Вхід

Священномученик Яким Сеньківський

IMG_20180201_095941

Є люди, покликані для того, щоб світити іншим.

Істинне світло пломеніє безгучно.

Не вимагає нічого для себе, не голосить,

 не вихваляється власним промінням,

а лише огортає ним кожного,

хто виходить із темряви назустріч…

Таким тихим світильником віри

і високого людського духу був

Яким Сеньківський.

 

Іван Сеньківський народився 2 липня 1896 року в с.Великі Гаї поблизу Тернополя в родині заможних міщан.

«О.Яким походив із заможної, релігійної, працьовитої та ощадної родини тернопільських міщан. Його батько Семен і Антоніна з Кордубів, жили на передмісті Тернополя, Гаї Великі, що були відділені від міста на яких 2 кілометри, вони мали доволі велике господарство, понад 50 моргів ґрунту, великий сад і велику пасіку, коло 250 вуликів. Ця пасіка давала поважні доходи, але вимагала дуже багато праці та великої уваги. Кожного року п.Семен обдаровував сусідів горщиком меду до куті.

У родині Сеньківських було п’ятеро дітей – двох синів та три доньки. Обидва сини – Іван (о.Яким) та Володимир стали священиками, а дві молодші доньки – Марта та Марія вийшли заміж за священиків. Найстарша остала неодружена», - згадує Володимир Мацьків.

Семен Сеньківський був людиною освіченою і притримувався поглядів, що українець не повинен ділити землю між дітьми, щоб не розпорошувати надбане важкою працею господарство. Сімейне господарство і ґрунти має успадкувати один із синів, найбільш схильний до продовження родинної справи, а інші його діти повинні отримати таку освіту, щоб давати собі у житті раду поза рільництвом. Батьки виховували дітей працьовитими і подавали приклад християнських чеснот і справжнього українського патріотизму.

Початкову та середню освіту Іван Сеньківський здобув у Тернопільській українській гімназії.

IMG_20180201_095952

Вихований у побожній християнській родині, здібний до науки юнак мріяв про богословські студії, проте історичні реалії змінювали людські плани та людські долі.

 

Настав 1914 рік. Україна перетворилася на арену світового воєнного протистояння. Саме тут, на землях Західної України відбувалися найдраматичніші події, розгорталися найкривавіші битви, в яких великі світові держави змагалися за першість, а страждали українці, нормальне життя яких було перерване гарматними пострілами на довгі роки.

Перша світова війна перервала навчання дітей та студентства, більшість шкіл припинила роботу.

«О. Яким Сеньківський був у своїй молодості моїм дуже близьким сусідом та почасти товаришем юнацьких літ, головно в часі першої світової війни, коли то школи були нечинні, і ми сиділи вдома. Ми спільно тішилися вістками про поворот із заслання та почини нашого Митрополита Кир Андрія та всім, що давало тоді так багато надій,» – згадує про ті далекі літа односельчанин та сусід Сеньківських Володимир Мацьків.

У 1917 році – важкому, страшному та небезпечному, Іван Сеньківський вирушає до Львова, щоб розпочати богословські студії у Львівській семінарії. Первинно намір сім’ї – вивчити сина на світського священика.

IMG_20180201_100005

Про ті нелегкі, небезпечні та голодні часи маємо відомості від самого студента-богослова, з тих нечисленних листів, які він писав родині, і які дійшли до нас.

 

18 листопада 1917 року, Львів

«…дещо про моє теперішнє життя. Подорож моя до Львова не була дуже добра, але се не диво на теперішній час.

Тепер опишу вам тутешні звичаї.

Встаємо рано, о год ні ½ 6-ї, скоро збираємось, миємось і ¾ 6 ідемо до каплиці, що знаходиться таки в семінарії, на ранішні молитви, які відмовляємо всі вголос. По молитвах – читана Служба Божа, по ній – спів в честь Пречистої Діви. Опісля снідання чай, до якого конечно треба цукру, а по тім збираються всі разом і ідуть в університет на виклади. Там викладає оден проф. Шидельський, поляк – по латинськи і трохи по польськи, другий знов проф. Мишковський – русин, викладає виключно по латині, але так тихо і скоро, що мало його розуміти…

У нас тепер уже позимніло, почав падати сніг. Коли буде можна, то пришліть мені хліба (і трохи масла), бо того, що получаю, не вистачає більше як на 3 дні. Виходити з семінарії не можна. Тепер маю багато і трудного учитись, а не маю книжок. Всьо мушу учитись по латинськи.

Взагалі мені тут живеться добре і весело, іно що бракує їдла.»

 

Із цих слів, що звернені до найрідніших людей, постає не тільки режим дня, суворий, як і має бути у семінарії, не тільки картина реалій навчання в тодішньому Львівському університеті, де панувало пригнічення всього українського, а й побутові умови життя, зумовлені воєнним часом – справжній голод і холод, якого зазнавали студенти, проте це не зупиняло тих, хто насправді вирішив присвятити себе вивченню богословської науки, незважаючи на труднощі, фізичні та духовні перешкоди.

Бракує хліба… Для хлопця, що виріс у заможній родині, яка ніколи не знала нестатків у хлібі насущному, це нове і важке випробування, проте Іван витримує його з гідністю, ще й заспокоює батьків – «мені живеться тут добре і весело»…

Насправді все зовсім не так весело – настає зима, сніги, морози, в семінарії справжній холод, бракує коштів на опалення – війна кладе відбиток нестач на все, чого потребують люди для життя, юнаки хворіють… Та Іван стійко переносить незгоди і знову ж турбується не про себе…

 

Грудень, 1917, Львів

«Після кількох гарних і теплих днів вдалось до нас вже зима. На Введеніє і на слідуючий день впав сніг, а тепер вже від чотирьох днів тримає кріпкий мороз. Особенно зимно в церкві св. Юра, коли приходиться вислухати співану Службу Божу з проповіддю – звиш 2 години простояти. А вже трудно собі представити як переносять цей холод і голод новобранці.

