Вхід

В руїнах Целія, на форумі Помпея..

DSC_8151 [HDTV (720)]

- Я так і знав, знову запізнились!

Марк Бафін довго водив їх потаємними закутками. Факел Фіви догорів, іншого не запалювали, скрадалися у темряві.. На щастя, ніч викотила місячну повню і посріблила руїни Целія, безлюдні, загрозливі, повні таємниць і небезпек. Клименту здалося, що вони вже казна-де за мурами міста. Нарешті почулися голоси. Кілька десятків людей співали. Замовкли. Потім хтось заговорив. Знову заспівали.

Друзі намагалися нікому не заважати, але їх помітили. Мабуть, тут не дуже любили чужих. Їм довелося стати далеко, за брамою, ближче не допустили. Зазирали як могли, щось бачили, щось вгадували у світлі факелів та свічок.

Сервій тихо прошепотів:

- А де голова осла? Я чув, що вони поклоняються голові осла.

- Сам ти віслюк! – прошепотів Марк, сподіваючись, що пісня лунає голосніше, ніж їхній шепіт. – Як можна вірити пліткам! Ти ще про кров немовлят бовкни!

Наче на підтвердження його слів люди, які щойно співали, почали підходити до чоловіка на підвищенні. Кожен отримував шматок хліба і пив із чаші.

- Бачиш? Таки щось п’ють!

Як тихо не намагалися вони розмовляти, як не прикривали голову краєм плаща, до них підійшли.

- Мир вам, добрі люди! Хто ви? Чи з добром ви прийшли до нас? – у голосі сивого чоловіка, вбраного у довгий білий хітон з двома довгими смугами на плечах, не було ворожнечі чи остраху – лише приязнь і трохи цікавості. Зате двоє здорованів за його плечима не надто налаштовували на приємну розмову. Виглядало, вони готові захищати свого жреця – чи як воно там у них називається, від будь-кого, хто прийшов не з добром.

Поки Сервій та Марк вагалися, відповів Климент:

- І вам миру і спокою! Ми – римські громадяни, хочемо більше дізнатися про ваше вірування.

- Чи вам відомо щось, окрім дивних і смішних чуток, що блукають містом?

- Так! Я чув, що в Юдеї живе чоловік, Син Бога! – голос Климента тремтів, він хвилювався і чи не вперше не міг висловити до ладу свої думки. – Він зробив так, що глухі чули, сліпі – бачили, кульгаві починали ходити, він творив великі чуда! І обіцяв по смерті життя вічне для обраного Богом юдейського народу. Але я не юдей, я – римлянин. Чи можемо ми, яких ви називаєте язичниками, стати частиною вашої спільноти? Чи ця наука – тільки для юдеїв?

- Ходіть зі мною! – сивий чоловік повів їх ще далі углиб лабіринтів, звідки, здавалося, і вибратися самотужки не вдасться.

Нарешті світло – факели, помножені на місячне сяйво. Люди.. багато, безліч людей, що стікалися на вершину пагорба тонкими струмочками і наповнювали простір між високими пініями. Чоловіки, жінки – багато, багато жінок.

- Станьте отут, будете ближче до вчителя, краще почуєте науку..

Сивий чоловік залишив їх біля купи каменів, сам відійшов.

Марк і Сервій присіли, простягнули ноги:

- Щось я забагато набігався сьогодні! І занесло ж нас сюди, аж на Целій.. Тут і людей не зустрінеш, самі плебеї.. та ще розбійники.

- Нічого дивного. На Целії здавна селилися нащадки етруска Целесо Вібени. Він – родоначальник римських плебеїв. Не всім же бути патриціями, – вколов Климент Сервія, щоб не надто носився зі своїм гонором. – А зараз сюди тікає від міського шуму і запахів чимало заможних людей. Жити у центрі міста – не кожні вуха і не кожен ніс витримає..

- Кажуть, навіть Сенека збудував собі в цій місцині будинок. Отам, неподалік від храму божественного Клавдія, – Марк Бафін, як завжди, знав усе, де тільки його ніс у ластовинні не звив собі гнізда.

Нарешті на складене з пласких каменів підвищення вийшов чоловік у довгій туніці з рукавами, у сірому плащі – такому ж, як у більшості людей довкола. Вирізнявся лиш високим зростом, поважною поставою, ошатною бородою і густим волоссям, що рясно висрібленими сивиною кучерями спадало аж на плечі, як у багатьох юдеїв. Він усміхнувся – і ніби сонце осяяло ніч. Заговорив – і сотні людей перетворилися на слух, вбираючи кожне слово.

- Послухайте мене, ви, мешканці Риму! Я прибув до вас зі Сходу з благою звісткою. Син Божий прийшов на землю, народився від Духа Святого і земної жінки, і жив у людському тілі, і навчав, і проповідував, і чинив дива, що про них писали Книги пророків. Це Він, Месія, якого чекав юдейський народ, це Він прийшов, щоби визволити нас із царства смерті і дарувати життя вічне, ім’я Йому – Ісус Христос. Нехай кожен, хто почує, – увірує, нехай кожен, хто увірує, відвернеться від речей злих і навернеться до добра, відвернеться від речей тимчасових і пристане до вічного. Визнайте, що Бог один, і ім’я Йому – Ісус Христос, який на цей світ прийшов, щоб врятувати кожного з вас із безодні гріха і дарувати вам Царство Боже. Прийміть Його науку у своє серце – і спасенні будете, визнайте Христа – і отримаєте Його невимовні благословення!

Слова цього чоловіка, звичайні, прості, сколихнули людей. Ця наука легко доходила до сердець. Хтось плакав у зворушенні, хтось простягав руки до неба, всипаного зорями, хтось сумнівався:

- А хто ти? Чи бачив ти сам того чоловіка, про якого говориш?

- Я народився на Криті. Батьки назвали мене Йосифом. Навчався у великого юдейського богослова Гамалиїла разом із Савлом, якого нині знають у багатьох землях як Павла. Я бачив Христа очима своїми і чув його голос вухами своїми..

Сильний і мелодійний голос Варнави на цих словах стишився і затремтів.. Климентові затремтіло серце – цей чоловік бачив.. Бачити Бога на власні очі! Що це? Благодать, благословення, дарунок? Чи обов’язок свідчити, розповідати всім, кого зустрінеш – невтомно, щоденно, під загрозою смерті? Бувають зустрічі, які визначають долю. Варнаві долю визначила зустріч з Христом. Чи не свою власну життєву путь побачив у зорях цих чорних семітських очей сам Климент?

- Я бачив.. Я чув.. І я пішов за ним без роздумів. Моя родина мала статки. У мене було поле. Я продав його і поклав гроші до ніг апостолів Христових. Апостоли назвали мене, Йосифа, Варнавою – це значить «син утіхи». Утіштеся ж, сини Божі, бо приніс вам добру звістку. Мир вам!

Наука скінчилася.. Люди почали розходитися. Климентові дуже хотілося підійти ближче, розпитати Варнаву про.. та про все, про все, що турбувало, мучило, чекало відповіді.. та не він один прагнув спілкування. Натовп, надто щільний, не пропустив його до Христового посланця.

- Якщо цей чоловік говорить правду, я готовий слухати його! – Марк Бафін чи не вперше виглядав серйозним і навіть невидимі у темряві веснянки перестали витанцьовувати.

- Марку, тобі не спадає на думку, що такими речами не жартують?

- Рим повний шарлатанів та шахраїв, Клименте, хіба ти не бачиш щодня на площах незліченну кількість чаклунів та магів, фокусників та всіляких баламутів, що задурюють людям голови, обіцяючи неможливе і показуючи різні фокуси на підтвердження своїх вигадок? Чим ця людина доведе, що сказане – правда? Але те, що він говорив і як він говорив, вражає..

Натовп, спершу густий, поволі розтікався вулицями у різних напрямках і рідшав. Климентові вдалося побачити серед людей знайому сиву голову:

- Чи зможемо ми ще раз почути проповідника?

- Завтра у портику Помпея. Там зберуться філософи.

- А в синагозі за Тибром?

- Синагога зараз порожня. Три роки тому Тиберій вислав з Риму юдеїв, майже нікого не залишилося. Дехто потай повертається, але Затибер’я тихе й пустельне.

- А хто ти, добрий чоловіче? Як тебе звуть?

- Я – Лін, священик. Поставлений апостолами порядкувати церквою Христовою у Римі.

- А куди ви ведете Варнаву?

- Чому ти питаєш, незнайомцю? Ми ведемо його в безпечне місце.. – Лін недовірливо відсахнувся і звернув разом з кількома чоловіками, закутаними у плащі так, що лиш здогадки вказували, хто із них Варнава, у провулок, де розчинилися і звуки, і тіні, і кроки.

 

Додому повернулися так пізно, що навіть бабуся не дочекалася. Перед тим, як залишити молодого господаря в його кубікулі, Фіва вклонився:

- Мій дорогий пане, дякую..

- За що, Фіво?

- Сьогодні завдяки тобі я почув найважливіше у своєму житті. Дякую.

Хлопчик-раб, який зазвичай тихо виконував свою службу і завжди мовчав, вклонився ще раз. І пішов. Климента обсипало жаром сорому. Він вважає себе освіченим, та хіба комусь із них, заможних римлян, що володіють рабами, спадало на думку, що раб – також людина? І перед Богом всі рівні? Цей хлопчик носить його корзину з книгами, освітлює шлях факелом, просто мовчки стоїть позаду і охороняє. Але він бачить і чує все, що відбувається навколо – і промови Сенеки, і виступи школярів у школі ритора, і навіть нічні науки Ліна та Варнави! Він чує, розуміє, сприймає.. невже і він увірував?

Нічна мандрівка далася взнаки – коли розплющив очі, сонце вже піднялося й насміхалося з ледачих. У ці години з дому ніхто не виходить. Спека. Пообідні години – це сієста, відпочинок. У місті в цей час нічого не відбувається – ринки й таверни зачинені, поки сонце не схилиться до заходу, краще не блукати вулицями.

Час відпочинку – час для читання. Климент не міг дочекатися вечора. Гортав сувої – і не знав, що йому сьогодні цікаво. Пригадував слова Варнави – прості, нічим не прикрашені, без вигадливих риторичних ефектів. Звичайні собі, щирі слова, ніби він промовляв до старих друзів, ділився з ними таємницею, що змінить їхнє життя. Може, так говорив Ісус? 

Коли надійшов час виходити, Фіва вийшов, вбраний як на свято, в найкращій своїй туніці, поруч із ним – ще один раб.

- Чи буде ласка нашого доброго пана узяти нас із собою? – вклонився раб.

Климент, звісно, дозволив і крокував містом у супроводі двох рабів, почуваючись мало не сенатором.

Вони попрямували до Марсового поля. Проминули Форум, храм Януса, Юнони Соспіти, обійшли цирк Фламінія, попрямували клівусом повз Дубовий гай до стаєнь, де ровесники Климента залюбки вправлялися у їзді верхи. Театр Помпея. Величний, хоч і трохи занедбаний тепер, через сто років. За театром – розкішний портик з колонадою у сто колон, помпезний, як усе Помпеєве.

Серед філософів, що зібралися, Климент не побачив Сенеки – мабуть, державні справи не дозволяють брати участь у кожному зібранні. Зате зразу помітив Деметрія – він вирізнявся серед ошатної публіки своїм занедбаним виглядом – обшарпаним плащем, скуйовдженим волоссям.

Варнава прийшов у супроводі цілої групи людей, серед яких Климент упізнав Ліна і ще кількох, кого бачив на вчорашній зустрічі.

Слово Варнави перед філософами було трохи іншим. Школа Гамалиїла – це добра школа, виявилося, що апостол цілком володіє всім арсеналом виразності мови, аргументації, навіть контроверсійності, проте свідомо уникає надмірних прикрас і штучності. Варнава не говорив про Христа – в Римі вважалося злочином проповідування інших культів, він говорив про творця світу, його могутність, силу..

Климент разом з Фівою зуміли просунутися дуже близько до тих, хто виступав, щоб не пропустити жодного слова.

Відчули, що в натовпі зібралися не тільки доброзичливо налаштовані люди. Якісь молодики шепотілися, немов розподіляючи ролі, що кому говорити.

Нарешті один з них запитав:

- Послухай, гостю з Александрії, ти говориш про силу творця, який нібито сотворив світ. То скажи, хто сильніший – слон чи комар? Адже у комара є шість ніг, а ще й два крила, комар спроможний літати, ходити, кусати. Натомість слон має всього лише чотири ноги! Слон, як відомо, не літає.. Ця істота слабша, ніж комар. Хіба ні? Доведи це!

Климентові були добре відомі ці штучки доморощених філософів, що намагалися у такий спосіб заплутати промовця, відвести його геть від теми, розставити пастки, навішати гачки силогізмів і виставити на посміховище. В натовпі ще до відповіді гостя зі Сходу почулися смішки та глузування, якими обмінювалися молодики, що розпочали цю пустопорожню балачку про комара та слона.

Проте Варнава не дав звести розмову на манівці. Він просто відмовився втягнути себе у ці тенета схоластики. Час на виступи був обмежений, і він використав його на виголошення речей посутніх.

- Я прийшов, щоб оголосити вам про слова і діла того, хто послав мене. Ваш вибір – почути цю звістку чи відкинути її. Можете прийняти, можете не брати до уваги. Але горе мені, якщо я міг говорити – і промовчав. Горе вам, якщо ви могли почути – і затулили вуха. Якщо я промовчу, то я, могутній у своїй правді, мов слон, стану слабшим за комара. Якщо ви затулите вуха і закриєте серця, то ви, сильні, мов наймогутніший з могутніх, відмовитеся від власної сили. Натомість той, хто почує слово Боже, зможе злетіти на крилах істини, нехай навіть зараз ці крила здаються вам легкими, слабкими і тонкими, наче в комара, й уникне нищівної сили гріха, що безжально топче величезними слонячими ногами. То хто сильніший – хто нищить, чи той, хто уникає знищення?

Варнава говорив натхненно і гідно, не втрачаючи нитки суперечки й водночас ігноруючи порожні зауваження. Проте молодики не вгавали, вони будь-що прагли осоромити гостя і зірвати його виступ, щоб віддати перевагу іншому.

Климент помітив неподалік Марка Бафіна та Сервія Статілія з їхніми рабами. Віддав наказ на вухо Фіві, а сам навіть незчувся, як опинився поруч з Варнавою. Сильний молодий голос, добре вишколений у філософських диступах, пролунав, заглушивши крики невігласів.

- Чого ви прийшли сюди, діти пітьми й нерозуму? Сюди, де сіють зерна мудрості на родючий ґрунт, прийшли вівці й барани, що ці зерна витоптують, прилетіли ворони, що ці зерна видзьобують! І галасливі сойки, щоб своїми криками надати сенсу безглуздю. Чи тямите ви, що зараз відбувається? Можливо, уперше у вашому житті ви маєте шанс почути слово, що змінить ваше порожнє життя – і ви відкидаєте цю можливість. Вам, що гинуть в морі гріха, простягають руку допомоги, а ви відхиляєте цю руку! До вас прийшов посланець світу, що є іншим і досконалим, а ви вправляєтеся в порожньому красномовстві, та ще й називаєте його варваром і безумцем. Ваш бруд, гріх і хіть противиться сприйняттю чистого й правдивого, то чи мудрими ви є? Чи є ви друзями істини чи тільки послідовниками хвастощів і марноти? Ви вмієте сплести тенета із тисячі слів, але пташка істини вилітає з них через дірки, що прогризли черви вашої брудної плоті.. Натомість одне слово правди може підняти вас до неба. Істина живе у простоті, а марнота – в мереживі та позолоті. Прийде час – і сліпі прозріють, глухі почують, та буде пізно – бо суд скорий і праведний звершать над тими, хто міг почути – і не захотів, міг спастися – і відкинув..

Слова Климента потонули у вигуках, із натовпу полетіли камені.

Сервій Статілій і Марк стримували поки могли чоловіків, що геть не виглядали шанувальниками філософських диспутів, їхні руки з каменями були більш вправними, ніж промови. Сервій та його раби прокладали шлях Клименту крізь натовп, не надто піклуючись про цілість плечей і голів, що потрапляли під їхні палиці. Климент схопив Варнаву за руку і потягнув за собою. Фіва та його товариш виявилися напрочуд спритними і добре знали всі закутки цієї місцевості, вони затягли їх в якийсь невеликий храм, де перечекали штовханину, накинувши на голову край плаща, аби ніхто не упізнав.

- Що це за храм, Фіво? Ніколи тут не був.. – озирнувся Климент.

- Це – наш храм, пане.. Храм Феронії, свободи для рабів. Тут ми молимося про звільнення. Господарі цього храму не знають.

- Де ми? – озирався у незнайомій місцині Варнава. – Як мені знайти своїх?

Климент виявився наполегливим. Аж сам не чекав, що зможе так рішуче наполягати:

- Ходімо до мене, до нашого будинку. Там ми зможемо перечекати шум і безлад. Боюся, цю суперечку і бійку влаштували за чиїмось дорученням. Хтось міг донести імператору.. Це небезпечно.

- Але ж Лін хвилюватиметься! Вони подумають, що зі мною щось трапилося.. вони шукатимуть.. Я б не хотів, щоб через мене мої друзі мали неприємності.

Фіва вклонився:

- З твого дозволу, пане.. Я можу піти до твоїх друзів на Целій і попередити їх.

Попри вагання Климентові все ж вдалося допровадити Варнаву до свого дому.

Веспасія Полла вибігла в атрій з усією швидкістю, на яку спромоглися її хворі суглоби:

- Щось трапилося, Клименте? Хто цей чоловік?

До пізнього вечора у триклінії палали світильники, слуги подавали їжу та напої, а Климент і Веспасія Полла слухали, слухали і намагалися не пропустити жодного слова з незвичайної розповіді гостя.

За римським звичаєм на головному ложі триклінію трапезував господар дому, обіч нього – гість. Дружинам чи дочкам, яких допускали до трапези, належало сидіти на стільцях без спинки. Римська матрона не могла дозволити собі такої негідної поведінки – розлягтися на ложі, наче жінка сумнівного заняття, тому Веспасія Полла спершу сиділа, випростана, мов струна, гордо тримаючи сиву голову накриту краєм світло-бузкової палли. Єдине, на що погодилася – на подушечку під ноги, бо холод від мармурових плит підлоги надто дошкуляв старечим суглобам. Згодом таки піддалася проханню рабинь, які принесли стільця зі спинкою.. і нарешті дозволила вкласти себе на подушки ложа, бо ні ноги, ні спину вже не тримали постави, а розповідь гостя зі Сходу у дивовижний спосіб переносила в далекі краї, до незвичайних людей, розповідала про небачене і нечуване..

Десь далеко у теплому синьому морі, омитий хвилями острів Крит, такий знайомий з міфів і казок, які переплелися з історією і дійсністю, що неможливо роз’єднати і розпізнати, де казка, а де – справжні люди і події. Крит, легендарний Крит – батьківщина самого бога Зевса, якого римляни величали Юпітером – батьком усіх богів і богом усіх людей. Юпітер Fulgator – Громовержець, Pluvius– Той, хто посилає дощ і запліднює ним землю, Юпітер Serenator– Той, що робить погоду, Victor– Переможець, Terminus – Охоронець кордонів, Libertas – Той, що дарує свободу, Юпітер OptimusMaximus – Юпітер Найкращий Найвеличніший – скільки імен, скільки обов’язків, скільки шани і віри!

Саме там, на Криті – зеленому і сонячному, але пронизаному всередині густим плетивом підземних порожнин, народився грецький Зевс – римський Юпітер. Його мати Рея утекла на острів, рятуючи сина, що мав народитися, від батька Крона чи Хроноса, який пожирав своїх дітей, бо йому напророчили, що хтось із синів відбере в нього владу. В одній з підземних печер на Криті Рея народила Зевса, тут його плекали й виховували німфи, а коли настав час змужніння, пророцтво здійснилося – син вступив у двобій із батьком, переміг – і став володарем землі, неба, людей, богів.

Сином Зевса вважали давнього царя Криту Міноса – справедливого і мудрого. Про Крит і царя Міноса залишилося стільки легенд і міфів! Про чудовисько Мінотавра, якого Мінос зачинив у лабіринті, збудованому геніальним будівничим Дедалом, про Аріадну та її нитку, завдяки якій царевич Тесей зміг перемогти людино-бика і вийти живим з пастки, про самого Дедала, що спромігся змайструвати людині крила, та його сина Ікара, який завдяки тим крилам піднявся аж до самого сонця, але упав, бо сонце розтопило віск, яким скріпив пір’їни крил Дедалі..

Та не про давні легенди розповідав гість із тих дивовижних країв. Він прибув з єгипетської Александрії, рідним домом вважав Крит, вчився в Єрусалимі, мандрував по багатьох містах Сходу. Його життя, схоже на чарівну казку, переносило слухачів з одного легендарного міста в інше, знайомило з людьми, що були могутнішими за давніх богів і відрізнялися від них тим, що існували насправді і вершили свої дива в реальному світі з реальними людьми. І Варнава бачив чимало з них на власні очі.

Вправний оповідач, він описував слухачам, що завмерли, слухаючи, свою родину – батьків, юдеїв, що вирішили дати синові найкращу з можливих освіт – навчання у школі богослова і філософа Гамалиїла. Онук рабина Гіллеля, Гамлієль Старший, знаний як раббан Гамалиїл, був одним із семи рабинів, удостоєних цього найвищого звання – раббан. Його авторитет був незаперечним, слово – поза сумнівами і обговоренням. Учні вивчали Закон і підкорялися його вимогам беззаперечно. У школі Гамалиїла кипрянин Варнава познайомився із тарсянином Савлом. Обидва ревно вивчали книги пророків, обидва прагнули осягнути премудрість Закону, обидва вивчили пророцтва аж так добре, що тримали у чіпкій юначій пам’яті цілі шматки і мали їх напоготові у потребі диспуту.

Саме ці знання спонукали Варнаву податися у Галилею, щойно почувши про чоловіка з Назарету.

- Я побачив Його і зрозумів – он Він, Той, про кого писали книги пророків! Чому інші сумніваються? Я пішов за Ним і чув Його науку вухами своїми. Як вони, що пізнали мудрість пророків, не бачили, що це про Нього, народженого Дівою у Вифлеємі, сказав пророк Міхея сімсот років до Його приходу на світ: «Ти ж, Вифлеєме-Єфрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юдеїв. З тебе вийде той, хто має бути Володарем в Ізраїлі». А через пророка Ісаю Бог звістив цареві Ахазові: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: ось дівиця зачала, і породить сина..» І сталося, як було пророковано..

Климент слухав, аж не дихав. От вона, та мудрість, яку він шукав у книгах, якої прагнув, але не міг знайти у філософів.

- І настав той день, коли ми прийшли до Єрусалиму. Він вирішив в’їхати  у місто на осляті. Не верхи на коневі чи на мулові, а на синові ослиці. І люди зустрічали Його радісно, з пальмовим гіллям у руках, кидали під ноги свою одіж.. Урочиста, святкова мить! Здавалося, і небо, і земля, і люди втішаються тим, що бачать Господнього Сина на власні очі! Здавалося, вони готові пізнати Його слово, і волю, і прийняти Царство Його.. і ніхто з нас не знав, як швидко може відмінитися настрій натовпу, і ті, які щойно кричали «Осанна!» так само голосно кричатимуть: «Розіпни Його!» Тільки Він один, тільки Учитель знав, що готує Йому це місто, яке сяяло на обрії.. І коли наблизився Він і побачив Єрусалим, сльози навернулися на очі, і плакав Учитель, промовляючи до величного міста: «О, якби ти хоч цього дня пізнало, що потрібно для миру тобі! Та тепер від очей твоїх сховане це..»

Климент вбирав слова людини, що на власні очі бачила цей дивний тріумф – скромний в’їзд до міста на осляті, і сльози.. і слова..

- Ти бачив Єрусалим на власні очі, Варнаво? Який він? Який він, той величний храм, про який говорять, що розкіш його не має рівних у цілому світі? Чи тобі довелося побувати усередині?

Варнава посміхнувся навіть не Климентові, а своїй молодості, проведеній у стінах Академії Гамалиїла в Єрусалимі. Не день, не два – роки минули у Соломоновій галереї, між її величними колонами, у Царському портику, перебудованому Іродом Великим, який вирішив повернути храму його колишню красу, у дворі священиків, куди під страхом смерті не може зайти ані язичник, ані жінка, тільки природний юдей, обрізаний за законом Аврамовим. Нічого величнішого не бачив він ні в Антіохії, ні в Афінах, ні у самому Римі. Стіни – могутні, наче витесані зі скелі, колони з кольорового мармуру, оздоби, що сяяли золотом, аж сліпило очі..

- Єрусалим – місто Давидове, перлина Соломонова, діамант крові Христової, священне місто, і священний кожен камінь його. Бо стоїть він на горі Моріа, на тому місці, де Авраам готувався принести у жертву Богові свого сина Ісаака. Ти знаєш, що в останню хвилину Всевишній зупинив руку Авраама. А на тому місці збудували жертовник. Коли цар Давид вирішив збудувати свою столицю, то купив в Орни Ієвусеніянина цю частину гори. А на місці жертовника Аврамового поставив храм Єрусалимський. Син Давидів, Соломон, прикрасив храм дорогоцінним деревом і золотом. Не раз за свою історію Єрусалим оточували вороги, захоплювали, руйнували, та щоразу правителі відбудовували і відновлювали свою столицю. Зараз храм пишний і величний, як за часів Соломона.

- Я чула, що його відбудував юдейський цар Ірод, званий Великим? – запитала Веспасія Полла, що уважно слухала, не забуваючи, проте, робити знаки служницям, щоб приносили холодні напої і теплу їжу, як належить гостинній господині.

- Ірода називають Великим, власне, він сам назвав себе так, – зітхнув Варнава. – Збудував справді чимало – новий порт у своїй столиці Кесарії, фортецю в Масаді, іподром, купальні, театри, стадіони – на зразок римських, в Єрусалимі перебудував башту Барис, перетворив її на фортецю, ще й назвав на честь Марка Антонія «Антонієвою». Відбудував храм.. Так, він багато будував. Але ще більше убивав. Царі дуже люблять дізнаватися про майбутнє – ворожбити часто обіцяють їм довгі літа.. а часом – бачать загрози.. Іроду напророчили, що у Вифлеємі народиться новий юдейський цар. І він наказав убити всіх немовлят у тій місцевості?

- Який жах! – зойкнула Веспасія Полла і затулила обличчя краєм палли, бо  не личить матроні показувати надто сильні переживання. – Невже усіх? Невинних дітей.. Кого він так боявся? Але ворожбити зазвичай помиляються!

- Того разу ворожбит не помилився. Юдейський цар із роду Давидового справді народився. Хто такий Ірод, хай навіть дуже сильний і жорстокий правитель, супроти волі Господньої? Пророцтво здійснилося. У Вифлеємі прийшов на світ Ісус Христос. І не загинув, як тисячі невинних немовлят, а був врятований, щоб врятувати людство. Натомість загинув сам Ірод. І не допомогло навіть останнє убивство – за п’ять днів до смерті він наказав убити свого сина і спадкоємця Антипатра. Втім, Ірод сконав у страшних муках, а Єрусалимський храм і досі вражає красою і могутністю.

Варнава пригадав недавню подорож до Єрусалиму з Павлом і Титом, яку описали потім як Перший Єрусалимський Апостольський Собор, зустрічі з Петром, з Іваном та Яковом, братом Господнім, години, проведені у розмовах і суперечках, часом гострих, бо Павло відстоював свою правду так само палко, як промовляв до юдеїв чи язичників, але повних поваги і любові братів у Христі, які так далеко розійшлися по світу, щоб робити одну спільну справу, на яку відрядив їх Великий Учитель, – навертати людей до Христа. Перед очима постали товсті мури міста, складені з таких великих кам’яних брил, що сумніви брали – хіба справді люди, а не казкові велетні вирубували і гладенько обточували ці камені? Хто підняв їх на таку висоту, хто склав так рівно, що лезо ножа не просунеш між двома поверхнями?

Храмова площа, оточена величною критою колонадою, подібною на римські портики, могла вмістити кілька тисяч людей. Через Золоті ворота можна було потрапити у двір язичників. Проте неюдеї могли милуватися тільки зовнішніми стінами ще одного двору – Храмового – з кількома воротами, з яких відкритими були тільки Красні – красиві, дуже красиві, з дорогого ліванського кедру. Цими воротами досередини могли увійти лише юдеї – чоловіки та жінки. Але для жінок – перше подвір’я – Жіночий двір, далі – не можна. Сходами Никанора мали право підійматися тільки чоловіки-юдеї. У внутрішньому храмовому дворі – величезна чаша з водою – купіль. І жертовник – вівтар, де курили пахощі і приносили у жертву тварин. Праворуч – Двір священиків. Мармурові сходи, що вели до Храму – у Святе. Храм вражав білим чистим каменем зовні, а всередині – дорогоцінним кедром, привезеним із заповідних ліванських лісів. За часів Соломона будова храму повторювала скинію – святилище, яке юдеї носили із собою для богослужінь.

Біля входу – два стовпи – правий Воаз («він укріпить»), лівий – Іахин («у силі»). Священик проходив між ними через кілька дверей із дорогого дерева у храмову залу, освітлену десятьма золотими світильниками, де курилися пахощі фіміаму. Наступна храмова зала – Святе святих – всуціль оздоблена золотом, вражала.. власне, вражала б того, хто зайшов, але у Святе Святих мав право заходити лише первосвященик один раз на рік. Між цими залами висіла товстенна повстяна завіса – товщиною у лікоть. Ніхто не зміг би розірвати чи розрізати – не в людських силах. Завіса розірвалася сама – у мить смерті Ісуса на Голгофі..

Так дивно було Варнаві переповідати цю історію – неймовірну і водночас справжню, реальну, ту, що бачив на власні очі. Бо тоді, у ті хвилини, проведені з Учителем, все здавалося одним, а тепер, по Його смерті – зовсім іншим. І вірилося в те, у що раніше повірити було важко.

Пригадав, як прийшли до храму, а на подвір’ї – шум і лемент, гармидер і пахощі геть не фіміамові – реве худоба, бекають вівці, літають голуби, вихваляють свій товар торговці – бери мою овечку, саме вони дуже-дуже угодна для принесення у жертву, ай-вей, куди ж ти пішов, нещасний, купуй у мене, у мене дешевше! Може, ти з чужих країв, не маєш наших грошей? Твоїй біді легко зарадити – онде у Соломоновій галереї повно міняйл, вони готові прислужитися!

«На що ви перетворили дім Отця Мого!» – гукнув тоді Ісус і поперекидав міняйлам столи. Хіба годиться місце, де торгують, для молитви, хіба годиться торгувати у місці, де моляться?

- І вийшов Ісус і від храму пішов. «Учителю, ходи, покажемо Тобі будинки храмові!» – просили ми, Його учні. А Він, засмучений і замислений, глянув на будівлі та колони, на сходи і прикраси позолочені, зітхнув, обвів правицею: «Чи бачите ви все оце? По правді кажу Я вам: не залишиться тут навіть камінь на камені, який не зруйнується!»

- Не залишиться каменя на камені? – перепитав у подиві Климент.

- Він так сказав, наш Учитель. Сказав, що зруйнується і храм, і місто, і не залишиться каменя на камені.. і не буде відновлений ніколи.. Чому Він так сказав?

- Хіба це можливо? Щоб така велична споруда зруйнувалася людськими руками? – спитала Веспасія Полла.

- Якщо Господь сказав – так і буде. Може, саме зараз я розмовляю із жінкою, яка народила того, хто зруйнує храм? Хто це знає?

Веспасія Полла посміхнулася тонкими блідими вустами:

- О, мої сини не мають ані намірів, ані думок щось руйнувати у далеких південних краях, тим більше храм.. Старший – Веспасіан – воює в Британії, молодший – Тит Флавій Сабін – надто зайнятий своїми справами. Для великих справ потрібні великі повноваження – а наш імператор надто молодий і зовсім не любить воювати, на щастя.

- Але ж, бабусю, якщо Господь сказав – здійсниться навіть те, чого бути не може.

- Господь – це Зевс? Чи Юпітер? Чи Гермес? Кого ти маєш на увазі?

- Я маю на увазі єдиного Бога – Ісуса Христа, посланець якого прийшов сьогодні Його волею до нашого дому.

Веспасія Полла надто стомилася довгою розмовою, щоб сперечатися з онуком. Махнула рабині, щоб допомогла підвестися. Чоловіки залишилися самі.

Климент із радістю слухав би свого гостя аж до ранку, та гостинність вимагала не перевтомлювати чужинця. З вуст зірвалися плани – з ким познайомити гостя, куди повести, що показати, але Варнава скрушно похитав головою: його час у Римі обмежений, за кілька днів має вирушати до Палестини.

- До Палестини? До краю, де народився Ісус, де Він жив і творив свої дива? Де скінчив своє земне життя і явився учням із життя небесного? Понад усе я хочу побувати у тих краях, побачити все на власні очі, почути людей, які були свідками..

- Спершу вирушу до Александрії Єгипетської, а звідти – до Кесарії Юдейської, нинішньої столиці, так наказав Ірод Агриппа. Чекатиму на тебе в Александрії, не барися!

О ці палкі юначі мрії! Варнава так добре знав їм ціну! Іноді юнак із запалом наговорить, напланує, а за тиждень вже й не пригадає, про що так гаряче мріяв. І цей худорлявий римлянин з очима, наче стиглі ягоди інжиру, також скоро забуде, кого приймав у своєму домі. Ці юнаки із заможних родин – з доброю освітою, з великими можливостями, хіба вони можуть прийняти Христа з усім, чого Він вимагає від своїх учнів? З самопониженням, смиренням, скромністю? Тут, у Римі, місті веселощів та розваг, де кожному дається стільки, скільки він спроможний донести і не розхлюпати, спокус та солодощів понад міру.

Варнава погостював у господі Флавіїв ще кілька днів – цей будинок у центрі Риму дав йому спокій та безпеку. По околицях міста, за Капенськими воротами, часто з’являлися преторіанці – хтось доніс, що у християн новий проповідник.

Настав день, коли корабель мав відплисти.

Климент провів гостя аж в Остію – у порт, звідки вітрильники відлітали на легких крилах вітру в далекі краї.

- Чому ти такий засмучений, Клименте? – спитав по-батьківському Варнава, помітивши, що море наводить сум на юнака, якого за ці дні вже встиг полюбити. – Не турбуйся, все буде гаразд!

Климент відігнав прикрий спогад, але він, як не пручався, не випускав із тенет. Нарешті признався:

- Не люблю моря. Не люблю порти. Не люблю прощатися.. Колись отак ми з бабусею провели у дорогу батька. Виявилося – назавжди. Він відплив шукати маму з моїми старшими братами, які теж отак – вирушили в море – і не повернулися. Я залишився один, з бабусею. Навіть не пам’ятаю їхніх облич – надто малим був.. Лиш пригадую, як мама обіймала мене і шепотіла на вушко: «Серденько моє, синочку..» Прикрі спогади..

- А ти молися. Проси Ісуса, і все буде гаразд. Може, море поверне твоїх рідних?

 

Світлини з нашої подорожі до Риму у 2016-му.. Церква св. Климента, відбудована після пожежі на місці titulus Clementus, родового маєтку Флавіїв..

DSC_8144 [HDTV (720)] DSC_8145 [HDTV (720)] DSC_8155 [HDTV (720)]

Цими вулицями ходив юний Климент. В цьому будинку жив..

DSC_8161 [HDTV (720)]

DSC_8160 [HDTV (720)]

Сюди він повернувся, у підземеллі цього будинку створив свою катакомбну церкву. Тут його престол – з якорем.

Престол св. Климента у підземній церкві св. Климента, Рим

Престол св. Климента у підземній церкві св. Климента, Рим

Дотик до історії, до вічного..

IMG_20160520_115258

З вдячністю нашому безцінному гіду в Римі – Олександрі Лукань, її ерудиція і вміння оживити каміння Вічного міста допомогла втілити задум автора у слові.

DSC_7017 [HDTV (720)]

 

 

 

2037загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

Без коментарів

Додати коментар