдови й сироти жертв приходять сюди помолитися за душі невинно убієнних. У свята йдуть і ряди посадовців із квітами – бо так велить закон – вшановувати пам’ять загиблих. І серед них чимало синів і дочок тих, хто коїв ці тортури та убивства. І десь у добрі й достатку доживають свої літа колишні енкаведисти – кати, що мучили та убивали. Вони уникли людського суду, та добре знають, що зовсім скоро чекає на них Суд виший, справедливий і невблаганний.

Бо не лише люди блукають цими стежками. Над цим лісом, повним болю, літають ангели і кожної хвилини моляться за душі невинних жертв. Тут особливо відчутна присутність Господа, його благословенна ласка до потерпілих за віру і правду, й водночас могутня й сувора караюча длань, що спитає кожного з катів там, на вищому Суді, і доведеться відповідати, і не відкупишся, і не відмиєш з брудних рук невинної крові. Бо за все, що не відмолене на землі, чекає відплата на небі. Справедлива. Невблаганна.

Саме сюди, до цього страшного місця, у Биківню,  під час свого історичного візиту в Україну 24 червня 2001 року приїхав Папа Іван Павло ІІ.

Тут, у лісі, починаючи з тридцятих років по 1944 рік, було вбито більше ста тисяч людей, які стали жертвами радянських репресій, тут ховали в’язнів київських тюрем, що були замордовані на допитах, померли у тюремних лікарнях, були розстріляні у підвалах, знищені в нелюдський спосіб.

Якщо пройти з два кілометри цією стежкою, відкривається монумент, що нагадує про масові вбивства, здійснені радянським режимом. Це – великий хрест. Під час своїх відвідин Биківні біля цього хреста Папа Іван Павло II почав співати «Sаlve Regіnа» («Вітай, Царице»), а потім проказав «Requіem аeternаm» («Вічний упокій»). Безліч людей, більшість із яких були родичами загиблих, молилися разом зі Святійшим Отцем.

Через три дні після цих молитовних відвідин, у Львові, Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними 27 мучеників греко-католиків, між якими був єпископ Григорій Хомишин.

 

10 листопада 1995 року єпископ Хомишин був повністю реабілітований українською владою. Та український народ не потребує офіційного документа, який стверджував би мучеництво Владики. Люди пам’ятають свого пастиря, його молитву за свій народ, його віру в Господа, його незламне служіння. Іменем Григорія Хомишина названі вище дяківсько-катехитичне училище в м. Чорткові Бучацької єпархії, парафіяльна катехитична школа смт. Більшівці під Галичем.

Ось як згадує доктор Іван Волянський:

„Як рішив, так і віддав життя за Христову віру. Його жертва не даремна, діла ж його будуть свідчити за ним перед Богом, Всевишнім Творцем неба і землі. Чим раніше буде признана правда про того великого Божого Трудівника, тим скоріше Справедливий Господь відверне від нас свою караючу руку”. Так, маємо визнати духовний подвиг Владики Григорія Хомишина, маємо знати правду про нього і вчитися на прикладі йогожиття, як ревно служити Господу Богу.»

Минуло багато років, як спочив у вічності невтомний трудівник на Славу Христову, замучений ворогами церкви у тюремних казематах, але назавжди з нами залишаються світлі його слова, написані з доброти серця, повного Господнього світла:

„Ми мріємо про Україну, нею зайняті наші гадки, наші бажання і стремління… Шукаймо Божого Царства в нас самих, стараймося те Боже Царство, його засади і права поширювати і примінювати в житті нашого народу. Тоді будьмо переконані, що Христос не забуде про нашу земну державу.»

Начебто про нинішнє наше життя написані інші, та не менш пророчі рядки, що кличуть нас до пам’яті про Христа у кожному нашому помислі та дії:

«…Сиплемо пропам’ятні могили, ставимо на них хрести. Уважаймо однак, щоб вони не були для нашої слави, але для прославлення Ісуса Христа, бо інакше ми готові висипати могилу для цілого народу. Нехай ті хрести нам пригадують, що наш нарід має понести гідно свій хрест, що має понести жертву Ісуса Христа, бо тільки в святій жертві, тільки в хресті – Воскресіння” (24 жовтня 1941 р. Б.).

Скільки разів ці слова Владики Григорія справдилися в новітній історії нашого народу, і чи не справджуються вони сьогодні на наших очах?!

 

„Поза Церквою можна мати все, тільки не спасіння. Поза Церквою можна мати духовний сан, таїнства, літургію, Євангеліє, віру і проповідь в ім’я Триєдиного Бога, але спасіння можна осягнути тільки у Католицькій Церкві”.

(Єпископ Григорій Хомишин)

 

Віхи життя і діяльності

БЛАЖЕННОГО ВЛАДИКИ Григорія Хомишина

 

25 березня 1867 року народився у селі Гадинківці на Тернопіллі. Тут здобув початкову освіту.

1888 року закінчив Тернопільську гімназію.

В 1888 році вступив на богословський факультет Львівського університету.

19 травня 1893 року рукоположений на священика, стає катедральним сотрудником у Станіславові.

1894-1899 роки богословські студії у Віденській Вищій Духовній Академії «Августінеум».

В березні 1899 року Григорій Хомишин повертається до Станіславова доктором богословських наук.

1901 рік – направлений парохом до міста Коломиї.

В липні 1902 року розпорядженням митрополита А. Шептицького о.Григорія Хомишина призначено ректором Львівської духовної семінарії.

16 квітня 1904 року цісар Франц Йосиф іменував Г. Хомишина єпископом Станіславівської єпархії.

19 червня 1904 року прийняв єпископські свячення в катедрі своєї єпархії з рук Митрополита Андрея Шептицького, Перемиського Владики Костянтина Чеховича та Архієпископа вірменського обряду Йосифа Теодоровича.

В травні 1907 року єпископа Г. Хомишина обирають депутатом до австрійського парламенту.

У 1910 році написаний Пастирський лист «Про часте й щоденне приймання Пресвятої Євхаристії».

У 1912 році опубліковано працю «Пресвята Євхаристія»

У 1914 році вийшла друком у трьох томах книга «Парафіяльна Місія»

В листопаді 1918 року після арешту поляками А. Шептицького Г. Хомишин виконує обов’язки митрополита.

У 1920 році видана праця «Культ Пресвятого Серця Господа нашого Ісуса», що стала дуже популярною під назвою «Червона книжка».

1930 роком датований Пастирський лист ієрарха до кліру і вірних Станіславівської єпархії „Про большевицьке переслідування релігії”.

1931 рік – написано Пастирський лист „Про византійство”.

У липні та жовтні 1933 року Г. Хомишин приєднався до спільних послань Українського греко-католицького єпископату стосовно голодомору в Радянській Україні. Владика закликав галичан усіма можливими способами допомогти голодуючим.

В 1939 року Г. Хомишин був затриманий НКВС, в його помешканні проведено обшук.

В лютому 1942 року гестапо затримує Владику, але згодом його відпускають.

У ніч на 11 квітня 1945 року єпископа Хомишина заарештовано.

10 травня 1945 року, після 11-ти допитів (з 21 квітня до 9 травня), заступник голови другого відділу Управління Державної Безпеки полковник Танельсон виніс звинувачення:

11 вересня 1945 року – останній допит, який проводив заступник начальника підрозділу 4 відділу 2 Управління Народного Комісаріату Державної Безпеки (НКДБ) УРСР капітан держбезпеки Дубок.

21 грудня 1945 року у зв’язку з погіршенням стану здоров’я владику перевели з внутрішньої тюрми НКВД УРСР до лікарні Лук’янівської в’язниці.

28 грудня 1945 р. владика помер на 79-му році життя.

Похований у місці масових розстрілів жертв сталінського режиму у Биківні, точне місце поховання невідоме.

10 листопада 1995 року єпископ Хомишин був повністю реабілітований владою незалежної України.

27 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ у Львові проголосив блаженними 27 мучеників греко-католиків, між якими був єпископ Григорій Хомишин.

 

 

 

2 Коментарі
  • Vasyl
    Опубліковано 17:02h, 02 Березень Відповіcти

    Слава Ісусу Христу!
    Дякую вам за вашу працю.
    Хай Вам Бог благословляє у всьому і завжди.

    • Леся Романчук
      Опубліковано 20:40h, 03 Березень Відповіcти

      Слава навіки Богу! І Вам дякую, пане Василю. Не кожен цікавиться життям наших священномучеників. А вони є взірцем для нас.

Додати коментар