Наприкінці прошу вас ще раз дуже, щоб Ви по змозі переслали мені ким хліба – передовсім, ну і яблок дещо. Сего 1 кг хліба, що тут получаю, вистарчить мені дуже ощадно на 3 дні, а 4 дні приходиться бути без хліба, бо тут за жадні гроші не можна дістати хліба.

Може, вже недовго прийдеться народові нашому терпіти, бо вже близький мир з Росією, а потім і з другими державами, запевнений»

 

Минає зима, настає тепло, один з мучителів тіла – холод – відступає, але на серці Івана Сеньківського – брила. Із листування брата і сестри дізнаємося, що старша сестра Теофілія (в родині – Філунка) має намір присвятити себе Богові, а батьки, особливо мати, противляться цьому. Син звертається до матері зі словами, повними Христової любові, поваги, але й напучує її за правом людини, що стала на шлях духовної науки.

 

23 квітня 1918, Львів

«Найперш звертаюсь до Вас, мамо, і прошу Вас, щоб Ви успокоїлись і в супокою розважили добре, що що-небудь діється десь з волі Провидіння Божого. Так проявляється кермуюча рука Божа. Представте собі, чи ся обставина, що двох своїх дітей Ви посвячуєте Богу, принесе Вам нещастя, ганьбу, чи може противно? Бо що ж – питаю Вас – що доброго може дати світ, сей злобний, облудний світ, який манить зверху своїм блеском, а всередині повний неправди, облуди, зависти, нечести? Ні щастя, ні супокою совісти він нам не дасть ні дати не може. Ви надто перейняті річами змисловими, земськими і не відчуваєте сего, але я з дотеперішньої науки пізнав всю силу і солодкість Христової науки і хоч мене манить диявол зверхним блеском сего світа, я чую внутрі сильну відразу до него.

…Живемо тут по-старому, ті самі заняття, ті самі відносини. Відносно до хліба, то справа представляється дуже зле тут: зменшили тижневу порцію до 60 дека і то ще кукурудзяного хліба. Взагалі з хлібом дуже зле. Тамтуди дальше в Галичині панує голодовий тиф.»

 

Вже із цього листа розуміємо, що думки Івана спрямовані не лише на осягнення богословської науки, він мріє служити Господу і досконало наслідувати Христа у монашому стані: «я … пізнав всю силу і солодкість Христової науки і хоч мене манить диявол зверхним блеском сего світа, я чую внутрі сильну відразу до него».

 

Вже у студентські роки Іван Сеньківський показує великі ораторські та проповідницькі здібності:

«О. Яким Сеньківський був добрим проповідником, мені вдалося чути його проповідь-прощання на вічний спочинок нашого спільного сусіда, а свого товариша з теологійних студій Степана Чубатого. Ця перша промова Івана Сеньківського, тоді ще студента теології, вказувала про його велике бесідницьке обдарування», - підкреслює у своїх спогадах Володимир Мацьків.

 

Буремні дні 1918, ті самі біди і нестачі, але війна іде на спад, видно просвіток миру. Так про ці звістки пише батькам Іван:

9 вересня 1918 року, Львів

«Як вже Вам відомо – заїхав щасливо до Львова в суботу вечером саме тоді, як в цілім місті великого розголосу наробила звістка о просьбу о мирі Австрією і Німеччиною. Вчера знову (вівторок) розбурхала місто новинка о проголошенню поляками «niepodlegley Polski», а нині поляки шаліють: по цілім місті повівають фани, трамваї також приукрашені, беруться, як чувати, навіть чи не оголосити мобілізацію до польської армії.

У нас поки що ще не наладилось життя.

В неділю я ще трохи вчивсь, повтарав дещо, а в понеділок, 7.Х вечером зложив при Божій помочі іспит.

Нещасливо він випав для багатьох, бо на 32 тих, що здавало, впало аж 20, а багато відступило зі страху. Так чистять поляки наших українців!»

 

Чи не єдиний вигук політичного характеру у всьому листуванні Сеньківського, який намагався триматися осторонь гучних сварок і вітрів, що розносили стільки неприйнятного для цієї чистої душі бруду… Втім, результати іспиту вражають – понад половина студентів екзамену не склала. Проте Іван Сеньківський опиняється серед поодиноких щасливців. Хоч справа, звісно, не у щасті, а в ретельності, наполегливій праці, самодисципліні та великих здібностях до навчання, помножених на безсонні ночі над книжками.

Курс навчання в семінарії завершено, складено останні іспити.

27 листопада 1921 року в семінарійній церкві Святого Духа Митрополит Андрей Шептицький уділив Іванові Сеньківському дияконські свячення, а вже за кілька днів 4 грудня у тій самій церкві рукоположив його на священика.

 

Першим полем душпастирської праці новоієрея була парафія в Угерську Стрийського деканату, куди від був призначений 3 січня 1922 року, на заміну хворому о. Антонові Стельмаху. Через місяць від 20 лютого він вже сам стає адміністратором цієї парафії. В тому ж часі о. Іван отримує запрошення на учителя церковного співу та обрядів до греко-католицької семінарії в Оломоуц (Чехословаччина) та запевнення подальшого навчання в тамтешньому університеті і підготовки до докторату. Однак, листом від 8 лютого 1923 р. польська адміністрація в Стрию відмовила о. Івану в наданні закордонного паспорта. Без ноти розчарування, він переходить на іншу парафію – в с. Воронів Городоцького деканату і продовжує душпастирську діяльність.

 

Життя молодого здібного священика складається якнайкраще! Проте світ, «злобний, облудний», хоч і манить усіма своїми привабами, та не може дати цій чистій душі того спокою, якого він прагне задля того, щоб плекати у ній квіти Христової любові.

Мабуть вирішальною подією, яка стала поштовхом до кардинальної зміни в житті, була проща до Гошівського василіянського монастиря. Як він пізніше згадував, на порозі церкви відчув у собі якусь переміну і остаточно вирішив присвятити себе Богові у монашому стані…

10 липня 1923 року отець Іван Сеньківський переступає поріг Крехівського монастиря і вступає до новіціяту. Період новіціятського випробування ділиться на кандидатуру та властиво новіціят. Особа, що проходить кандидатуру, ознайомлюється зі способом життя, притаманним чернечій спільноті. Кандидат виконує всі духовні вправи, бере участь у всіх моліннях і працях разом з іншими ченцями, та однак ще не може носити чернечий одяг. По закінченні кандидатури наступає особлива подія – облечини, під час яких урочисто в часі Божественної Літургії кандидатові вручають монаший одяг – у Василіянському Чині: габіт із білим комірцем-колораткою та каптур, як символ відречення від світу, підперезують ременем, що символізує стриманість, дають в руки вервицю – меч духовний. У часі облечин новику також надають нове монаше ім’я, і тим іменем, а не хресним, тепер його будуть називати співбрати в монашестві. Прийняття монашого імені – немов нове хрещення, знак відречення від «старої людини», крок на шлях монашого подвигу і переміни, на дорогу, що веде до «людини нової».

IMG_20180201_100035

На облечинах отець Іван отримав нове ім’я – Йоаким, чи Яким, як вимовляють в українській традиції. Він старший за багатьох новиків, він рукоположений священик, і враз – покірний і слухняний, немов наймолодший серед усіх, немов молодший брат кожному із них, водночас – помічник і добрий товариш.

«Був веселої вдачі, товариський, добрий, зразковий чернець. Можна було від нього навчитися і будувати, зростати. Тому то й настоятелі вважали його за відповідного до праці над чернечим доростом» - згадують друзі по новіціяту.

Після річного новіціятського випробування 1 березня 1925 року отець Яким Сеньківський складає перші чернечі обіти. Його переводять з Крехова до с. Краснопуща Бережанського повіту на Тернопільщині.

З 1927 року отець-професор Яким Сеньківський призначений на викладання в ліцеї василіян, який називали іще «гуманістикою», в с.Лаврові на Старо-Самбірщині. Отець Сеньківський тут займав посаду професора гуманітарних і риторичних студій (навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії). Крім того, йому доручили ще й катехитику в місцевій школі та в с.Лінині. Ці обов’язки займали весь день, залишаючи дуже мало часу для наукових досліджень.

IMG_20180201_100013

Так пише про своє життя і працю в ті часи сам професор:

«Цілий тиждень доводиться морочити голову латиною й латинськими задачами, наукою катехизму в місцевій народній школі, а кожної неділі й свята жде мене духовна праця як пароха на селі. Їжджу до сусідньої (4 км) парохії Лінини малої (де нема пароха) і правлю там утреню, Службу Божу, проповідую, сповідаю.

Все те було б дрібницею, коли б не моя нервова недуга. Докучливий біль голови й шлунка дається таки добре взнаки, особливо – зимовою порою. Фізична неміч впливає також і на пригноблення духа. Все-таки серед тих терпінь душевних і фізичних я почуваю себе щасливим у своїм званню і маю надію при Божій помочі витревати в ньому до смерти».

Так і сталося. 31 серпня 1930 р. в Лаврові в присутності Лаврівського ігумена о. Модеста Пелеха, ЧСВВ, Яким Сеньківський складає вічні монаші обіти. Цим актом він обіцяє до кінця своїх днів бути у Василіянському Чині, в чистоті, убожестві та послуху служити Господу Богу. Також він складає четвертий обіт – вірності та послуху Вселенському Архиєреєві Папі Римському.

 IMG_20180201_100021

Проте ці терпіння і «пригноблення духа» аж ніяк не відображалися зовні – в пам’яті своїх вихованців отець Сеньківський залишився завжди усміхненим, привітним, готовим допомогти і підтримати кожного.

«Він був моїм учителем латинської мови у Лаврові у роках 1929 – 1931р. У відпочинкові дні, не в святкові, він з нами ходив на цілоденний відпочинок, любив співати й слухати, як недалекий ліс відлунював нашу пісню. Такий був під час відпочинку, а при престолі, якби не та людина. Ангел, здавалося, стояв і віддавав честь Божому маєстатові. Таким запам’ятався мені о. Яким Сеньківський», – пригадує о. Дам’ян Богун, ЧСВВ.

Сеньківський

 

А так описує спільний відпочинок зі своїми учнями о.Яким:

3 липня1930, Лаврів

«Шкільний рік скінчився в нас 24 червня, потім 25.06 був у нас храмовий празник св. Онуфрія, в кінці 26-29.06 реколекції і віднова монаших обітів.

Від 30-го червня маю спокійну голову, бо вже почалися вакації. Ходжу собі зі своїми учениками по лісах (а є тут тисячка кількасот моргів монастирського ліса), та й збираємо суниці, вечером відсвіжуємося холодним душом свіжої гірської води, що спадає з висоти 4 м при нашім тартаку. До иншого рода наших вакаційних розривок належить теж плавання на човні по ставках (їх є аж три, а в них аж кишить від риб, що їх годується щось 8 кіл). Маємо в садку свою прекрасну кругольню, є крокетовий тік, є гарний березовий і смерековий парк, так що не бракує нам нічого до щастя, бо є наші молоді люди, повні веселости, життя, невинности та радости в св. Дусі, – Лаврів – це одиноке, найбільше відповідне місце на вакації, й тому напрошуються сюди петенти з инших монастирів.»

 

У Лаврові душа монаха знайшла, нарешті, той спокій духовний, що був йому необхідний для відповідності внутрішньої потреби постійного діалогу з Господом і зовнішніх обставин.

Сам Яким Сеньківський так пише у своїх численних листах з Лаврова до рідних:

 13 серпня1929, Лаврів

«Коли хтось хоче служити Богові, мусить виречися світа раз на все, мусить перебути цілорічну пробу в новіціаті і жити потім там, де наставники прикажуть. Але самим собі проживати в рідному місці й користуватись власни маєтком, то противитись основним підставам монашого життя: обітові послуху й убожества. Життя монаше вимагає найбільшої жертви, що людина її може дати Богови: виречення власної волі».

 

У тому ж листі продовжується давній діалог із сестрою, що мріє долучитися до богопосвяченого життя, але радиться із братом, як їй зробити рішучий крок, бо ніяк не може наважитися через спротив родини. Йдеться, не лише про сестру, а, видно, що й про її подруг-однодумців:

«Сама ж бачиш, що такого виречення у нас в наведенім случаю бути не може. Зрештою, по що вам думати про монастир? Хиба не можна й серед світа жити по-Божому, покірно? В простоті серця служити Богові та й своїм примірним життям просвічувати других людей? Зі своїми замірами нема чого скривати вам, але вдайтесь до котрогось з отців (приміром о. Ратича, о.Стасюка чи инших) за вказівками можете також просити сс. Служебниць о пораду та духовний провід, а вони допоможуть вам у ваших змаганнях. Передусім держіться осторонь марноти світової: погорджуйте всім тим, що світ цінить, а полюбіть покору, скромність, простоту.»

Заклик «полюбити покору, скромність і простоту», живучи «в світі», свідчить про високу мудрість і розуміння, бо справжній християнин цілком може і у вирі світського життя дотримуватися евангельської чистоти і заповідей Божих.

У листах о.Якима часто зустрічаємо відповіді на запрошення родини навідати їх під різними приводами. На більшість таких запросин відповідав делікатною відмовою:

 

1 лютого 1935 року, Перемишль

«Аж із далекого Перемишля відписую на Твоє письмо. Я даю тут 8-денні реколекції для 130 питомців.

На Твою просьбу щодо реколекцій мушу відповісти відмовою. З Твойого листа я переконуюсь, що Ти не маєш поняття про монаше життя. Бо пишеш так, начеби я міг дістати відпустку і то аж на 2 тижні, щоби повояжувати собі по родині і брати участь у фамілійних з’їздах і знимках. І то в такий гарячий час, як у великий піст! Ні, це таки велике незрозуміння євангельської досконалости і її практичного примінення в католицькому монашестві.

Очевидна річ, що виключно в цілях духовної праці реколекційної чи місійної дозволяють наставники Чина поїхати монахові навіть і до кревних, але зазначую – виключно для праці над спасінням душ, а не в цілях відвідин родини»

 

Видно, що монаше служіння є для Якима Сеньківського справжнім сенсом усього життя, і духовні обов’язки домінують нам мирським. Проте родинні зв’язки з роками не слабшають, а також відчуття рідної землі – Тернопілля, знаходить своє висловлення у таких рядках:

 

3 січня 1930 року, Лаврів

«Хоч я покинув світ, та не порвав узів духовної лучности (себто надприродної любови) з ріднею, і тому мило мені почитати час від часу вістку від дорогих мені осіб і зрадіти їх щастям, спочувати з їх недолею та й помогти їм бодай духовним способом»

9 липня 1930 року, Лаврів

«Дуже тішуся, що з Тернополя покликає Бог дуже много молодих душ до нашого св. Чина, бо тернопільці творять найбільший відсоток членів нашого Чина.»

 IMG_20180201_100030

У 1932 році наставники Чина переводять отця Сеньківського до Львова, до монастиря св. Онуфрія.

“Тут він займає різні пости, які міг легко погодити в своїй всебічності: духовника Марійських Дружин гімназійної молоді; духовника Марійської Дружини домашніх робітниць, які в той час підпадали під польсько-латинські впливи й треба було не раз вести завзяту боротьбу, щоб деякі дівчата задержати при нашому обряді та народі; духовника Апостольства Молитви; духовника Третього Чину при ЧСВВ; сповідника СС. Василіянок; провідника місій і реколекцій. Великою заслугою о. Сеньківського було зорганізування Євхаристійного Лицарства серед української дітвори у Львові, щоб уже в ранній молодості відтягати нашу дітвору від львівської вулиці та польських впливів” згадує  О. Купранець.

Перелік посад вражає. Але по-справжньому лише друковані праці отця-професора Сеньківського дають уявлення про справжній образ Христового воїна – монаха-оборонця віри, готового постати не лише до молитви, а й до змагань за кожну християнську душу, до змагань важких, з противником, що переважає силою, підступністю, владою.

1934-го року у Львові відбувся з’їзд Марійських Дружин інтелігентного жіноцтва з приводу 30-річчя від заснування Марійських Дружин. Аж у 1937-му році з’явилася можливість випустити друком «Пропам’ятну книгу», в якій знаходимо реферат Якима Сеньківського, скромно підписаний лише ініціалами – о.Я.С., ЧСВВ.

