Втеча

Цьогорічне літо подарувало нам перебування в реабілітаційному центрі “Говерла” у Моршині, створеному для лікування воїнів ОУН-УПА  та жертв сталінських репресій спільними зусиллями меценатів України та української діаспори.

Колись тут вирувало життя у поважному товаристві, та час невблаганний – хвороби й вік збирають свій щорічний ужинок, і не так уже багато сивих голів стає під наше знамено і гасло “Слава Україні!”, все більше нас, дітей політв’язнів. Але зустрічі – направду безцінні.

Під час нашого лікування в лікарні в Моршині познайомилися з незвичайною людиною – Миколою Петрущаком.

Коротка біографія:

• народився 6 січня 1930 р. у селі Сторона на Львівщині
• 1942–1943 рр. навчався у Дрогобицькій гімназії
• у грудні 1944 р. затриманий органами НКВС
• 1947 р. очолював боївку під псевдо «Малий»
• 1947 р. засуджений до 10 р. виправно-трудових таборів
• 1947-1948 рр. перебував в колонії для неповнолітніх м. Дрогобич та львівській тюрмі «Бригідки»
• 1948 р. під час етапування до місця відбування покарання втік і повернувся додому
• 1949 р. засуджений до 10-ти років ув’язнення у виправних таборах і до 5-ти років позбавлення громадянських прав
• відбував покарання у таборах Інти
• 1956 р. звільнений

• мешкає у м. Самбір

Короткі, скупі рядки.. Невисокий, худорлявий літній чоловік.. 88 прожитих літ підсушили тіло, покалічене важким пораненням під час арешту й роками таборів, та анітрохи не пригасили внутрішнього світла цієї незламної, гордої душі. Ми годинами слухали його розповіді.

 

Навіть співали разом із Наталею Кирилівною Осьмак – дочкою легендарного Кирила Осьмака – Президента УГВР – Української Головної Визвольної Ради.

Миколу Петрущака можна слухати і слухати.. Бо вустами цієї людини до нас промовляє історія. І – Правда. Не та глобальна історична правда, яку ніяк не можуть поділити історики, а Доля.. Та переламана через коліно сталінського терору доля 17-літнього хлопця, що прагнув звичайного і простого – волі для свого народу і права жити власним життям на власній землі. Права розмовляти українською і вчитися в українській гімназії. Працювати. Кохати. Все це у нього відібрали у кривавому 1939-му. І хлопці боролися.

Отаким Микола Петрущак був у час боротьби.

Керівник молодіжної боївки із псевдо “Малий” був заарештований у 47-му. Етап. Столипінський вагон. Втеча.

Він сидить навпроти нас у палаті реабілітаційного центру “Говерла” і розповідає про карколомні пригоди, за якими плакав би Голівуд. Розповідає отак собі просто, без пафосу, буденно.

Це було б неймовірно, якби не було правдиво – до станнього слова.

З однієї із цих розповідей народилася новела “Втеча”.

Невеликий уривок – розмову людпей у вагоні, яку крізь сон чув (а може, й не чув) утікач Микола, пропоную до читання. Тут правда кожне слово, бо записане з реальних розповідей полтавчан (Говірки Західної Полтавщини. Збірник діалектних текстів” Упорядник Г.І. Мартинова).

 

“З вікна Микола досхочу намилувався розлогим степом, яким, мабуть, колись чумаки возили з Криму сіль. Легендарна земля, серце Великої України. От колись розповість хлопцям – ніхто не повірить!

У Запоріжжі дістався до вокзалу. Шугонув у натовп, розчинився, став частинкою рухомої маси з клунками, клуночками, лантухами, фанерними й диктовими чемоданами.. усе це рухалося, штовхалося, пхало одне одного, відпихало, тручало, то бігло, то спинялося, кричало, лементувало, волало на всі голоси, йойкало, лаялося, гримало, верещало, горлало, голосило.. Миколу несло потоком до якогось потяга, затисло між двома жіночками з такою купою клунків, що й чотирьох рук забракло б. Один з них вона таки не втримала і Микола перехопив, щоб не затоптали.

- Віддай, віддай мої вєщі, анциболе, – хотіла забрати клунок, проте натовп тримав щільно. – Спасайте, ворують!

