Вхід

У мереживі мережі

у мереживі

 

У МЕРЕЖИВІ МЕРЕЖІ

Інтернетна повість

Частина 1

Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.

Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.

Моя дивна книжечка, де все буде від Я.

Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.

Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…

Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.

У мереживі мережі.

У мереживі міражів.

У нетрях Нету.

У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й саме мереживо.

Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?

І чому це я одразу про членистоногих?

Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.

Ким почувалася Соф… ким почувалася я?

О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!

Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.

Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник – у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.

А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?

А де ж воно оте – про себе?

А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.

Від однієї ночі чарів – до іншої.

На Різдво трапляються дива? Безумовно.

Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!

Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietradura.

Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.

Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…

«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті»

Ліна Костенко.

Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.

Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.

Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.

Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?

Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?

Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.

Два генії привели мене чи не з першого дня у мереживі мережі у місце перетину ниток багатьох доль, багатьох талановитих і не дуже рядків, у пекло гіпертрофованих амбіцій у числівнику та мінімізованих потенцій у знаменнику, у рай межової щирості у слові, витонченої краси рядка, юності почуттів і мудрості думки, до божевільні істеричних реакцій, до чарівної скриньки анонімності імен та облич… О, це все ще попереду. А тимчасом – чиста сторінка. І питання, з чого почати.

Почати, звісно, зі створення світу.

***

І світ, що наздогнав і розтоптав,

і небо, що громами розверзлося…

В огромі часу зміщуються осі

і напрями орбіт. І шепіт трав

уже не чує лагідний мураха,

що наслухає кроків кам’яних

господаря.

Йому тремтіння страху

заступить дихання.

Господарю, спинись!

Чи злагідній,

чи скам’яній до решти!

І не топчи,

бо світ — від слова світлий…

2002

Завантажую текст. Якась табличка. Звична до того, що всі рядки слід заповнювати, бо знову плюнуть тобі червоним – помилка!, чемно заповнюю усі рядки. Тисну й на кнопку «Конкурси». Перша – конкурс Майстерень І півріччя 2008. Господи, якби ж знала, соломки стелила б і стелила, але сталося, натисла здуру та анальфабетності своїй інтернетній завдяки. Сказати, скільки разів потім каялася? Ой, і випімнули мені молоді й талановиті! Ну, хто ж знав, що у фіналі цього конкурсу, коли настане час «роздавати пряники», прийде пані редактор і насвариться юним пальчиком!

Юлія Овчаренко(Л.П./Л.П.) [ 2008-07-01 21:43:11 ]

Я утримаюсь від честі вибирати кращих з кращих. Просто по-людськи не можу давати оцінку творчості Лесі Романчук, наприклад. Якщо чесно, не розумію, навіщо зрілому автору брати участь у такого роду конкурсі. Конкуренція тут недоречна.

З інших авторів, приблизно рівних мені за віком/життєвим досвідом/рейтингом, є багато мені симпатичних як автори і як люди. Але навіть “верхівці” ще є чому вчитися і шліфувати майстерність. Не в цьому сезоні… Всім бажаю успіхів і насолоди в роздаванні пряників :)

Справді, навіщо? Написали б великими літерами при вході – «Зрілим авторам вхід заборонено! На сайті – злі собаки!», ото б і скінчена справа, але…

Та я ж не по пряники, дівчатка! Шкодять вони, пряники. І не тільки зрілим авторам. Я тут «нє користі раді, а токмо волею пославшей мя…»

«Пославшей мя» книги. Оцієї.

Я ще не знаю про все, що попереду, я сміливо напискаю кнопочки. Ну, що там іще? Питають про авторську самооцінку. Тут я не дала маху (Сарочка, да лучше б ты дала этому Маху!), оцінила в скромне 4, значить, добре. А що, «Світ, що наздогнав і розтоптав» добре зроблено, на совість. Так мені підказував вік і життєвий досвід.

Від серйозного вирішила перейти до чудернацького. Друкану-но я «Абетку», отаке собі словесне плетиво-штукарство, яке утяла колись «по приколу», понанизувавши купу штудерних чудернацьких слів у порядку алфавіту за принципом відсутності розділових знаків та повного безглуздя. А чом би й ні? Люди так цілі книжки пишуть, ніхто з них нічого не уторопа, а відгуки – геніально!