IMG_20180201_100111

«Марія – це архивитвір Божої Всемогучости, Мудрости й Доброти. Вибрана перед віками з усіх доньок Адама, украшена славою і велеліпотою, з діядемою Володарині небес на своїй безсмертній скрані – стоїть поодинока між усіма сотворіннями. Все, що не є Богом, є нижче за неї, тільки Предвічний Її велич та маєстат перевищає.

Чи ж сьогодні зблідло сяйво Її величности, чи перевелася та остигла Її безмежна материнська доброта, або чи може людство стало більш зріле, більш досконале, більш самовдоволене і щасливе? Ні! Якраз сьогодні зловіщі хвилі матеріяльного й духовного горя та недолі заливають усі країни світу і творять справдішній потоп, грізніший як усі, що їх знає історія людства. Дарма що несподівані та чудні винаходи техніки влекшують життя та очаровують плиткі уми сповидним пануванням духа над матерією. Не зважаючи на всі чуда новітньої техніки й усі здобутки досвідного знання, сьогоднішня людина подібна до подорожнього, що на дорозі до Єрихону попав у руки розбійників. Побитий, ограблений, поранений лежить на соняшній жарі, вижидаючи в муках пасительки-сметри. Отсе сумна картина сьогоднішньої людини.

Пригляньмося декотрим тяжким ранам сьогоднішнього безталанного людства. Одна із завданих йому ран – то сліпота, сліпота духа. Ця тяжка сліпота – то матеріялізм і мамонізм. До матерії і матеріяльного добра звертаються притемнені зіниці, мамоні будуються величні хороми – біржові і банкові палати, перед ідолом мамони палить кадило мале і велике, низьке і високе, перед ним падають навколішки одиниці, племена і держави.

…окалічілі очі не бачать повноти світла, густа темрява духовного каліцтва не уступає, кайдани матеріяльних та змислових жадоб не спадають, гідність Божої дитини потоптана у стіп ненаситного Ідола.

Що ж іще в силі поділати на темні духові очі та заковане кайданами серце? Лише ІДЕАЛ, що своїм налземським сяйвом і Божеською красою проганяє густу темінь змислів і матерії і вводить могутнє та лагідне світло правди. І таким надземським, хоч із землі взятим ІДЕАЛОМ є Непорочна – Діва і Мати, Заступниця і Володариня.

Іншою важкою недугою… є ненависть, байдужість, недовірчивість, безсердечність. Люта недуга згасила святий вогонь любови і спочуття до ближніх. І виразом цього – дивні та тривожні об’яви: взаїмні клевети та очорнення одних народів другими, взаїмне недовір’я, нехіть і понижування… щораз більше приготування орудій смерти, руїн та знищення для других народів.

Хто ж у цій останній годині подасть руку безпомічному людству, хто наллє оливи та бальзаму в його отворені рани. Хто зішле промінь надії в перейняте розпукою серце, хто уздоровить і перевиховає цю бездольну, окалічілу дитину?

Відповідь лиш одна: Марія, Мати милосердя та любови, Мати благодати й мира, Діва над усі Діви і Мати над Матерями. «Хто мене найде, найде благодать і зачерпне спасення від Господа».

 

Читаючи ці рядки, написані на початку 30-тих, сприймаєш їх як геніальний прорив у майбутнє, бо й сьогодні українське суспільство вражене тими самими ранами – прагненням матеріального, ненавистю, недовірливістю, нетерпимістю, браком любові до ближнього. І першим з усіх ліків, які можуть вигоїти ці «отворені рани», є бальзам, що його не замінить жоден земний засіб, бальзам благодаті й миру, любові та милосердя, уособлених в образі Пречистої Діви.

Смиренний монах, привітний і щирий, справжній «ангел при престолі», Яким Сеньківський виявляє свій непримиренний характер, виявляється справжнім полководцем Христового воїнства, словом своїм формуючи Армію Марійських дружин.

 

«Яке ж відношення Марійських дружин до грізного стану сучасного людства і яке їхнє значення для нових величних апостольських завдань?

1. Зорганізований наступ злучених армій антихриста домагається зорганізованого протинаступу, щоб були вигляди та змога побіди.

І отсе формуються добровільні легіони під Лелійним прапором Побідниці диявола й Володарки небес і ставляться під прикази Христового Намісника до борні, до побіди.

2. Армія, хоч яка численна, є маловартна, якщо не оживляє її повня лицарського духа.

І саме до цієї духовної повноти, викінчення, завершеності прямує Марійська Дружина.

3. Армія не побіджує, якщо не знає воєнної техніки і не має воєнної зброї. І цього свідомі також Марійські легіони. І тому не лише розпалюють лицарський, апостольський жар, не лише вливають духову силу, а й учать воєнної техніки для цього воєнного духового походу та дають у руки наймодернішу духову зброю.

Марійські дружини – це справжня наша розрада і надія. Від них сподіватися нам відродження й сили для нашого народу!» - з реферату «Значення Марійського культу в сьогоднішніх часах». – Пропам’ятна книга, Львів, 1937.

яким

З 1939 року розпочинається новий етап у праці о.Якима Сеньківського. Його призначено на служіння до монастиря василіян у Дрогобичі.

“Від перших днів його перебування в Дрогобичі він став улюбленцем усього міста. Симпатії населення здобув він собі своїм блискучим проповідницьким хистом, умінням пристосувати себе до інтелігента й робітника, до старшого й молодшого, а навіть і до маленької дитини. Завжди ввічливий та зі сердечною усмішкою на обличчі… Душею відчувалося, що в цій людині немає ніякої злоби, а поза вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга…” - зі спогадів о. Ореста Купранця. 

Дрогобичу у ті роки пощастило одразу на двох ієромонахів, яких називали Василіянськими золотоустими проповідниками – о. Якима Сеньківського та о.Северіяна Бараника.

Душпастирська діяльність пожвавилася. О.Яким приніс до Дрогобича ідеї, які з успіхом втілював у Львові, дрогобичани з радістю сприйняли їх, і проповіді отця завжди збирали велику кількість прихожан, серед яких було багато молоді.

Осінь 1939 року привела на землі Західної України війська Червоної Армії, а разом із ними безбожну більшовицьку ідеологію. Почалися репресії – монастирські землі усуспільнювалися, закривалися церковні школи, церкви та монастирі, монахів виганяли на вулицю, розпочалися арешти.

Настав час безбожної темряви.

А в темряві найяскравіше виявляє свою природу Господнє світло.

Натхненний Господньою силою, скромний монах, як завжди, привітний до людей, але нетерпимий до темної сили антихриста, перевтілився на того воїна Христового легіону, про якого натхненно говорив і писав.

Легко говорити і писати про ворога далекого, уявного, гіпотетичного. Та справжнього героїзму потребує не відректися від Хреста, коли червоний півень уже проспівав і вперше, і вдруге, коли біля церкви стоять не уявні, далекі римські легіонери, а живі справжні офіцери НКВС в радянській формі, владні над життям і смертю кожного на цій землі, коли не далекий історичний Пилат, а живий і справжній начальник НКВС веде із тобою розмову, вимагаючи припинити діяльність монастиря, припинити церковні служби, припинити проповідництво, припинити… Вимагали припинити все, що стосувалося церковного життя, залишити своїх вірян без духовної опіки у лиху годину передвоєнної біди… Офіцери не вибирали слів, не соромлячись, погрожували і тюрмою, і засланням, і отець знав, що це реальне, бо спіткало вже не одну сотню братів по Чину і священству.

«З приходом большевиків о. Сеньківський дуже змінився. Назовні, здавалось, що він може заломився, та однак ні, що й незабаром показалося. Навпаки, він ще більше скріпився духом. Змінив тільки дещо в своєму одінні, бо замість капелюха звичайно носив кашкет совєтського крою, як теж не раз видно було його на вулиці в майже робітничому вбранні. Саме в той час о. Сеньківський стає символом Церкви й народу в місті»пише про нього у своїх спогадах о. О. Купранець.

IMG_20180201_100104

Не відректися, коли більшість священиків заховалася, виїхала або розчинилася серед мирян, щоб зберегти своє життя і сім’ї, не відректися, коли червоний півень прокричав уже утретє, і перші німецькі бомби упали на кордонах української землі…

«Тікайте, отче, вийдіть з обителі, перебудьте непевну пору в селі, ми переховаємо від біди!» – просили вірні. Та монах відповів: «Ховатися не буду, а без волі Господньої ні один волосок не впаде з моєї голови». І додав: «Як не знайдуть нас в обителі, то помстяться на невинних, а я цього не хочу».

«Святотроїцький монастир в м.Дрогобичі працював до останніх днів першої більшовицької окупації, працювали в ньому Марійська дружина, Євхаристійне товариство, Апостольство Молитви. Ворог не міг цього простити. “Зі сльзами на очах тато говорив, – пригадує п.Дарія Лялюк, – що о.Сеньківський пропаде, що вони його закатують, що не простять йому цих проповідей”.

 

Ранкове сонце 22 червня 1941 року освітило вже іншу землю, землю, розтерзану вибухами бомб з німецьких літаків, що напали на мирний український край, який довгих два роки знемагав уже під лапою хижого комуністичного звіра.

Радянська армія, що здавалася такою могутньою та непереможною проти мирного населення Західної України, відступає, втративши за перші дні війни силу-силенну воєнної техніки, відкочується на схід, не в змозі стримати на кордонах натиск гітлерівської армади.

Хаотичний відступ перших днів війни… Безлад, рейвах, відсутність керівництва і командування. Солдати тисячами гинуть, справді героїчно відстоюючи кордони, намагаючись не пустити чужинське військо, та все марно. Земля їм пухом…

Здавалося б, у таку годину треба налагоджувати воєнний опір, всі зусилля кинути на боротьбу з ворогом! Ба ні, думки Москви зайняті іншим – як приховати власні криваві злочини проти мирного населення Західної України, як знищити тисячі людей, що переповнюють камери Стрийської, Дрогобицької, Бережанської, Чортківської, Кременецької, Тернопільської тюрем, численних катівень Львова…

021

Слово істориків: «Починаючи з 22 червня і аж по 29 червня 1941 року енкаведисти поспішно арештовували цвіт дрогобицької інтелігенції — послів до австрійського та польського парламентів (зокрема, Антона Максимовича), директорів гімназій, шкіл, учителів (наприклад, професори Іван Чмола та Дмитро Бурко), гімназистів і студентів (серед яких Йосиф Бараняк, Йосифат Пасічник, Євген Татарський), лікарів, інженерів (Осип Левицький), спортсменів, священиків і монахів (ігумен монастиря василіян Северіян Бараник та парох з Трійці Яким Сеньківський), всіх, хто міг організувати людей, та членів їх сімей. Частину заарештованих вивезли, а найнебезпечніших — винищили. І якщо раніше намагалися хоча б створити видимість законності репресій, то тепер Радянська влада, відступаючи, почала масове вбивство ув’язнених у тюрмах Дрогобича. У період серпня-вересня 1990 року під час розкопок і досліджень на вул. Стрийській, 3 і території саду, прилеглого до будинку внутрішньої в’язниці НКВС, знайдено залиті негашеним вапном останки тіл 486 людей».

8019352-05

Агонізуючий більшовицький режим вирішив максимально довершити знищення української еліти. По всій Україні прокотилася хвиля арештів і розстрілів десятків тисяч тих, кого не встигли знищити “розкуркуленнями”, голодоморами чи репресіями.

Залізничні колії аж гарячі від коліс – сотні, тисячі ешелонів невтомно везуть на захід мобілізованих воїнів, а на схід – у Сибір і тундру – «ворогів народу»…

В’язнів же західноукраїнських міст (і не тільки – наприклад, Вінниці) та містечок взагалі вирішили “эвакуировать по 1 категории”, тобто… умертвити. Телефоном в усі обласні та районні каральні органи було передано відповідне розпорядження. У Львівській області воно називалося санкцією Прокурора області від 26 червня 1941 р.

Від цього жахіття закипає мозок… Не віриться, що це писала рука людини…

Іде війна, країна на грані загибелі, та не про її порятунок думають «визволителі»! Вони замітають сліди нелюдських, звірячих злочинів.

І звітують по це.

“Докладная записка

“Об эвакуации тюрем Западных областей СССР”.

 

Львовская область

Подготовительная работа к эвакуации и сама эвакуация тюрем началась с 22 июня с.г. В 4-х тюрьмах содержалось 5424 заключенных. В первый же день вторжения немцев в СССР в тюрьмах были исполнены приговора по отношению к 108 заключенным, осужденным к ВМН. …тюрьмами Львовской области было расстреляно 2464 заключенных. Все расстрелянные заключенные погребены в ямах, вырытых в подвалах тюрем, в гор. Золочеве – в саду.

 

Дрогобычская область

В двух тюрьмах гор. Самбор и Стрий (сведений о тюрьме в гор. Перемышль не имеем) – содержалось 2242 заключенных. Во время эвакуации расстреляно по обеим тюрьмам 1101 заключенных. 27 июня при эвакуации в тюрьме гор. Самбор осталось 80 незарытых трупов. В тюрьме гор. Самбор – надзиратель Либман при эвакуации застрелился. Надзиратель Савкун дезертировал.»

 17_eeedb

Навіть самі кати не витримували…

 

Вранці 26 червня 1941 року ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію. Душа монаха готова до вічності…

В передобідню пору за ними прийшли…

Золотоусті василіяни Яким Сеньківський та Северіян Бараник покинули обитель пліч-о-пліч. Разом служили Господу, разом ступили на свою хресну дорогу.

Про те, що відбувалося з ними далі, за порогом катівні, документальних свідчень не збереглося. На щастя… Бо жахіття, які довелося побачити свідкам нелюдських, безпрецедентних за своєю жорстокістю злочинів звироднилих нелюдів у мундирах НКВС, перевищують будь-яку уяву нормальної людини.

29 червня 1941 року, в неділю вранці, щойно червоне військо відступило, ще до вступу німців у місто, дрогобичани кинулися до суду й прилеглої до нього в’язниці з надією звільнити своїх рід­них, але кати справно виконали наказ Берії – «евакуіровать по І катєгорії»…

Живих у катівні не знайшли, лише сотні закатова­них тіл.

Розшукували вірні своїх отців-василіян, та марно. В одній із підвальних келій суду, поміж іншими зваленими у безладі речами, знайшли «Часослов» о.Бараника та світлину-поштівку о.Сеньківського.

Victims_of_Soviet_NKVD_in_Lvov,_June_1941

«І з хвилиною їх арешту одиноким німим свідком їхньої невідомої долі остався по них священничий молитвословець у в’язничній одиночці, а з-поміж його розкритих сторінок випав на долівку дрібненький образочок. І стояло на ньому написане тремтячою рукою о. Платоніда Філяса, що в Дрогобичі закінчив своє велике життя: “Прикро подумати, що нас мали б забути ті, котрих ми найбільше любили”…». – із сумом пише ієромонах М.Ваврик.

 

Нас ніколи не забудуть ті, кого ми найбільше любили!

 Yakum

Своїх золотоустих василіян не забули у Дрогобичі. Розшукували, розпитували. Довідалися про страшне…

«Кілька років після закінчення війни прокурор розповідав пані Софії Морській,
яка служила у нього, що одного з отців зварили у котлі і дали їсти в’язням, інших
закопували по шию в землю і ходили по їхніх головах, а також про інші страшні
тортури. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, говорили, що
юшка, якою їх кормили, була солодкуватого присмаку…»
– пише о. Купранець.

Людська природа відкидає таку наругу. Як про милосердя, хочеш думати, що просто розстріляли… Та документи свідчать, що не було межі дикунській фантазії червоної орди, особливо для священиків.

Спогади Івана Кіндрата, народився 1923 р., доктор медицини, Рочестер, США.

“У червні 1941 р. я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбкiвськiй 10 у Львовi. 29 червня наблизилися війська вермахту, у мiстi була паніка й безлад. Залишалися війська окремого призначення НКВД. Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вул. Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат.»

Текст свідчення пропускаю – неможливо читати і залишитися при здоровому глузді, неможливо…

Закінчення: «Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 лiт життя. Напiвпритомний вiд жаху, вибiг iз в’язницi. Нiхто з нас так i не натрапив на живих. У розбитiй крамницi беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв, розп’ятих священиків i монашок у головному примiщеннi. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у “Кракiвських Вiстях”, та не всi, деякi були визнанi нецензурними. Такi дикi злочини показувати не ризикнули”.

В одному із розіп’ятих священиків (а їх було троє!) упізнають потім о. Зиновія Ковалика. Після цього віриш – могли й зварити. І не лише у дрогобицькій тюрмі знаходили казани з людськими останками…

Нелюди…

Цифри. Вони говорять сухо і страшно.

«Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях Львівської області (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно  4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. Більшість із них були українці, незначний відсоток становили поляки, біля 10% – євреї.»

Немає у людській мові слів, щоб виплакати іще й цю трагедію українського народу, яка залишилась непоміченою, розчинилася краплею горя у морі нещасть, що принесла війна…

01

Пом’янімо цих мучеників поетичним словом…

 

Мільярди вір зариті у чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

…Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили…

Тремтіть, убивці, думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

 

(Василь Симоненко, 1962 р.)

 510714_15_w_1000

Нелегкою виявилася доля й родини ієромонаха Якима Сеньківського. Його молодший брат о.Володимир за те, що відмовився перейти на московське православ’я, був арештований в 1951 році, а прокурорська “трійка” засудила його на десять років заслання та каторжних робіт в Сибірських концтаборах.

Отець Володимир згадує: Сидів я в 9-ій камері Дрогобицької тюрми, де в 1941р. сидів мій старший брат Іван (Яким). Він не зрадив своєї віри і свого народу, таким був і я. Мій старший брат – говорить він – був безженний священик і великий безсеребренник, він не брав за свої священичі послуги ніяких грошей. І йому важко було жити. Коли душпастирював на двох парафіях, то батько мусів посилати йому гроші, аби мав за що купити одяг. Але тепер таких священиків мало на світі. Пізніше він жив у монастирі. Коли прийшли більшовики, то його та ігумена замордували. Як мученик він молить Бога за нас грішних, в тому числі і за мене”.

Сестра ієромонаха Якима Марта була заміжня за о.Чубатим Володимиром, парохом с.Шупарка на Чортківщині, Тернопільської області. У 1939 р. він був ув’язнений більшовиками, засланий у концтабір у Воркуту, де і помер від виснаження у 1949 р. Друга сестра Марія вийшла заміж за о.Мельника, пароха с.Біла біля Тернополя, який також передчасно помер, переслідуваний комуністичною владою.

«Хочу згадати про батьків о.Якима та їх незавидну старість, – пише односелець Сеньківських Володимир Мацьків. – У 1939 році прийшли большевики, а побачивши велике та добре вдержане господарство, почали його нищити, бо це «куркуль». Зразу наклали величезні податки, яких не було спромоги заплатити. Не діставши усього податку, большевики забрали його пасіку, худобу та устаткування. До нього прийшла важка недуга. Він захворів на очі, а дружина дістала нервовий розлад. При поновному приході большевиків у 1944 р. старенький Семен Сеньковський загинув на своєму господарстві від большевицької кулі, а його дружина скоро померла» - пише Володимир Мацьків.

Жорстокий світ, жорстокі буремні часи, що їх довелося пережити чистій праведній душі блаженного Якима…

Так хочеться запитати мученика його ж власними словами: «Хто ж у цій останній годині подасть руку безпомічному людству, хто наллє оливи та бальзаму в його отворені рани? Хто зішле промінь надії в перейняте розпукою серце, хто уздоровить і перевиховає цю бездольну, окалічілу дитину?»

І чуємо із вічності чистий, дзвінкий, веселий голос завжди привітного й усміхненого о.Сеньківського:

«Відповідь лиш одна: Марія, Мати милосердя та любови, Мати благодати й мира, Діва над усі Діви і Мати над Матерями».

 «Хто мене найде, найде благодать і зачерпне спасення від Господа»

Блаженний Яким не втомлюється допомагати людям:

«Я жителька м. Стрия не дуже вірю в різні чуда. Прошлого року на Водохреща наш священик о.Михайло з церкви Володимира і Ольги посвячував у квартирі і залишив образок Якима Сеньківського.

Цього року у мене виникла така проблема, що мені казалось безвихідь і я нічого вже не зможу зробити. І погляд мій впав на образок Якима. Я взяла його в руки і не знаю сама чому почала просити у нього допомоги. І знаєте, збулося просто чудо, інакше не скажеш. І тепер я дуже вдячна св.Якиму за його ласку і буду надалі молитись за його душу і звертатись до нього за допомогою. Оля»

 

Віхи життя і діяльності

Блаженного Якима Сеньківського

230px-Сеньківський_Яким

 

2 липня 1896 року народився у с. Великі Гаї, нині Тернопільського району Тернопільської області в родині заможного селянина.

Початкову і середню освіту здобув у Тернопільській українській гімназії.

1921 рік – завершив богословські студії у Львові.

27 листопада 1921 року отримує дияконські свячення в семінарійній церкві св. Духа з рук Митрополита Андрея Шептицького.

4 грудня 1921 року Митрополитом Андреєм Шептицьким рукоположений на священика.

10 липня 1923 року вступає на новіціат у монастир оо. Василіян у Крехові на Львівщині. На облечинах отримує монаше ім’я Яким.

1 березня 1925 року складає перші чернечі обіти.

1925 рік – переведення до монастиря в с. Краснопущі на Бережанщині.

1927 рік – призначений професором василіянського ліцею в с. Лаврові на Старосамбірщині (Львівщина).

31 серпня 1930 р. в Лаврові в присутності ігумена о. Модеста Пелеха, ЧСВВ, складає вічні монаші обіти.

1932 – 1938 рр. – переведений у Свято-Онуфріївський монастир оо. Василіян у Львові.

1939 рік – переведений до монастиря оо. Василіан у Дрогобичі.

26 червня 1941 року о. Якима Сеньківського заарештували. Закатований у Дрогобицькій в’язниці НКВС.

27 червня 2001 року Папа Іван-Павло ІІ проголосив ієромонаха Якима Сеньківського Блаженним священномучеником.

4418загальна кількість відвідувань,3відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар