Вхід

Як я убила Арсена

11202684_10206255937175796_1297760826_o

14 жовтня, Покрова.. Такого ж святкового дня 1998-го я убила Арсена. Головного героя “Не залишай”.

Не перелічити, скільки докорів отримала! Такий був гарний чоловік, за що, навіщо? Замочила, така-сяка-нехороша.. не могла хепіенднути!

І не питайте, дівчатонька, самій шкода.. Але ніяк не випадало йому жити, ніяк! У радянські часи, та й тепер, 90% чоловіків, обираючи між коханням і роботою, працею, кар’єрою, оберуть.. так-так, саме її, кар’єру. Все інше – виняток, наприпочатку любовно-натхненний, а наприкінці – глухо-розчарований. Бо для жінки кохання – усе в житті, а для чоловіка – зазвичай лише приємне доповнення до успіху та кар’єрного зростання.

Убити Арсена – єдиний вихід. Якби він відмовився від Софії, обравши кар’єру, ви б проклинали його, негідника паскудного, а так – докоряєте авторці, проливаючи сльози над героєм. Героєм вигаданим. Не було насправді ніякого Арсена – отакого, як описано. Щось там наче блідою тінню по краю життя ковзнуло, а решта – плід авторської фантазії.

Але смерть я йому придумала гарну. І далося це дуже нелегко.

14 жовтня 1998 року зробили неробочим днем, уперше.. “Не залишай” розпочала писати 2 липня – дата точна. Писала несамовито, щохвилини, прокидалася і засинала з блокнотом і ручкою – рукописи збережені, майже без правок. Не думала ні про стилістику, ні про композицію – з тієї простої причини, що не мала в тім поняття, не вчили того в медінституті.. Хіба могла сподіватися, що це надрукують, видаватимуть і перевидаватимуть?

Десь у вересні книга була готова. Місяць набирала на комп’ютері – єдиному на кафедрі, вдома ще не мала. Текст був готовий, не було тільки останнього розділу. Знала, що писатиму, знала кожне речення, кожне слово.. І не могла себе примусити. Бо дуже боляче – убивати живого героя. Дуже.. Ніби саму себе різати ножем по серцю.

На Покрову, ранесенько вранці, десь о 6-тій, мене ніби щось викинуло з ліжка. Увімкнула лампу, щоб не розбудити Сашка.. зошит і ручка вже чекали. Вдихнула.. написала перше слово. І полилися сльози – не краплями – потоком, річкою. Отак плакала – і писала, писала – і плакала. Весь розділ – про загибель Арсена – написаний за день. Без зупинки.

Десь під вечір закінчила. Перечитати не змогла. Три дні була хвора – реально, фізично – боліло серце, не могла підвестися. В неділю потелефонувала Іра Дем’янова – вона чекала того останнього розділу, читала в рукопису. А я говорити не можу. Іра злякалась – що сталося. “Ірусь, я Арсена убила..”

Коли писався останній розділ “Цвіте терен” та сама Ірина Дем’янова, знаючи, що у фіналі Оляна повинна померти, бо втративши таке почуття, поети не живуть, ублагала мене змінити кінцівку – “Не вбивай Оляну, Оляна – це ти!” І я послухалася, переписала вже готовий останній розділ. Не вчинила смертного гріха. Оляна вижила. І я вижила..

Але Арсена убила.

Вже тепер, з висоти письменницького досвіду, знаю – так треба було. І знаю ще одне – в романі головне не сюжет, не стилістика, не хитрі викрутаси. Головне – почуття, вкладене у текст. Якщо ця бомба, виболена, виплакана автором, є, вона спрацює і порве читача. Як немає – на мертве слово дохла реакція – знатимеш, ніби читав, не пригадаєш, що.

Бо письменник не словами торгує, він дарує емоції. По сміх чи сльози приходять читачі до улюбленого автора. З чого він їх виготовляє? З власного серця. Що виготовлене з іншого матеріалу – словесне ГМО – Гарно Мальований Обман.

11255387_10206255937135795_2003249743_o

Tags:
2 Коментарі
  • Віолетта
    Опубліковано 16:46h, 14 Жовтень Відповіcти

    Дуже люблю Ваші книги. Як раз зараз слухою аудіо версію “Чотири дороги на зустріч” і переглядаю Фейсбук. Було надзвичайно приємно побачити Ваше фото і прочитати Ваше інтерв ю.
    Бажаю миру, добра і творчої наснаги.
    З повагою
    Віолетта
    м. Коломия

  • Едуард
    Опубліковано 23:00h, 19 Жовтень Відповіcти

    Для Арсена у тій ситуації напевно то був єдиний вихід. Але я таки б партію зрадив!

Додати коментар