Підґрунтя такого умовиводу очевидне. У задачі дано:

  1. я – чоловік мудрий (аксіома).

  2. хтось зумів написати таке, чого я не розумію.

Висновок очевидний. Оскільки «я не розумію», то цей чоловік є мудрішим за мене. А хто мудріший за мене? Тільки геній! От воно на оціночку 7 і потягнуло.

Отож, нахапавши у геніїв геніальних слів, швиденько струшую їх, як вареники у макітрі, перемішую, змащую сметанкою, виловлюю в абетковому порядку, забираю коми і здоровий глузд, щоб усе по-справжньому, по-постмодерному, і…

Абетка арсу

артикулюймо арс авангардовий

безецну безцінь безміру бажань

всеувібгальний вир веління волі

ганебну гидь гордині генний гнів

до доокіл діткнутих денним дивом добра

єдвабом єдності єдиноуможливлень

жалобним жалом живоописань

звільнім зужиту змору заніміння

інерцією істини ізмиймо

крайобраз кроку крику краму крові

любовію любовію любов’ю

миттєвість мислі моребезкрай мови

нанижемо на ніжність необмежень

о обрис обрію омана оддаля

пиши про потойбічність провисання

ридай ранково раю розпізнавши

сумуй собі суть сталого стали

тож так торкнешся тверді триву терміну

унеособленості унаочнень у

фантомних фрагментаціях форм фрази

хай хибних хай химерних хай холодних

цих цирків цих церков циркумференцій

чи час чимдуж чужого чуда чути

шелесний шепіт

щонайменш щоразу ще

юних юд юрбі

як я явлюся

апостолом астральних акварелей

1998

Тихо. Анішелесть. Анімур-мур.

А в тиші можна й поміркувати.

Що знає про себе і про свої вірші людина, яка написала і видала книжку? Та майже нічого! Завчені компліменти тих, хто не читав, але не признається, загадкове «Сильно, старий!» від сусідів по Пегасових стайнях, «Фантастично! Я у захваті!» від дівчаток у літстудії. Що «сильно», від чого «у захваті» пояснити зазвичай ніхто не може.

Викладаючи вірша на сторінку поетичного сайту, автор повинен приготуватися до чого завгодно – від повного ігнорування твору і цілковитого мовчання до безлічі хвалебних од, від построфно-порядково-поскладового препарування з наступним розглядом під мікроскопом, яке не снилося й патанатому, бо милосердний «холодний хірург» розтинає таки мертве тіло, а Інтернеті гицлі полюбляють навіть не з рушниці голкою зі снодійним, а тупим ножем по живому, та ще й найдошкульніше, маючи будь-якого літературного мастифа, ердель-тер’єра чи кокер-спаніеля з медалями всіх собачих виставок від грудей до кінчика хвоста не більш як за бездомного цуцика дворянської породи.

Спало чомусь на думку таке, про породу:

Про породу

Медалі гідні шерсть і екстер’єр,

Достойно, не зважайте, що собака,

Крокує містом пан ердель-тер’єр

І вишукано при потребі гавка.

 

А втілення усіх собачих чар

Із родоводом княжим бездоганним

Бладхаунд, спанієль і сенбернар

Або мастіно неаполітано!

 

А поруч — цуцик, сукине дитя,

Не знаючи ні мами, а ні тата,

У білий світ дзявкоче без пуття

Й гризе литки усім, хто того вартий.

 

Отак воно в житті чомусь бува:

Чим менша, бачте, і бридкіша шавка,

Тим більше приндиться, на місяць завива,

Частіш куса і голосніше дзявка.

 

Не між собак, а й між людського роду

То визначальна річ — порода.

