Вхід

“Зберігати вічно”.. Діти Колими

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Ми бережемо й плекаємо у заповідному куточку душі свої перші дитячі відчуття. Дитячим ніжкам притаманно зберігати шовковистість трави чи пил стежини, оксамитову м’якість килимів чи ковзкий паркет, що кому випало.

Мої вперті й свободолюбові ніжки пригадують дрібні камінці, що вистеляли наші дороги, стежки, подвір’я.

Наша «рідна комуністична партія», що чинила все для народу і все для блага народу, не мала меж для свого гуманізму та піклування про людей. Зокрема, гуманізм полягав у тому, що в роки мого дитинства мати мала право лише на вісім тижнів декретної відпустки. І все. Потім виходь на роботу – бо як не працюєш, то це вже «тунєядство». Куди при тому подіти дитину, партія не вказувала. Оскільки дитячих садочків та ясель у тих місцях якось не передбачалося, а бабусь – і поготів, то перед молодими сім’ями поставала неабияка проблема – куди ж подіти немовля? Мої батьки нічого нового не вигадали, знайшли жінку, що погодилася бути нянею. Мама розповідає, що няня так полюбила дитя, яке не плакало, аж взялася просити – віддайте Лесю мені, а ви собі ще народите! Та няня не професія,  жінка поїхала на «материк». Де знайти іншу?

Коли немовля підросло і зіп’ялося на ніжки, та ще й взялося ними користуватися на власний смак, не узгоджуючи маршрут з вищестоячими інстанціями, населенню поселення стало весело жити – довелося іноді виловлювати малечу у місцях, мало передбачених для відвідин малюками.

Один такий випадок пам’ятаю. Причому, мама розповідає, що я ці збитки учинила «із врєдності», а я ж знаю, що ні..

В маминій інтерпретації виглядає так: мама ходила на роботу, а мене залишали вдома саму. І було мені рочків три-чотири. Оскільки дитя швидко навчилося діставати до клямки і відкривати важкенькі двері, мама почала зачиняти доню на ключ. На знак протесту доня брала в рученята щось замашненьке – і розбивала вікно. Вилазила – це було зовсім не складно, бо під самі вікна підходила так звана «завалінка» – нагортали землю для теплоізоляції, це такий старовинний російський метод супроти сибірських морозів, що добре прижився й на Колимі. Вікна доня била часто й віртуозно – так, що жодного разу не поранилася, а тато мусив купити ящик скла, порізати за розміром і сам навчився склити, бо де з тією розбійницею накличешся майстрів! Навіть раму замінили – зробили шибки маленькими.  Доню кликано до сповіді – не бий, доню, вікна! Накладено покуту – постій, доню, в кутку! Ніц то не допомагало. Доня не надавалася до самотнього перебування в хаті.

Мама розповідає те, що знає вона. А я пам’ятаю, як це було насправді.

Наше помешкання мало дві кімнати – у тих місцях цілий палац! Таку собі ніби кухню з великою пічкою, де цілодобово і упродовж всього року, навіть улітку, горів вогонь, а на плиті мама готувала їжу. У цій ніби кухні стояв диван і стіл – ніби вітальня-їдальня.  І вікно. Друга кімната – ніби спальня. Ліжко для тата й мами і моє маленьке. Стіл. Два стільці. Етажерка для книжок. Вікно. Одне.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Наша хата. І вікна, що їх била Леся. І “завалінка”.

 

Якогось дня улітку, коли мама пішла на роботу, піч почала чомусь диміти. Дим заповнив кухню, стало важко дихати. Леся, звісно, злякалася.. Але не розгубилася, вхопила кочергу і подалася до вікна. До того, що в кухні, дістатися не вдалося, але в спальні – легко. Вибила кочергою вікно і вибралася на волю. Отак і чимчикувала вулицею – в станічку (то було таке пристосування, щоб трималися на дитині панчішки), кофтинці й одній панчішці, бо другу згубила, поки воювала з вікном. З кочергою в руці – а раптом які ведмеді? Ну, й босоніж, звісно, хто б у тім диму знайшов черевички?

Отак і чалапало собі по тій кам’янистій землі. Мовчки. Не репетуючи.

Шукало маму.

Якийсь дядечко підняв на руки і відніс до мами на роботу. Пригадую, сміявся і говорив щось про «побєг».. Мабуть, просив, щоб мама не накладала додаткових санкцій за втечу. За «побєг» з лагєря давали додатковий термін.

Поки мама закінчила працю, поки повернулася додому, дим уже розвіявся. І ніхто мені не повірив. Але ж я пам’ятаю.. А потім почалося: зачинені двері – б’ю вікно. Отаке було збитошне. Чи перелякане.

Не раз питаю себе, як це взагалі було можливим – народити і виростити дитину там, де їй не місце за визначенням..

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Діти Колими – Леся та Славко Майор.

 

Як ми, діти Колими, виживали у світі, де кожен крок міг стати останнім навіть для дорослого?

Холод. Мінус тридцять-сорок – норма. Мінус п’ятдесят – це вже холодно, гуляти не пускали.

Відсутність нормальних продуктів. Картопля, буряк, морква – у сушеному вигляді, інакше сюди не довезеш і не збережеш. Хтось із вас пробував борщ, зварений із сушених продуктів? Суцільна каша без смаку. Коли на Колиму пригнали етап в’язнів Кенгіру, покараних за участь у повстанні, вони влаштували тут страйк через «погане харчування». В’язні не бажали їсти огидної баланди, огидної навіть для них, що пройшли Воркуту, Норильськ, Кенгір. А діти їли, вони ж не знали іншого, яка-не-яка, а їжа, овочі, «вітаміни».

Молока не було. Розводили сухе. Рисовий відвар і сухе молоко – дуже «корисна» для немовлят суміш. Якщо в мами не було молока, а звідки воно у жінки, що перенесла цингу і голод? – дитині пряма дорога спершу до лікарні з вироком «диспепсія», а потім – на цвинтар. Особливо вперті виживали. У них прорізувалися перші молочні зубки – без емалі, коричневі. Це тепер я знаю, що це внаслідок браку кальцію, тоді думали – так у дітей буває. Хто вижив і навчився жувати тими зубками м’ясо – морожене, сушене – отримував свій шанс скуштувати червоної риби – от її тут було вдосталь!

Кажуть, здоров’я людини закладається у перший рік життя. Могутній фундамент..

Не кожна жінка після таборових випробувань змогла народити, не кожне дитя доживало до року, цвинтарі для «вільних» наполовину заповнювали дитячі могили. Мабуть, там і досі лежать нетлінні мощі маленьких безгрішних в’язнів Колими. «Зберігати вічно..» Вічна мерзлота упродовж десятків тисяч років зберегла дитинку мамонта. Нехай зберігає пам’ять про тих, кому не стало сили до життя у цьому холоді..

963загальна кількість відвідувань,1відвідувань сьогодні

10 Коментарі
  • Анжела Горпинчук
    Опубліковано 16:08h, 07 Лютий Відповіcти

    Стискає горло і душать сльози… Чи існує гіпотетична межа ненависті до свободолюбивих українців у наших “братів”? Напевне немає… як і немає межі гріхові… і тим більше вражаюча Божа опіка над нашими людьми і Боже змилування, що у таких нелюдських умовах не дало згинути, ба більше – зростило і загартувало, і вернуло у рідний край! Пані Лесю, пишіть ці свої спогади, щоб ми не засинали заколисувані солоденькими словами, щоб берегли цю нашу вистраждану Соборність і Незалежність незважаючи ні на що!, навіть з усіма нашими негараздами!

    • Леся Романчук
      Опубліковано 19:07h, 07 Лютий Відповіcти

      Дорога сестро Анжело, згадувати дитинство – легко й приємно.. але моє – не в кожному його прояві. Залишається все менше людей, що пройшли цими скорботними шляхами, навіть ми, діти Колими, Воркути, Кенгіру вже зовсім дорослі.. Треба згадувати, треба записувати. Бо та московська зграя намагається витерти з історії Магадану найстрашніші сторінки, видерти їх, наче двійку зі щоденника, забути.. У Вікіпедії в статті про Магаданську отбласть взагалі відсутнє слово “ГУЛАГ”, табір, з/к.. Ніби комсомольці-добровольці будували місто і видобували золото.
      Намагаюся докласти свою цеглинку до пам’ятника мученикам, що полягли за нашу Незалежність у снігах Колими.

  • Анжела Горпинчук
    Опубліковано 16:16h, 07 Лютий Відповіcти

    І ще не можу стриматися, щоб не прокоментувати найперше фото, – навіть на Колимі маленька Олеся лишалася галицькою панночкою!

  • Тарас Коковський
    Опубліковано 20:57h, 07 Лютий Відповіcти

    от, звідкіля у Лесі стільки наполегливості, наснаги і бажання до мандрівок!

    • Леся Романчук
      Опубліковано 21:56h, 07 Лютий Відповіcти

      От уже мандрівок у моєму житті було немало! Пролетіти тричі над всім СРСР – це не жарти! І бити вікна – теж непогана практика. :)

  • Peter Brecko
    Опубліковано 11:16h, 08 Лютий Відповіcти

    Пані Лесю, напишіть будь ласка як можна замовити Вашу книгу. Я так само народився на Колимі і мешкав з батьками і братом в такій самісінькій хаті.

    • Леся Романчук
      Опубліковано 14:59h, 08 Лютий Відповіcти

      Цю книгу я ще пишу.. Але є роман “Лицарі любові і надії” – там йдеться про долі людей у тюрмах і таборах – і про Колиму також.
      http://lesiaromanchuk.com/tvory/lycari-liubovi-i-nadii/
      Змовити електронну книгу можна на нашому сайті. В паперовій формі зараз її немає в продажу – закінчилася угода з видавництвом.
      А де Ви народилися і мешкали? В яких роках?

      • Peter Brecko
        Опубліковано 19:14h, 08 Лютий Відповіcти

        Народився в 63 році на 72км, пізніще пос.Стекольный. Поїхав звідти в 80му році. Батьки виїхали тількі в 82му бо ніяк їх не хотіли приписувати (яке цікаве слово :) ) на тернопільщині. То вони купили хату в Волочиську Хмельницької, за декілька кілометрів від рідноі землі.

        • Леся Романчук
          Опубліковано 14:49h, 09 Лютий Відповіcти

          То Ви провели там аж 17 років! Батьківщина.. А з “припискою” тоді всі мали проблеми, різними правдами і неправдами доводилося ці перепони обминати. Не хотіли комуністи, щоб бандерівці поверталися на рідну землю.

          • Peter Brecko
            Опубліковано 19:36h, 09 Лютий

            Так. Приємно говорити з людиною що пережила і знає за що їде мова. А я після 17 років на Колимі, 20 років в Латвіі (де я одруживчя, в сем’ї розмовляймо латишскою) та 15 років тут в Амереці маю аж три Батьківщини алє серед них немає України :(

Додати коментар