Вхід

Візьму твій біль

009_

 

Повернення. Ціна. Мета.

 Я повернулася не для того, щоб рвати вам душу своїми спогадами. Не для того, щоб мене знову й знову пожаліли. Дякую вам, близькі й далекі, ваша підтримка неоціненна, ви втримали мене на світі, коли, здавалося, кінець життя вже близько.

Всі ці довгі, нескінченні дні, що склалися тепер у місяці, роки, я безперервно думала – чому? Навіщо? Для чого? Шукала відповіді. Вони були різними у різний час. Тепер відповідь така…

Мені послали цю втрату, це випробування духу, мене пустили цим шляхом раніше за інших, щоб я його знайшла…  Його, шлях виходу.

Не знаю, чи варто було описувати свої почуття. Не знаю. Може, варто. Щоб зрозуміли – мені теж боляче. Дуже. І від цього нікуди утекти. Я пробувала. Нікуди. Але з цим треба жити.

Мене пустили цим шляхом раніше за інших, пустили тоді, коли смерть була поодиноким випадком, а тому – трагедією, коли жила іще і воювала на Майдані наша Небесна сотня, коли солдати Зоряного Легіону були мирними людьми, батьками своїх дітей, синами своїх матерів, чоловіками своїх дружин.

Нині смерть, як не гірко,  статистика. Наші втрати такі незліченні, що ми не встигаємо оплакати кожного всією державою.

Так, наших героїв ховають цілі міста, цілі села, наш зойк «Герої не вмирають!» чути аж до неба, але зів’януть квіти на могилі, роз’їдуться друзі, розійдуться по домівках родичі, і кожен залишиться сам на сам зі своїм горем.

І тоді прийду я. Щоб утішити, витерти сльози, підтримати. Просто посидіти поруч, узявши за руку. Щоб говорити якісь слова. Або мовчати. Бо знаю, як воно, коли боляче.

Я знаю ще й те, що не знаю, як боляче саме тобі! Чому тобі боляче саме так, яку рану залишила втрата саме у твоєму серці. Бо ніхто не знає. Ніхто не може зрозуміти біль іншого повною мірою. І я не можу.

Але я знаю, що таке біль, нестерпний біль душі. І ще – я лікар. 35 років я лікую, 35 років навчаю студентів. Лікувати – моя професія, тому не бійся, я не завдам тобі шкоди. І ще я пишу – вірші, новели романи. Господь подарував мені перо і дар знеболення словом. Читай мої книги – вони володіють таємничим даром знеболення. Мабуть, тому так і сталося, тому мене провели цим шляхом попереду, щоб знайти вихід у темряві і показати його тобі, бо маю в руках необхідний інструмент.

Дай руку. Ходімо.

Не хочеш? Тобі добре так, у твоїй самотності, у цьому гірко-солоному морі? Ти боїшся зрушити з місця і посилити свій біль? В тобі щось зламалося? Це як перелом – потребує спокою? А може, твій біль загус у твоєму серці тугим тромбом, закрив судину і зупинив кров? Чи твій біль, неначе спазм, стиснув легені і бракує повітря, ні вдихнути, ні видихнути?

Біль буває різним. Спробуй уявити свій власний. Якого він кольору? Чорний? Темно-сірий, мов грозова хмара? Синій-синій, наче море у шторм? Фіолетовий? Чи темно-червоний, схожий на згусток крові?

А ще біль буває гострим, наче сто голок. Або тупим, що тисне і не відпускає. Біль може падати і накривати сніговою лавиною, а може вибухати блискавкою. На що схожий твій?

Уявляєш? Уявляєш його, твій біль?

Уяви його. Бо ворога треба бачити.

Біль зараз – твій ворог. Він руйнує тебе, трощить твоє серце.

Ні, це не так? Ти хочеш заперечити? Ти хочеш відстоювати своє право на біль, тобі добре з ним, солодко? Ти купаєшся у ньому, і знаходиш у муках серця спокій, спокутуєш свою вигадану провину перед тим, кого не стало?

Так буває. Це неодмінний, нормальний етап у переживанні горя. Так буває у всіх.

Це треба витримати, це треба пройти.

Але всьому є межа. Наступає хвилина, коли розумієш – горе руйнує тебе. Твій душевний біль переходить межу, за якою – самознищення.

І треба зупинитися.

Не можеш?

Не хочеш?

Не знаєш як?

Я допоможу, я знаю…

Зрозумій, на цій межі твій біль – ворог. Він замуровує тебе у стражданні, відмежовує від світу, від життя, від людей.

Дай руку. Відкрий своє серце. Спробуй побачити свій біль, упізнати його.

А тепер давай потихеньку будемо лікувати. Легко, потрошку, крок за кроком.

Біль треба колисати. Біль душі потребує спокою.

Коли дуже болить, бракує сил на щось інше. Не відволікайся, не переймайся іншим, присвяти ці хвилини тільки собі, тільки своїй душі, тільки своєму серцю.

Тому спробуй заховатися від усіх. Зачини двері, слухай мій голос на самоті.

Влаштуйся зручно. Маєш м’який диван або фотель? Я зачекаю, поки ти лаштуватимеш колиску для свого болю. Ну як тобі, зручно? Це буде трохи схоже на колискову пісню, я хочу, щоб тобі було затишно і спокійно.

Бо біль потребує спокою і тиші.

Ти можеш зараз заплющити очі, а можеш не заплющувати. Можеш думати про що завгодно, а можеш не думати ні про що. Я знаю, важко не думати про те, що болить, але ж ми домовилися, що колисатимемо біль. Люлі-люі, серденько, люлі-люлі…

Мусимо навчитися відпускати струни свого серця, бо занадто туго натягнуті, вони дають фальшивий звук і можуть розірватися від необережного дотику.

Біль потребує спокою і тиші. Забудь про світ навколо, намагайся чути тільки мене і цю тиху музику… Світ нікуди не зник, життя триває, ти залишаєшся тут і зараз, але пробуєш поволі, потроху відпускати струни…

Краще робити це у напівтемряві. У твоїй кімнаті, просто перед тобою, горить свічка. Бачиш її? Живий, теплий вогонь ледь колишеться від твого дихання. Ти вдихаєш, легко, глибоко – полум’я наближається… Видихаєш – повільно, довго – полум’я віддаляється, але не гасне, бо це той вогник, який світить тобі у пітьмі. Вдихни, втягни у себе це тихе сяйво… видихни, повільно, спокійно, щоб не згасити… Ще раз вдихни… видихни…

Живий вогонь мерехтить, переливається світлом, теплий віск падає тобі на руки… Крапля теплого воску впала на мізинний палець твоєї лівої руки… ти відчуваєш, як він повільно стікає в долоню… ще одна крапля повільно тече від пучки безіменного пальця в долоню… від середнього… від вказівного… пучка великого пальця теж зігріта цим теплим, м’яким, еластичним воском… він стікає від пальців у долоню, зігріває її… це тепло є сталим, постійним, воно посилюється, але залишається приємним, не пече, не обпікає, лише зігріває і поширюється далі, з долоні – до передпліччя, до ліктя, до плеча…

А живий вогонь нашої свічки мерехтить, переливається світлом, теплий віск падає на твою праву руку… Крапля теплого воску впала на мізинний палець твоєї правої руки… ти відчуваєш, як він повільно стікає в долоню… ще одна крапля повільно тече від пучки безіменного пальця в долоню… від середнього… від вказівного… пучка великого пальця теж зігріта цим теплим, м’яким, еластичним воском… він стікає від пальців у долоню, зігріває її… І от уже долоня твоєї правої руки також повна цього приємного, сталого, постійного тепла, що посилюється, але залишається приємним, не пече, не обпікає, лише зігріває і поширюється далі, з долоні – до передпліччя, до ліктя, до плеча…

Твої плечі огорнуті теплом, наче теплою вовняною ковдрою…

А в твоїх долонях – теплий м’ячик з м’якого еластичного воску. Він може набути будь-якої форми. Ти можеш виліпити з нього все, що завгодно.

Не квапся, подумай, що заважає тобі, що ти хочеш вмістити у цей теплий, слухняний матеріал?

Давай спробуємо загорнути у нього твій біль. Отой, що є темно-сірим чи темно-синім, фіолетовим чи яскраво-жовтим, давай спробуємо огорнути цей колір… спершу тонкий шар, потім товщий… товщий… і от уже він не такий темний, і не такий яскравий…

Відчуй у своїх долонях цей теплий віск, намагайся відчути його дуже тонко, дуже ясно, його тепло, його поверхню… відчуваєш, як легко він набуває форми, як легко слухається твоїх пальців?

Пригадай, яким гострим був твій біль… де вона, та голка? Де її кінчик? Дозволь мені обережно торкнутися… ні, боляче не буде… я дуже обережно, дуже тихо… відпускай, не бійся…

А тепер давай обгорнемо її воском. Як цікаво… теплий, м’який віск одразу твердне, торкнувшись цієї гострої голки твого болю. Твердне і не випускає її. Вона там, всередині воскової кульки. Ця голка більше не зможе вколоти твого серця. Давай покладемо її до кошика. Чи ти хочеш викинути її негайно? Спробуй… Але краще поклади до кошика, нехай полежить, вона однаково вже не спричинить тобі болю… Збери їх усі, ці голки, уламки, скалки твого болю, зроби з них кульки, і винеси їх усі разом  з дому далеко-далеко.

 

Як тепло, як гарно у кімнаті… яке спокійне, живе світло іде від нашої свічки. Ти рівно, спокійно дихаєш: вдих… видих… вдих… видих…

Плечі немов огорнуті теплою ковдрою… як затишно, як хороше…

У твоїх долонях залишки теплого воску. На м’ячик вже не вистачить, але цілком досить, щоб склеїти переломи твоєї душі…

Твої пальці теплі, легкі, вони наче живуть окремо від тебе. Відчуваєш ледь помітні тріщинки, яких біль завдав твоєму серцю? Торкнися їх. Обережно, легко… Проведи уздовж, заповни цим легким, теплим воском кожну тріщинку, кожну западинку, кожну нерівність… Трішки зачекай, нехай застигне, загусне, скріпить усі частинки…

Відчуваєш радість зцілення? Зцілитися – стати цілим, зібрати шматочки свого серця, своєї безсмертної душі, зібрати їх разом, склеїти… Погріти у долонях, трохи зачекати, поки зростеться…

Люлі-люлі, серденько, люлі-люлі… гойдайся у човнику моїх долонь, зігрівайся, зцілюйся… люлі-люі, душе моя зболена, люлі-люлі…

Як добре тобі зараз, як приємно, як тепло…

Твій біль, що був таким гострим і темним, вже не такий… повільно, крок за кроком, ми виймаємо одна по одній голки зі свого серця, огортаємо теплим воском, і кошик із кульками, в осерді яких крапельки нашого жалю, поволі наповнюється. А твій біль зменшується.

Не накопичуй болю, віддавай.

Якщо болю багато, одна краплинка, здавалося б, нічого не змінить. Але будь наполегливим, віддавай щодня по краплинці, і настане день, коли озеро, що здавалося бездонним, зміліє. І висохне під весняним ранковим сонцем.

«Цавет танем! Візьму твій біль!» – вітаються вірмени.

Приходь. Слухай мій голос. Виймай голочки болю із серця.

«Цавет танем!»

 

 

 

 

 

3487загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

4 Коментарі
  • Олександра
    Опубліковано 22:06h, 12 Лютий Відповіcти

    Безумно…

  • Едуард
    Опубліковано 21:41h, 13 Лютий Відповіcти

    Це ГЕНИАЛЬНО! Сам ГОСПОДЬ водив Вашим пером пані Леся. Я низко схиляю голову перед вашим талантом!

    • Леся Романчук
      Опубліковано 23:44h, 13 Лютий Відповіcти

      Пане Едуарде, моїм пером водив пронизливий біль.. і бажання допомогти людям, які страждають так само.. Була на те Господня воля..
      Днями запишу і виставлю аудіоверсію – буде більше користі. Заходьте, рада Вам!

      • Едуард
        Опубліковано 22:59h, 15 Лютий Відповіcти

        Кожний переживає горе по своєму. У вас це виходить глибоко по християнські . Цей талант дається не кожному. У декого з людей горе тільки розкриває душу на те аби нести добро. З вами саме той випадок.

Додати коментар