1992

На цій виставці, куди ти сам себе привів на шворці чи ланцюгу власних амбіцій, всі ролі та медалі вже розподілені, всі призові місця зайняті (ну, до чого ж народ наївний!), тут свої закони, свої королі, свої авторитети. Тут у кожної болонки свій пудель, кожен пекінес сам собі чау-чау, деякі облізлі такси прикидаються пухнастими коллі, і лише згодом розумієш – вони таки коллі, але ешерихії коллі.

Визначальна річ – порода. Спробуй посперечайся. Люди також належать до різних пород. Не навчиш вівчарку лазити в лисячу нору, а болонку – полювати на качок. Так само ж і люди поділяються на безліч категорій, з яких важливими для існування в мережі є здатність чи нездатність вчитися.

Люди загалом часто належать до категорії нездатних навчатися. І мають на це повне право. Ну, система така, не засвоює інформації більше за ту, що заклали у школі, при спробі завантажити бодай ще трохи, на дисплеї з’являється віконечко – «диск заповнено, вставте новий». А новий вставити нікуди. Отак і живуть.

Поет не може, не має права за визначенням належати до систем із обмеженими здатностями.

Поет – це тонка система світосприйняття, світовідчуття і світовідображення у слові.

Світ – безмежний, тому можливості сприйняття повинні дозволяти адекватне відображення.

Якщо «диск заповнено», а вставити новий нікуди, відображення адекватним не вийде. Об’єм свого жорсткого диска поет демонструє світові, і нонсенс, коли його місткість визначається у кілобайтах. Погано, якщо у «мега». Нормально, якщо у солідних «гіга». Справжній поет обмежень не має. Засвоєння інформації, пере форматування, заломлення крізь призму власного світогляду – і продукування нового – ось те, що визначає і відзначає творця на тлі мегабайтових потенцій з гігабайтовими амбіціями.

Творцеві усе на користь – і хвала, і хула. Бачити обіоч, слухати обіуш, фільтрувати крізь дрібне сито світову маячню, промивати джерельною водою справжньої поезії душевні фільтри, не дозволяючи засмічувати брудом і блудом робоче місце поета – душу.

У мереживі мережі фільтри забиваються миттєво. Селевий потік чужих думок перетинає шлях власній, здавалося б, виваженій, усталеній, вивіреній ріці емоцій, і відтак спокійна досі вода приречена шукати нового русла. Щоправда, це стосується лише систем, здатних навчатися.

Карма дівчинки-відмінниці

Знову іспити. Літо. Жарко.

Та до озера ані кроку.

Ще живе у мені школярка,

Що ретельно вчила уроки.

І у працю вкладала душу,

І не знала часові ліку.

Не тому, що боялась двійки,

Просто знала з дитинства: “Мушу!”

Бо хіба воно того варте?

Бо хіба воно – ключ до раю?

Просто звикла – на першій парті

І не знала слова “не знаю”.

О найважчих завдань спокуса!

Хто посмів запрограмувати?

Але хтось розвязати мусить,

Аби інші могли списати.

1994

Людина приходить у світ голою. Та її приймають ніжні материнські руки, здатні захистити від усіх довколишніх бід. У світі Інтернетного сайту кожен має вибір – прийти голим, лиш у лавровому віночку віршів, чи прикрити-таки причинні та безпричинні місця фіговим листям звань, заслуг, титулів, як-от член, лауреат, автор книг.

Можна гордо назватися власним номеном і доменом, а можна сховатися за ніком (для неутаємничених – то така кличка, інколи дуже дивна, яка мала б увиразнювати творчу індивідуальність автора чи просто прикривати ім’я чи його повну відсутність). Можна гордо вивісити власне привабливе фото і дивитися людям у вічі, можна затулити власний фейс картиною Джорджоне, квіточкою, будячком, портретом улюбленого собаки, якоюсь абстракцією, що нагадує котячі геніталії – будь-який творчий спалах припустимий. А можна з однієї знимки дивитися людям у вічі і зойкати: «Чудовий вірш! Я у захваті!», а з іншої, позичивши очей у собаки, та ще й чужого, писати таке, що й пес би не слухав. Безліч варіантів, безліч можливостей.

У мухи… У Софії… Та ні, таки у мене самої, раби Божої Лесі Романчук, вибору не було – власне вм’я, власна стандартна, з офіційного сайту видавництва, знимка – в міру привітна, в міру стримана. «Ах, так вот ты какой, северный олень!» – мав припасти навколішки читач, уздрівши геніальні твори геніальної авторки на геніальному сайті генієм створеної мережі. Така потреба визрівала з прозаїчної причини: прозу можна придбати у книгарнях чи замовити через «книгу поштою», а поезія… Книжки поезії розлітаються, вимахуючи паперовими крилами – щойно був добрячий стосик, а от уже й нема. А вчительки як змовилися, задають дітям то «Синьооке диво», то «Сливочку», то «Батиєву гору».

Сьогодні чергова стурбована мама потенційного відмінника замовила «Батиєву гору». Віршик як віршик, років 15 йому. Ні, більше, у 1990-му написаний, у Києві, на Батиєвій горі, на тому місці, де у важкому 1240-му розвіював вітер бунчуки ставки хана Батия, там, де тепер відомий усьому світові центр кардіохірургії ім. М. Амосова. І сам великий хірург іще жив тоді. І навіть бігав узвозом.

- А что это вы, девушка, пишете?

- Стихи…

- А разве в наше время люди ещё пишут стихи?

І побіг собі далі, юний і вічний…

Київ. Батиєва гора

 

На цьому місці він стояв,

Насупивши кошлаті брови.

Дививсь униз. Хрещатий яр

Не затуляли забудови.

 

Град Ярославів на виду,

Заціпенів славетний Київ

Під грізним поглядом Бату,

Під хижим поглядом Батия.

 

Намет шовковий бовванів,

І бунчуки звивались гордо.

Батий чекав сім довгих днів,

Та не приніс йому ключів

Золотоверхий стольний город.

 

Зоріли в небо куполи

Востаннє світло, синьооко.

Пішли тумени на вали.

У брами вдарили пороки.

 

На дев’яносто третю ніч

Софія впала. Сонце змеркло.

Сховала тисячі облич

В руїнах Десятинна церква.

 

А він стояв на цій горі

І дим вдихав, мов запах горя.

Знов до походу майорів

Бунчук— за три останніх моря.

 

Побито. Спалено ущент.

З землею вирівняно Київ.

Та, змиту весняним дощем,

Хтось свічку засвітив в Софії.

 

Не кожен знає, чий він син,

І прагне вічного не кожен,

Та все ж знайдеться хоч один,

Хто запалить вогонь спроможен

 

У темну ніч, у чорну тьму,

На згарищі і на руїнах.

І знаю я тепер, чому

Вона не вмерла, Україна.

 

А на Батиєвій горі

Сліди копит позаростали.

І від отих кошлатих брів

Лиш назва в пам’яті зосталась.

1990

Кажуть, якщо хочеш дізнатися про себе те, чого досі не знав, зареєструйся кандидатом у депутати. Є простіший шлях. Зареєструйся на поетичному сайті, і на тебе чекають дивовижні відкриття… і викриття.

От уже не думала, що такий стандартний вірш може викликати таку суперечку, аж до необхідності оборони Києва у ті часи взагалі!

«А чи мало сенс захищати Київ? У ті часи це було занедбане містечко, віддали б його ханові без бою, зберегли б життя тисячам городян!» – отаку сентенцію висловив один з поважних критиків, підкріпивши її історичною розвідкою, що, без сумніву, демонструвала поважність джерела, та аж ніяк не переконувала у марності спротиву злу налаштованої попри все світити свічку в храмі Святої Софії авторки.

За такою логікою, будь-який спротив, не підкріплений достатніми ресурсами, марний. Марні були жертви юнаків-студентів під Крутами, марно боролися і гинули воїни УПА, марно встали Стус, Світличний, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська в кінотеатрі «Україна», протестуючи проти репресій. Що це дало? Нові жертви! От сиділи б тихо!

Але завдяки їм, студентам, що загинули під Крутами, хлопцям і дівчатам, що боролися в УПА, завдяки моральному подвигові шістдесятників ми маємо право нині називатися нацією. Бо завжди серед українців знаходився хоч один, «що запалить вогонь спроможен»! Хіба сліпий може не зауважити цього рядка, в якому суть, і сенс, і сіль, і кров вірша! Ба ні…

«А чому ви так переймаєтеся долею саме Києва? Адже хан Батий зруйнував тоді й Москву, всі її визначні пам’ятники, знищив десятки тисяч людей!» – вичитує мені якесь патріотично налаштоване дівча. Ну, що тут скажеш? Що Москва тоді була ще не столицею, а великим селом?

Коли історична дискусія сягнула апогею і досягла максимального дисонансу міркувань критиків із патріотичними почуттями, авторка позичила у Батия кривий ятаган і рубонула по кнопочці «Знищити». І запала тиша. «Наконец-то все угомонились,» – зітхнув із полегшенням привид із казки Андерсена «Снігова королева».

Приходячи на світ голою, людина не має вибору. На сайті вибір є. Дехто у відомостях про себе подає розлогу інформацію: «закінчив школу без трійок», «навчався у ПТУ № 28, був виключений за політичними мотивами», «друкувався у районній газеті «Велике задрипанство»». Хтось додає лауреатські регалії. Якого ефекту прагнуть? Щоб усі завмерли за командою «Струнко!» Так воно ж не військовий плац! З іншого боку – якось нечесно… Колись на Олімпіадах мали право виступати лише спортсмени-аматори, а професіоналам – зась.

Отак і міркуйте – прикрити лисинку лауреатським лавром чи виступати в одязі лише з власних віршів, як чемпіони давніх олімпіад?

Спершу я чемнюсінько заповнила всі рядочки авторської сторінки. В учителі запросила велику Ліну і Мікеланджело. Уявляю, як обурено гриміли у гробниці в Санта Марія дель Фльоре кістки Мікеле Ангело і як зітхала б із мого нахабства Ліна Василівна! Та машина чомусь вдавилася чи надміром претензій, чи величиною фото і завантажила лиш скромне – Тернопіль. Довелося конструювати такий-сякий «прикид» із віршів. Розшифрували наступного дня. От уже й запитали: «А де можна придбати ваші книжки?» От уже й відповіла. На свою голову. От уже й нарвалася: «Так це ви жіночих романів перечиталися?» – «Ні, я їх переписалася». А зневаги ж! «Нє чітал, но знаю!» – повіяло радянським.

Добре, що не писала про членство у НСПУ, і без того дізналася, що це ганьба ганебна, бо до Спілки вступають лише старі, зашкарублі у гріхах графомани, а справжні цінності, справжні таланти – тільки тут, у мережі. Повіяло запашним і давно знайомим: «Скоро ничего не будет – ни кино, ни театров, будет только телевидение!» Вже років тридцять, як Москва сльозам не вірить, і телебачення проминуло свій зеніт, а нічого, живі, збереглися й театри, і кіно. Здираємося нині на Пік Інтернету: «Скоро ничего не будет – ни кино, ни театров, ни книг, ни телевидения, будет только Інтернет!»

Маю підозру, що кіно, театри, книги залишаться й тоді, коли комп’ютери замінить щось іще досконаліше.

Втім, винахід справді чудодійний! Сам написав, сам надрукував, сам видав, цілий світ читачів до твоїх послуг!

Ні тобі прикрих редакторів, ані видавців, ані занудних коректорів. Повна свобода! Усіляких черг на видання – немає, йок! З іншого боку – гонорару також йок. Не є гонорару. Зате гонору – досхочу!

Утім, якраз редактори на сайті є. Значна частина з них – люди компетентні, фахові, думка яких виважена, професійна, авторитетна. Та є й такі, що вимахують редакторським пером як елегантною тростинкою – щоб дівчатка охнули, хто як довбнею – щоб графомани знали своє місце, хто – як знаком вищості за інших із правом вказувати – «к ноге!». Таких одна чи дві, але прикрих: «Бач, виліз отут зі своїм життєвим досвідом! А я – редактор! Зелений, але фрукт!»

Стати редактором – нелегко й почесно. Для визначення права оцінювати від імені редакції людина повинна довести свій високий фаховий рівень – зазвичай, це перемога у конкурсі Майстерень. Проте перемога у конкурсі – річ не абсолютна. До уваги беруть не так об’єктивні показники – місце у таблиці рейтингу, як суб’єктивні – творчі уподобання редакторів. Дехто зважує кандидатури на терезах «подобається – не подобається», і це теж нормально, оскільки редакторів майже два десятки, люди різні за віком і фахом, тому й різноманітність уподобань мала б забезпечити широкий у спектрі тональності творчих напрямів діапазон претендентів.

Знайомства на ПМ! «О Інтернет, ти – світ!» – дозволю собі перефразувати Поля де Кубертена.

Мабуть, знайомитися таким чином найлегше. Найпростіше. Написав коментар – а там уже твоє ім’я і фото. А що ти за людина – скажуть вірші. Не обдуриш.

Чи не перший, з ким перетнулися наші нитки у мереживі, виявився Валентин Бендюг. Замість фото – будяк. От собі й важте – зачіпати чи ні. Властивість будякових колючок – вишукувати у тексті неточності – двозначне використання слова, неправильний наголос. Іноді коментар – ціла історична довідка. Спілкуватися з людиною, основна нота тону якої – менторство – випробування не з легких. Та чи не корисно почути кожну думку? Чи не варто зайвий раз перевірити, зазирнути у словник?

Інтернет – місце, де нікому не видно табличку на твоїх дверях – чи ти «нач», чи «зам», чи «проф.». А поезія – така хитра штуковина, де студент може виявитися сильнішим за викладача. Бо не вік, не досвід, не роки самовдосконалення, не кількість отриманої інформації та вміння її передавати визначає ступінь впливу на читача, а перш за все – талант. А версифікація, техніка, стилі, прийоми – те, чого можна набути і навчитися, – вторинне і легко переходить за грань ремісництва, щойно згаса Господній промінь.

Відблиск Господнього променя на власному чолі завжди засліплює, бо дзеркало подвоює силу блиску. Як навчитися реально бачити дане тобі – і набуте? Як осягнути себе в поезії та рівень поезії у собі, ані похлинувшись розчаруванням, ані утопивши залишки власного Я у безплідній заздрості до сонцесяйних. Як не впасти у крайнощі? Як здолати звичку диктувати й повчати, здобуту за роки викладацької праці? Як навчитися ковтати пілюлі гіркого й кислого, заслуженого і не дуже? А якщо звик більше керувати, ніж просити, давати вказівки, а не вислухувати заперечення? У себе в кабінеті все просто – догана із занесенням, вийдіть і зачиніть двері! А тут – ані годин прийому, ані секретарки, ані охорони, ані таблички на дверях, вікон – і тих брак! Замість вікон – Windows.

Ось у таке віконечко і помахав мені своїм будячком Валентин Бендюг. Одразу признався, що будяк – це ніжно, будуть «бендюгізми» й гостріші. І були.

Якось надрукувала під настрій «То не те».

Тане сніг.

Тане сніг.

Тане сніг — і таніє.

У тенетах тіней

тоне тема — не те.

Тільки таїн тони

німотою темніють,

І втина нить доріг,

І мету замете!

Та не сніг…

16.12.2000

Обізвався такий собі Зеньо Збиток і заходився збиткуватися. Бавлянка словами вийшла веселою. Щоправда, знимка – танк з гордо спрямованою увись люфою, наводила думку про неліричні подвиги «красного камандіра», як він себе позиціонував. Гарно так! А тут іще й Жорж Дикий уподобав алітерацію і вилив те уподобання аж у ціле 6! Ура! Та не минуло й години, як «Прекрасно!» урівноважилося стриманим «Гарно» від отакого собі пана Юрія Лазірка – тутешнього поетичного суперстар. У захваті від Зеня і в нервах від Лазірка вимикаю комп, поклавши на моніторі великого червоного хреста! Нізащо більше не увімкну тебе, нізащо!

 

4576загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар