Уривок з нового роману “Як усе було насправді”.

Книга перша. “Дівчинка із сонячного берега. Колима”

 

ВЕДМЕДИЦЯ

 

Там, на півночі, у нас були радощі, невідомі й недоступні теперішнім дітям. У нас був сніг. Багато-багато! Взимку намітало такі кучугури, що будинки заносило по дахи. Замітало двері, і хто першим відкопав свої власні, відгрібав сніг від сусідів, щоб могли вийти на волю.

У цих глибоченних заметах за зиму сніг злежувався, ставав твердим, і можна було будувати снігові палаци. Власне, не будувати – як зі снігових цеглин, а викопувати всередині кімнату, не дуже рівну, часом круглу, зате дуже схожу на палац, бо всередині у сонячну погоду ставало світло і сонце, проникаючи крізь прозору товщу снігу, сяяло, іскрилось, наче величезна люстра..

Отаку снігову печеру викопує собі на зиму ведмедиця і зимує там з ведмежам.

Про таку ведмедицю – один з найяскравіших і найнебезпечніших спогадів дитинства.

Життя на Крайній Півночі – це завжди небезпека. Іноді погода змінюється так швидко, що не встигаєш зреагувати. От ніби вийшов з дому – і все чудово, сонце світить, морозець припікає, але не до кісток, тихо, анішелесть. І враз – звідкіля не узявсь вітер, і сніжок – спершу легкий і леткий перетворюється на густий і лапатий, і от уже не видно дороги, і от уже налітає хуртовина і мете, і січе, і перемішує землю з небом, що й не розбереш, де верх, де низ, а де твоя оселя. Бувало, що люди замерзали за кілька метрів від дверей, так і не діставшись до хати.. якщо пурга заставала в сопках, далеко від житла, вижити щастило не кожному.. Тому відходити далеко від поселення завжди означало ризик..

Але діти, навіть найслухняніші, часто переоцінюють свої можливості і вважають застереження батьків перебільшенням та обмеженням власної свободи.

Якогось дуже гарного сонячного дня, коли  мороз не надто кусався, а вітер і зовсім затих, ми з подружкою Людою подалися кататися на санках. Але не там, де завжди – з гірки, а на сопку. Снігу намело стільки, що невисокий кедровий стланік сховався під білим покривалом, і гора виглядала гладенькою та гостинно запрошувала на санну трасу. Траси, звісно, не було, кожен прокладав її сам, та із тих не багатьох задоволень, доступних дітям, це було найбільшим. Кататися з гори, щоб аж дух перехоплювало – розпречудово, але тягти нагору санчата – не так приємно.. Та як уже видерлися на самісінький верх, то чому б не скотитися з іншого боку гори, не до посьолку, а в розпадок? Ну то й подумаєш, що це категорично заборонено! Не так уже й страшно.. видеремося.. зате який гарний і крутий схил! Завтра всім розповімо, як ми катались там, де не можна! Не кожному хлопцеві таке до снаги.

Сказано – зроблено! Поїхали! Скотилися з гори, летіли, аж дух перехоплювало! Глянули вгору – ух ти, круто.. далеко дряпатися.. та нічого, погода гарна, сонечко світить, тихо.. Тихо? Ой, щось уже не дуже тихо..

- Людо, чуєш? Ніби щось реве..

- Та ні, тобі здалося! Зима, хто може ревіти?

Звук, схожий на ревіння, стих..

Стало чомусь страшно.. Дуже.

- Давай нагору..

Вибралися з розпадку, витягли санки.. почали підійматися на гору.. дивилися перед собою, бо сонце, відбиваючись від снігу, дуже сліпило очі. Валянки провалювалися в сніг, набивалося його всюди, і наче намагалися якнайскоріше, а топталися майже на місці, це тобі не вниз на санчатах з вітерцем, це тобі «любиш кататись, люби й саночки возити»..

І враз – дивний звук, схожий на ревіння.. ближче.. ближче..

Озирнулися навкруги.. звідки?

- Ой.. глянь.. що це? – Люда дивилася кудись удалечінь і голос її тремтів і ламався, мов снігова кора під ногами.. – Це.. ні.. це..

Це мішка.. ведмідь..

Із сусідньої сопки донизу котилася велика чорна супроти сонця куля.. і поруч – маленька кулька.. велика куля зупинилась, випросталася і.. заревла..

Це справді був ведмідь. Він був ще далеко – на іншій сопці. Але котився донизу без усяких санок так швидко, що всі ці примовки про «мішку косолапого» здалися чистісіньким жартом.. косолапий то він косолапий, мішка, але зовсім не такий «неуклюжий» та неповороткий, як розповідають у казках і як подейкують.. Ведмідь справді не надто швидко бігає, але не у випадку, коли він біжить за вами.. і коли вам сім років.. і коли ваші валянки провалюються у сніг, і дитячі ніжки коротенькі, і зовсім не такі швидкі, як ведмежі лапи.. і реве він дуже-дуже страшно! І від цього ревіння тобі здається, що ти біжиш, а ти зовсім і не біжиш, а топчешся на місці, щохвилі озираєшся й заворожено дивишся на пухнасту кулю, яка більшає і наближається..

Мабуть, ми з Людою таки бігли щодуху, дерлися на сопку зі швидкістю вкрай переляканої дівчинки – тобто досить спритно.. якби ще не санки.. але покинути санчата – це понад силу, нізащо! Головне – видертися на вершину, а там – на санчатах за хвилину вдома.. ніколи більше не полізу на цю сопку, ніколи більше.. буду слухатися маму, завжди буду слухатися маму! І тата! Ой, як же я тепер буду слухатися тата!

О, ці дитячі обітниці у хвилю небезпеки, коли за спиною сопе й реве щось анітрохи не плюшеве й ані разу не «неуклюже»..

Ревіння наближалося.. ведмежі лапи скорочували віддаль.. Ведмедицю гнав голод.

Ми більше не озиралися, бо надто близько, надто страшно..

І от вона, вершина! З вершини вітер здував сніг навіть у найбільші снігопади, тому санки довелося тягти, шкрябочучи по камінню, але от він, сніг..

Чому внизу так багато людей? Чому всі кричать?

Санки, наші швидкісні саночки несли нас додолу, за лічені хвилини ми вже там, де ревіння – далеко, а мама близько.

От вони, наші мами, серед натовпу.. здається, всі мешканці посьолка тут..

Ще жодних чемпіонів не вітали так радісно і так.. по попі..

Після перших обіймішок ми з Людою отримали перші шльопки від мам:

- Скільки разів вам говорити – в сопки не можна!

- Ми більше не будемо! – ревли ревма дуетом під акомпанемент дивних звуків – наче когось дуже великого шльопали по дуже великій попі..

Це були постріли..

Вже потім, удома, зрозуміли, що сталося.

В посьолок по радіозв’язку прийшло повідомлення – в горах з’явився ведмідь-шатун. І навіть не ведмідь, а ведмедиця з ведмежам, що утричі небезпечніше.. 

- Перевірте, чи всі вдома. Не випускайте дітей..

Всім відомо, що ведмеді узимку сплять. Роблять собі барліг з гілок, потім барліг заносить снігом, і ведмедеві тепло й затишно у його зимовому лігві. Влаштовуються собі зручненько, кладуть лапи ближче до носа, щоб зігрівати їх власним диханням – лапи й ніс не захищені від морозу шерстю, валянки й рукавиці в лісових крамницях не продаються.. тому здається, що мішка смокче лапу. Ведмедиця не має шкідливих звичок – колупати в носі, смоктати пальці, як-от люди. Ніхто нічого не смокче – гріє.

Ведмедиця народжує ведмежа раз на два або чотири роки. Зазвичай ведмежата з’являються на світ у березні-квітні. За весну-літо встигають трішки накопичити жиру, підрости. На зимівлю залягають з мамою. Якщо ведмідь чомусь не заліг на зиму – через брак нормального корму, через хворобу або поранення, така тварина є грізною небезпекою для людей. Шатун голодний і злий, він готовий нападати на все, що може стати поживою, щоб утамувати лютий зимовий голод. А ведмедиця ще й обороняє своє ведмежа..

І от саме такого дня, коли шатун вирушив у напрямку до нашого Нагорного, нас із Людмилкою понесло в сопки!

Отримавши радіограму, чоловіки почали готувати експедицію з порятунку.. Власне, головним завданням було знешкодити звіра, що підійшов близько до людського житла і міг накоїти чимало лиха.

Колишнім в’язням зброї не видавали, та серед вільнонайманих було кілька мисливців. Й охорона мала табельну зброю.

Ми не бачили, як убили маму-ведмедицю. Бачили вже величезну тушу, яку притягли в посьолок. Аж тоді по-справжньому злякалися..

Ведмежа залишили живим, відвезли в Магадан. Не в зоопарк, там тоді не було зоопарку, була велика клітка для ведмедів, яких випадок вивів на вузьку стежку з людиною. Якщо перемогла людина, звір опинявся в клітці.. Але людина перемагала не завжди. Інколи ніхто не знав, куди зникала й де шукати. Тому клітка – це чесно.

Тато повернувся додому увечері, коли чоловіки притягли тушу убитої ведмедиці і принесли маля, що невтішно завивало, усвідомивши власне сирітство. Ведмежатко намагалися нагодувати – несли хто що мав – рибу, хліб, згущене молоко, хто їх, ведмедів, знає, що вони полюбляють на вечерю? Хвилювалися, що не їстиме – щойно втратило маму.. А воно з голоду не надто зважало на морально-етичні аспекти, й не вагалося – брати чи не брати їжу з рук «ворога». Їло. Їло все, що принесли. Інакше загинуло б..

Рейвах і галас, спричинений неймовірною пригодою, до вечора ущух..

Тато повернувся додому.. і аж тоді донечка зрозуміла всю глибину власної провини перед мамою, татом, всіма людьми, що так хвилювалися за них.. Глибину провини допоміг усвідомити татів ремінь.. ну й мав він роботи того вечора..

7011загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні