Вхід

Є такий діагноз

diagnoz

Є такий діагноз – посттравматичний синдром. Коли в людини трапилося горе, коли виникає душевний біль руйнівної для здоров’я сили, коли страждання стає нестерпним.

Якщо страждає одна людина, інші можуть прийти їй на допомогу, оточити увагою, підтримати, взяти собі часточку болю, розібрати його на краплинки. Що робити країні, цілій нації, яка страждає на посттравматичний синдром у найважчій формі, страждає довго, і мукам не видно кінця?

Три місяці Майдану. Три місяці без сну, в очікуванні страшного. Анексія Криму. Війна. Неоголошена. Гібридна. Інформаційна. Як там ще називають цю душевну муку?

А тепер нам тихо й підступно нав’язали ще одну, невидиму війну – психологічну.

Спортсмени знають, наскільки важлива психологічна підготовка перед зустріччю із суперником.  Той, хто переміг супротивника в душі – переміг його на рингу, на корті, на полі… на полі бою.

Є безліч способів маніпулювати суспільною свідомістю. Один з ефективних – нагнітати атмосферу страху, негативних очікувань, натягувати струни громадської думки до надміру високої, фальшивої ноти, накручувати нитку терпіння, аж поки вона не обірветься і не вдарить боляче.

Мусимо глянути в очі правді – ми, українці, зараз знаходимося в активній фазі посттравматичного синдрому. Чи не кожен з нас страждає на безсоння, тривогу, надмірну збудливість, і це стосується і жінок, і чоловіків.

Якщо пацієнт потерпає від невмотивованого страху, психологи радять виявити причинний, глибинний збудник, глянути йому в очі, переконатися, що насправді реальної небезпеки не існує і в такий спосіб заспокоїтися.

Наш спільний страх – вмотивований, він реальний, він стукає в наші двері, поштові скриньки, телефони, серця щодня і щогодини. І цей страх називається війна. Війна і смерть. Вона тут і з нами. Щодня ми намагаємося вловити у переліку новин з фронту щось добре, що несе надію за близьке завершення цих жахів. А в стрічці тільки смерть, біль, кров, руйнування, сльози, каліцтва… І здається, що цьому немає кінця.

А по той бік фронтової смуги, по той бік кордону – знущання, брехня, тим більш диявольська, що навмисна й цілеспрямована.

«Краще страшний кінець, ніж страх без кінця» – літала ГУЛАГОМ крилата фраза. Але життя не книжка, на останню сторінку не зазирнеш. Мусимо отримувати свої порції щодня. Нагнітати атмосферу – над цим в Росії працюють цілі сатанинські інституції, над цим працюють професіонали. Чи не їм належить ідея із цим «гуманітарним» конвоєм, що вже кілька днів позбавляє нас усіх сну і тримає в стані напруги. Фарбувати у біле, переодягати солдатів у дитячі костюмчики. Заплутувати маршрут. Ділити на частини. То зупинятися, то зникати. Лякати існуючим чи неіснуючим вмістом. Що воно таке? Сценарій фільму? Циркова вистава? План повномасштабного воєнного вторгнення?

А якщо просто хитро задумана комбінація маніпулювання людьми та нашою психікою, розрахована на те, що туго натягнуті струни десь та й урвуться – чи в наших політиків нерви здадуть, чи суспільство почне рубати канати державного корабля. Без реальної причини. Просто в стані нервового зриву.

Зрив. От чого вони чекають. От чого від нас хочуть. От куди спрямовують.

Підвищення рівня істеричності, протестних настроїв, спрямованих завжди проти влади, байдуже, що цю владу щойно обрали. Паніка. Відчай. Розпач.

А з якої причини? Адже наші війська успішно воюють, долають ворога, наша перемога вже близько!

От у цьому й заковика – не можеш перемогти силою, долай суперника духовно!

І союзників у Путіна на цій лінії фронту хоч відбавляй! Купа клімактеричних жіночок і мужичків, що голосять про рідну неньку, на яку сунуть орди воїнства невидано-нечуваного, що несть числа йому, а число оте – 280! Жіночки та мужички воюють за свого пу так активно й агресивно, і навіть не здогадуються, хто смикає їхні мотузочки-нерви, а вони, відповідно, смикають нерви ближньому. «Що ви пишете? Які можуть бути посмішки та радощі в той час, коли страшна путінська банда суне на рідну землю! Країна в небезпеці! А ви тут з квіточками та котиками! Не на часі! Не на часі!!»

 

На часі, добрі люди, ще й як на часі.

Нам болить душа. Усім. Кожному.

Як жити? Як жити і вижити за цих умов, як не збожеволіти і не втратити в собі людину?

Не піддаватися на провокації. Послухай, чого хоче від тебе ворог, і вчини всупереч його сподіванням – старий, але вічний закон.

Жити. Посміхатися. Витирати сльози – свої непомітно для інших, а сльози ближнього – ніжно й трепетно. Я знаю, як тобі боляче, я вірю твоєму болеві. Твій біль – понад усі. Але я люблю тебе, людино. Я поділяю твій біль. Забираю собі його частку.

Жити. Посміхатися, радіти всьому, що навколо – квітам, сонцю, дощу, котикам і собачкам, деревам і траві, воді й вербам над водою, просто самому факту існування, бо в часі війни як ніколи відчуваєш минущість буття й тимчасовість свою на землі.

Жити. Посміхатися. Плакати. Так, саме так, плакати, не соромитися сліз, виплакувати, виливати біду, щоб не згіркла всередині, не отруїла душу. Бо важко добувати потім горе, що засохло, закам’яніло, затвердло і сформувалося у нелюдське. З цією душею потім жити, ростити дітей, тому не дозволяймо знищити нас ізсередини.

Є такий діагноз – посттравматичний синдром.

Є такі незапатентовані ліки від цього синдрому – любов.

Любімо одне одного, підтримуймо. Посміхаймося! Назло ворогові!

І все буде добре.

660загальна кількість відвідувань,2відвідувань сьогодні

1Коментар
  • Сialis
    Опубліковано 11:16h, 21 Серпень Відповіcти

    I’m not that much of a internet reader to be honest but your sites really nice,
    keep it up! I’ll go ahead and bookmark your site to come back later.
    All the best

Додати коментар