- Не кричіть, тітонько, нікуди ваш клунок не дінеться, нічого я не ворую, я тримаю.. допоможу вам до поїзда донести. Куди ж вам такий тягар, важко, мабуть?

Микола посміхнувся так щиро, що тітка заспокоїлася й уже приглядалась, як би ж ото доручити несподіваному помагачеві ще одного лантуха, що аж намуляв жіноче плече. Хлопчина симпатичний, чорнявий, молодий зовсім, ледь вус пробивається.

Отак, навантажений лантухом і клунками, проштовхався до вагона й влаштувався поруч із жінками, ледь втиснувшись між їхніми торбами, мішками й вузлами. Думав лиш про одне – от зараз прийде провідник перевіряти квитки – і висадить його, або й віддасть міліціонеру.. Минав час, чомусь ніхто не приходив.. Тітоньки розмістилися, порозпихали під полиці клунки, розклали на столику їстівне. Запахло, аж слина покотилася, не встигав ковтати. А зрадливі очі так і вистрілювали скромну дорожню смакоту. Добрі тітоньки частувалися. Пригостили й «анцибола».

Звечоріло. Микола куняв у куточку за клунком, крізь сон дослухався розмови людей у купе плацкарту.

Гомоніли кожен про своє:

- …А було мині десять год, і була в наймах у Пишному – сельо таке – Пишне. І не схотіла я скоту пасти, і взяла батіжок, і пішла на бригаду. Прихожу, а бригадир і каже: ой, яка ж малєнька до нас прийшла робоча! А шо ти умієш робить? А я тим батіжком – хвись-вись! Ага.. А шо загадаєте, те й буду робить, я уже взросла! А бригадир кає: «Ну, раз взросла, то будеш волочити!» І дав він коня, і дав борону, і поїхала я в поле волочити. І волочила, ага А потім дід мій Іван Михайлович сказав: «Я, Парасю, буду за плугом ходить, а ти мині волики поганяй». І поганяла волики..

Інший голос розповідав страшне:

- От у нас у празник як приходять діди.. особинно ж як мужчини такі старші.. то вони про войну і про старовину все балакають.. а був такий один дід – все наперед знав, шо лиш не скаже, то так воно й случицця! І прийшов брат, парубок красівий такий і кає: «Дєдушка, поворожіть мині!» А дєд йому руку на голову ту красіву поклав і плаче: «Жалько мині, жалько, бо умреш ти од свойої руки!» Ну, побалакав дєд – та й усі забули, ніхто вніманія не обратив.. А пройшло з нидільку чи дві, пригласив він свою наречену у ліс на охоту чи покатацця.. вони багаті були, мали такий хвалітончик на двох колесах..

Бричку? – підказав хтось.

- Та нє, це у вас бричка, а в їх називалося хвалітончик. І просить брат старшого: «Дай мині ружжо і хвалітончик, я Таню свою покатаю». А в них були вже заручини чи шото таке.. і приїхав він, де вона стояла і подав їй руку, щоби вона виважилась, а ружжо було заряжине, і він своєю рукою придавив курок.. і голову йому всю знесло! Усю, ніби й не було зовсім! Таня, конєшно, в омморок упала, єлі спасли..  Як сказав – так і случилося. Отакий був дєд.. Хвотій його звали..  

З іншого купе долинала чиясь розповідь крізь сльози:

- А батько мій був комуніст.. вилика сім’я була.. і поставили його на голову колгоспу, а голод був і їсти ж нічого ни було.. голодовка ота.. а хто знайде колосочок, то судили за це.. да.. А батько поїде в поле подивицця.. і жалько ж, бо плаче людина.. голодна, і дітки голодні.. як її оддать? І не наказував.. Так за це його самого приїхали забрать. Прівлікти хотіли.. за сокритіє.. Але він успів сховацця, шоб жиж ни засудили його. І переховували люди з хати в хату.. да..  А тут війна началася, і німці начали всіх забирать у Гирманію. І брата мого забрали, і батька. Але батько якось утік, скитався, а потом попав у лагєр німецький неподалік від нас. А там були наші поліцаї, і батько говоре: «Ти ж передай моїм, щоб хоть знали, де я погиб від голоду і холоду».

- І що, той не передав, гад? – спитав чоловічий голос.

- Та ні, передав. Взяла мати торбу з їжою й пішла. Найшла той лагєр. І почала гукати. Батько одізвався. То мати начала німців просить, шоб жиж кинуть ту торбу. Німці розрішили.. да.. Як вона хотіла кинуть, то люди як кинулися, голодні ж потомушо, то чуть ограду тую не зламали. Німці перепугалися, що ж поутікають, похватали автомати, закричали «цурюк!». Мати з ляку давай утікать. Прийшла додому, плаче – нимає мого Юхима на світі, вмер уже, навєрно.. Коли ж одкриваюцця двері – заходе батько. Худий, страшний, як прівідєніє.. Усі у плач і спрашують його: «Як же ти звідтіля вийшов?» А батько розказує: «Стою, дивлюся вслід і плачу, аж ни бачу світу. Як тут німець з автоматом до мене. Думаю – стріляй, одна смерть! А він – ком-ком і показує – іди. Підхожу.. Думаю, надоїло німакові стоять караулить, хоче розвліктися, шчас застреле. Підійшов, попрощався з усіма. А німець колючу проволоку автоматом підіймає і каже – «рус, ком-ком до маткі». Я не повірив. Задкую рачки, щоб стрілив у лице, як буде убивать.  А він мине одпустив..» Отак було з нашим батьком, да.

- І шо ж ти, глупа женщина, оце все розказуєш, як твій батько людей не наказував, як відпускав.. Так узнають – посодють.

- Та не посодють уже.. погиб на війні мій тато. У сорок п’ятім годі, аж під Берліном їхнім.

- А мій батько – під Віднем уже.. він у мене шорнічав.. робив у колхозі такі всякі для коней гужові штуки.. добра була робота, государствєнна.. і погиб, нема його..

На хвилю-другу запала тиша.. кожен згадував своїх, хто живий, хто повернувся, хто загинув на тій клятій війні.. А потім знову загомоніли – про своє, хто що пережив.

- А які ж ті поліцаї були протівні, хужі за німців! Німець шо, він мужчина, – його призвали – дак пішов воювать, куда він дінеться від свого Гітлера? А поліцаї – вони ж самі призвалися на цю собачу службу. Шоби жирувать на людській біді. Шоби  грабить.. і як уже вислужувалися.. як могли, так і вислужувалися.

- Ой, правдоньку каєте.. у нас у селі було їх повно. Як бої були і бомбили сильно, то бабушка наша у погріб одіяла і одежу повкидала, шоб дітей малих порозтикати.. і прислідив поліцай, шо бабушка в погріб їжу носить, і німців привів, кає, там комуніст сидить! Показує – киньте гранату.. А німець глянув – а там кіндери! А поліцай: «Так то ж комуніста кіндери!» А німець одказався.. Тільки головою хитає – скільки кіндерів.. і не кинув..

- І не кажіть.. ото вже ті поліцаї протівні були.. гаспиди нечувственні.. даже чужий німець пожалів це зробить.. А у нас бій був дуже виликий біля річки.. І там болото.. то много наших бійців у болоті потопились, а много було раниних. І хто міг, то повилазив із болота в окопи, і там вони лижали, ранині.. І одна учителька, Ольга Питрівна, стала до їх носити їжу нишком. А коли вона ноччю несла, то в цю мінуту жінка поліцая прислідила і послала його за німцями.. і німці січас жи настигли їх, і стали кричать – Іван, вихаді! Учителька убіжала, а ці бідні воєнні не могли, бо сильно були ранині.. і так їх неподвижних постріляли в тому окопі.. а ноччю люди прийшли і перенесли на кладовишче, і похоронили..

- А хто вони були, хвамілії хоч узнали?

- Ни бульо кольо їх нікаких документів, неізвєстні солдати.. Тільки в одного найшли солдатську книжочку і заявили.. то сей год брат його приїхав до могилки його.. отак бульо..

Микола слухав ці історії, цю вимову з м’яким полтавським ль, і біль огортав серце – ох і набідилися ж ці люди, ох і дістали гіркого й солоного від долі! І їх не пожаліла ця зла червона машина, що проїхалася Україною, виморивши голодом, вибивши і винищивши кращих. Хто лишився? Діти запроданців, поліцаїв? Той, хто мовчав? Тітки з нафарбованими у будень губами? Оті здоровані у синіх кашкетах? Кого ж вони породять, який плід дадуть? Хто житиме на цій землі через два покоління?”

3157загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні